Шагреневі свитки Росії. Чарльз Дарвін і гібридна війна

Шагреневі свитки Росії. Чарльз Дарвін і гібридна війна

Аналітика
2088
Ukrinform
Кожного разу після російських інтервенцій України ставало все більше і більше...

...Чи є у нас шанс коли-небудь повернути Крим і Донбас? Чи віддасть їх Росія? Безнадійне питання, скажете? А ви уважно подивіться на те, як змінювалася карта Російської імперії (СРСР, РФ) у ХХ столітті.

Не було року, щоб Росія не намагалася щось собі заграбастати. І це вдавалося. Але ось що помітно: майже все захоплене потім доводилося віддавати. Або втрачати. Починаючи з Порт-Артура у російсько-японській війні. А далі – більше: Польщу, Фінляндію, країни Балтії у Першій світовій війні. Тій самій, яка так вдало почалася з тріумфального маршу чужою територією...

На початку Другої світової імперія начебто надолужила згаяне: там відгризла від Польщі, тут – від Фінляндії, закусила балтійськими республіками.

І ледь не довелося все віддати, тому що найчисленніша в світі Червона армія бігла від Гітлера аж до Москви. А могла б і далі, якби не авантюризм фюрера і не допомога Британії з Америкою.

Реванш у 1945-му начебто був знатним. Сталінський кабінет у Кремлі приріс колоніями, упакованими пізніше в Варшавський блок. Але радість тривала за історичними мірками недовго. Впала Берлінська стіна і поховала під уламками не тільки Варшавський блок, але і державу в цілому.

Яким був стрімким бліцкриг в Афганістані! А забиратися з нього довелося задвірками і піймавши облизня.

Куба, та сама, звідки хрущовським ракетам було до Нью-Йорка 7 хвилин летіти, стала далекою і чужою.

Все як з бальзаківською шагреневою шкірою: чим нестримніші імперські бажання, тим сильніше зщулюються її межі.

ЗАБИТИСЯ В СИБІР І ЧЕКАТИ МОРОЗІВ

Це схоже на закономірність: Росія вміє нападати, але з захистом завоювань у неї якось не виходить. Сучасні літописці Другої світової впевнені: Сталін і не думав вести оборонну війну. Він націлювався на світове панування. І тому радянські солдати, змушені захищатися, але не навчені цьому, покірно здавалися в полон. У Франції, що зазнала розгромної поразки від німців, у полон здалися 2 млн солдатів, а в СРСР, що переможно дійшов до Берліна – 5 млн.

31 відсоток сучасних ватних росіян боїться, що на них нападе Україна – показало соцопитування ВЦВГД. Це при ядерній зброї, при готовності на рівних битися з Америкою. Страшно їм, що побіжать бурятські солдатики за Урал? Або що здадуться бандерівцям?

Автор не історик. Але скромний багаж шкільних знань дозволяє заглянути ще глибше в минуле. Наприклад, в епоху російсько-турецьких воєн. Росія втрачала Крим у 19 столітті через те, що до оборони півострова ставилися байдуже – династію гріла гарячкова мрія захопити Босфор і Дарданелли. Інтервенція 1878 року в Болгарію закінчилася тим, що Росії довелося забиратися з Балкан, а брати-болгари дві світових війни воювали проти своїх «визволителів». А до цього була «вітчизняна війна 1812 року». І в ній, після розкішних парадів по Європі, ледь справа дійшла до захисту власних кордонів, російська армія, не моргнувши оком, здала «супостату» Златоглаву... Схоже, протягом століть головна оборонна стратегія Росії полягала в одному – забитися в Сибір і чекати морозів.

А скільки разів Московське царство, а потім імперія, завойовували Україну? Здавалося, остаточно і безповоротно. Здавалося, український дух з українських степів випалювали вогнем і стратами. Але кожного разу після цього України ставало все більше і більше...

Кремлівські історики знаходять цьому пояснення: союзники зрадили, правителі – нездари...

Але, можливо, річ в іншому? Може, це щось генетичне? І причина – в тій унікальній зайвій хромосомі, яку російський міністр культури Мединський виявив у статевих клітинах кожного росіянина?

РЕЗИДЕНТУРА ВІД АННИ ЯРОСЛАВНИ

В юності кожен з нас, напевно, читав талановиту книгу Річарда Докінза «Егоїстичний ген» – про те, як голуби воюють з яструбами, і чому зозулі не підкидають яйця в гнізда ластівок. Написана вона давно, але цінність хороших книг у тому, що вони час від часу виринають з безвісності і знову стають актуальними...

Так от, вірний послідовник Чарльза Дарвіна Докінз у своїй книзі називає різні стратегії виживання видів у природному відборі. Одна з них дуже нагадує шагреневу поведінку «русского мира».

Стратегія ця тісно прив'язана до території. Вірніше, йдеться про дві стратегії. Першу можна виразити такими словами: «Якщо ти резидент – наступай. Якщо загарбник – тікай». Другу – «Якщо ти загарбник – наступай. Якщо резидент – тікай».

І ось яка цікава річ: перша стратегія статистично частіше призводить до перемоги, а друга – до поразки. «Резидент», тобто той, хто б'ється на «своїй» землі, зазвичай перемагає непроханого гостя. який вдерся на неї. Так розпорядилася еволюція.

Дарвіністи намагалися пояснити успішність стратегії «резидента» і тим, що він краще, ніж чужинець, знає територію, і тим, що заброда витрачає багато сил на «марш-кидок» до місця бою...Але серйозного пояснення цьому феномену, пише Докінз, поки немає.

Зрозуміло одне: якби природа сприяла агресору, у світі не було б осілих народів, а виключно нальотчики-кочівники.

Тепер ви розумієте, чому так важливо першим застовпити за собою територію історично? Ототожнення себе з «резидентом» дає популяції відчуття високої ймовірності перемоги, а клеймо «агресора» – передчуття поразки.

Путіну, щоб його народ продовжував війну, кров з носа потрібно довести, що Київ був «матерью городов русских» (маючи на увазі «російських»), а княжна Анна Ярославна – однієї крові з московитами. У такому разі він, Путін – визволитель, а українці – «загарбники»...

Хоча сама стратегія Кремля від цього не змінюється.

ПОЛОСКОЧІТЬ ЧЕРЕВЦЕ ПУТІНУ

У природі є кілька видів перетинчастокрилих, які використовують програшну, здавалося б, стратегію «Якщо ти загарбник – наступай. Якщо резидент – тікай». Це, наприклад, мурахи Ecitoninae – наймасовіші хижаки тропічної Америки. Вони не будують мурашників, постійно мігрують, несучи на спинах неймовірно ситу матку і знищують все живе на своєму шляху. (До речі, вчені довели, що зовсім не мурашина матка і не бджолина «королева» керують вуликом: все навпаки, вулик управляє нею, як фабрикою з виробництва потомства).

У світі людей такою стратегією користувалися зниклі вже з лиця землі орди і каганати войовничих кочових народів, а також усі існуючі у минулому імперії, які грабували захоплені колонії і залишали попелища. Утримувати і захищати їх (часто від корінних народів) вже не було ні сил, ні бажання.

Історик Пол Кеннеді у своєму бестселері «Підйом і занепад великих цивілізацій» назвав цей феномен «військовим перенапруженням». Це коли імперії, проковтнувши занадто великий шматок чужої території «навіть у несприятливих умовах намагаються нарощувати військову міць для утримання переваги на таких територіях і на територіях країн-сателітів». Наслідок такого перенапруження – виснажена економіка, розруха, невдоволення і бунти. Причому не тільки на окупованих територіях, але і в метрополії. Окупантам доводиться або махнути рукою на валізу без ручки, або готуватися до революцій.

У своєму відеозверненні до Путіна, яке побило усі рекорди на Youtube, ватниця Лариса Злотникова так і каже: «Мы благодарны вам за Крым и помощь Донбассу… Но здесь, в России, мы скоро подохнем».

А що він може, цей перетинчастокрилий Путін, мурашина матка, якій лоскочуть черевце до тих пір, поки не втратила здатність плодити зручні для мурашника смисли?

Якщо Докінз прав, Крим і Донбас, розграбовані, спотворені і жебрацькі, будуть кинуті нам під ноги як порожні пляшки з-під пива.

Чи означає це, що українцям потрібно просто сидіти і чекати, коли повз пропливе труп ворога? Ні, бо хижак повернеться за новими жертвами. Для нас очікування – програшна стратегія.

ПОКИ ВОРОГ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ЗАДОМ?

Те, що ось уже четвертий рік забирає життя наших солдатів у зоні АТО, еволюційний біолог Джон Мейнард Сміт назвав «війною на виснаження»: «Це коли для того, щоб перемогти, достатньо стояти на місці і люто дивитися на свого супротивника, поки він не повернеться задом».

Ця стратегія можлива. Але успішна лише тоді, якщо у тебе непробивна шкура і достатній запас підшкірного жиру для довгої гри в баньки. Або коли ти вмієш блефувати, видаючи за порадою стародавніх китайських стратегів, свою слабкість за силу.

Чи є у нас цей підшкірний жир? Чи зможемо ми переблефувати Кремль? Відповідь очевидна. «Війна на виснаження» виснажить у першу чергу нас. Якщо ти хочеш просто відтягнути час і підготуватися до здачі позицій, у неї не варто грати, пише Сміт. Чим довше триває війна нервів, тим слабшим стає слабкий, і тим жорсткішими будуть вимоги капітуляції.

Якщо ти збираєшся втекти, цитує Докінз колегу Сміта, то це треба робити невідкладно, поки є сили і поки ворог чекає від тебе відсічі.

ЗМИРИТИСЯ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ?

А чи є взагалі така стратегія виживання, де слабкому можна не воювати? Як не дивно – є!

Адже що таке виживання? Це збереження генофонду.

«Чехи не виграли в історії жодної битви, – говорив колись чеський колега-журналіст. – Але зберегли мову та культуру». Багато його земляків думають по-іншому. Але факт: Чехословаччина у 1938 році, маючи найкраще у Європі озброєння, здалася Гітлеру практично без опору. Було збережено багато життів, а сама держава відновилася і процвітає. Франція здала без бою Париж, і він залишився цілим і вражає своєю архітектурою. А у центрі Києва після війни залишився цілим один гастроном. Та й той нещодавно згорів.

Режисер Андрон Міхалков-Кончаловський колись писав, що та частина російської інтелігенції, яка емігрувала з більшовицької Росії, виявилася історично правою – вони вижили і зберегли російську культуру. А ті, хто вважав за краще боротися з НКВС, були історією покарані. Сам Кончаловський вчинив ще розумніше: він і не бореться, і не в еміграції, він співпрацює з режимом. Разом із братом Микитою.

Втім, і історія України знає багато подібного. Українські пасіонарії час від часу знищувалися імперією, але ті, що здавалися або тікали, продовжували справу загиблих, вони зберегли мову та культуру. Холодноярівців, Шухевича і Бандеру вбили, але Тичина з Рильським і Бажан з Олександром Довженком залишилися, і свою роль у збереженні етносу зіграли. І якби Павличко з Драчем були непримиренні, як Стус, то знайшлося б кому засновувати Народний рух України і бути пропагандистами Незалежності?

Коли-небудь нам належить все це осмислити...

ЧИМ БІЛЬШЕ ЯСТРУБІВ, ТИМ СПОКІЙНІШЕ ГОЛУБУ

Стратегія «ненасильства», як стратегія виживання, може бути успішною. Докінз назвав її «стратегією голуба». Це коли немає ніякого смертовбивства, коли суперечки вирішуються взаємним надуванням щік і козирянням авторитетом. «Голуби» – це Обама і Меркель з Олландом. Це ООН і ОБСЄ. Це Україна до Кримських подій.

Перед вікнами папської резиденції нас роздирали на частини ворони і баклани, а ми боялися дати їм відсіч. Та й чи навчені були?

Френсіс Фукуяма у своэму «Кінці історії» бачив у голубиному непротивлення злу найкращу стратегію виживання людства. І вона дійсно такою є – сказав ще до Фукуями Річард Докінз. За однієї умови: якщо зграя складається з одних «голубів». Але якщо в результаті мутації під голубиними пір'ям з'явиться хоч один «яструб», у справжніх «голубів» практично не залишається шансів.

Тому що стратегія «яструба» – це стратегія миттєвого нападу на все, що рухається, і це війна на смерть. Тут не проганяють і не ранять, тут вбивають і пожирають.

«Яструб» не може не завестися серед «голубів». Вже дуже велика спокуса – отримати «тыщупятсот» очок у природному відборі. Еволюція таких можливостей не упускає.

Путін повинен був народитися в миролюбній зграї ООН, і він народився.

І все це було б дуже песимістично, якби не іронія еволюції. Річ у тому, що так – у голубиній зграї, де завівся «яструб», «голуб» приречений, але у зграї, де безліч «яструбів» – у «голуба» є шанс. Адже голуб для яструба – це лише харч, що подовжує життя. Для самозбереження цього мало, потрібно ще остерігатися нападу іншого яструба, який, скориставшись твоєю неуважністю, заклює насмерть і зжере. Вибираючи між обідом і життям, будь-який яструб обере життя.

І ось, пише Докінз, математичне моделювання показало, що чим більше у зграї «яструбів», тим більше вони зайняті війною один з одним. А значить, «голуби» отримують можливість спокійно жити і розмножуватися.

В один момент розніжений терором голубів двоглавий Путін раптом виявив, що йому готується виклювати очі зоряно-смугастий орлан. Їм би помиритися і доїдати голубів разом, думає Путін. Але – яструби не миряться. Яструби не домовляються. Вони нападають і б'ють на смерть. А тут ще Макрон розправляє крила. І не такі великі, але шкідливі Дуда з Качинським.

У нас з'являється шанс, і ми їм не можемо не скористатися. Тим більше, що з нашим голубиним минулим вже покінчено.

В нашій владі (і в опозиції) безліч військових стратегів, не мені їм радити – який образ дій вибрати. А ось порадитися з Докінзом їм не завадило б. Звичайно, гібридна війна – не еволюція, але щось спільне у них є...

«ЗАДИРАКА» ЛУКАШЕНКО І «ВИПРОБУВАЧ» ТУРЧИНОВ?

В «Егоїстичному гені», якщо пам'ятаєте, крім голубиної та яструбиної стратегій, є й інші. Наприклад, стратегія, яка отримала назву «Відпорний» (retaliator). Це складна стратегія: на початку кожної битви «відпорний» діє як «голуб»: не лізе в бійку, а обмежується погрозами. Але якщо супротивник нападає, він платить тим самим. Сьогодні на фронті наші солдати діють як «відпорні». Це гідна позиція, вона подобається «голубам». Але не безперечна, тому що ми залежимо від поведінки ворога, і він цим користується.

Є ще одна стратегія, Докінз називає її «Задирака» (bully). Задирака постійно лізе на рожен, демонструючи себе «яструбом», поки йому хтось не двине в дзьоб. Тоді він негайно тікає.

Який у ньому сенс, запитаєте? А такий: яструби не вічні, у битвах один з одним вони можуть серйозно постраждати. І чому б, питається, вихованому голубу їх не добити? Тут головне, нарвавшись на недостатньо ослаблого, вчасно дати драла. Мабуть, так діють білоруський бацька Лукашенко і казахстанський Назарбаєв: якщо Росія ослабне, вони свого не упустять. А поки – ні-ні...

Нарешті, третя стратегія: «випробувач-відпорний» (prober-retaliator). Це коли ми, виконуючи Мінські угоди, стоїмо виключно в обороні, але «в порядку експерименту робимо спробу нарощування конфлікту».

Здавалося б, навіщо провокувати? Але в цій стратегії є безліч корисних сторін. По-перше, ми перевіряємо здатність «яструба» захищатися (див. стратегію «резидент-загарбник»). По-друге, діє ефект, схожий на так званий «стоттинг» у газелі Томсона. Ці газелі роблять запаморочливі стрибки перед самим носом запеклого хижака, і довгий час зоологи не могли зрозуміти: навіщо? Після серйозних досліджень прийшли до висновку, що такими діями газель показує: «Бачиш, як я високо стрибаю, які сильні в мене ноги. Фіг ти мене наздоженеш, шукай когось слабшого...»

Чи не здається вам, що все, що робить Україна останнім часом – заборона російських соцмереж і арешти проросійських редакторів, законопроект про деокупацію і можливість запровадження віз з Росією – це стратегія «випробувача-відпорного»? Може там, у владі, теж читають Докінза?

І якщо читають, то варто нагадати: наш «стоттинг» – це ще і економічне зростання, реформи, боротьба з корупцією. Тільки вони дозволять нам з чистою совістю крикнути на адресу північного хижака: «Фіг наздоженеш!»

НІКОЛИ НЕ ЛАМАй СТРІЙ!

І ще одна деталь. Складні стратегії на відміну від простих – голубиної та яструбиної – вимагають швидких і злагоджених дій усього співтовариства. Бачили, як у зграї сотні птахів можуть різко і одночасно змінювати швидкість і напрямок польоту?

І це теж стратегія виживання. І сформульована вона Докінзом так: «Ніколи не ламай стрій!» Ніколи!

Болюче для нас питання! Але це вже тема зовсім іншої публікації.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-