Мішель Маффесолі, французький соціолог

Погляд, що народ - це дитина, яку потрібно виховувати, повністю себе вичерпав

23.06.2017 14:11

Нещодавно Київ відвідав Мішель Маффесолі – відомий французький соціолог, професор Університету Париж V – Сорбонна, головний редактор міжнародного журналу «Соціалістичний», який з 1982 видає заснований ним Центр досліджень сучасності й повсякденності; головний редактор журналу «Європейські зошити уявного світу» (фр. Cahiers europeens de l'imaginaire, з 1988), співвидавець журналу «Міжнародна соціологія» (Sociologia Internationalis).

Сфера інтересів Маффесолі – проблематика постмодерної епохи: феномени глобальної масовізації, трансформації політики та політичної сфери, феномени підпорядкування і насильства, нова природа ідентичності в сучасному світі. Якщо говорити просто: його праці пояснюють, чому покоління ХХІ століття так відрізняється від своїх попередників, народжених у ХХ столітті. І розкривають нові правила співіснування влади і суспільства, які кардинально змінюються.

Мені випало побувати на відкритій лекції Мішеля Маффесолі «Неотрайбалізм і сучасна політика децентралізації», яка проводилася за ініціативи кафедри політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України. Спробую, уникаючи складної термінології, викласти ті думки науковця, які справили на мене найсильніше враження:

- Лінійне бачення розвитку цивілізації, як виявилося, не є повним, адже є соціальні цикли, суспільно-історичні епохи, їх треба відрізняти. Нагадаю, що переклад слова «епоха» – це «дужка», а дужка відкривається і закривається. Ми зараз з вами живемо в період, коли закривається дужка - завершується епоха модернізму, яка почалася у ХVII столітті і завершилася фактично всередині ХХ століття. Сьогодні у багатьох європейських країнах, Україна, мабуть, теж не уникла цього, є проблема відриву інтелігенції від народу. Інтелігенція, журналісти, політики, освічені люди залишаються, образно кажучи, в програмному забезпеченні XVIII-ХІХ століття. Вони ще живуть з цінностями історичного періоду XVIII-ХІХ століття, коли, власне, виробилася парадигма епохи модернізму. Однак кінець одного якогось певного світу, одного етапу розвитку – це ще не кінець світу.

- Ми зараз живемо в епоху «мутації» – перетворення епохи модернізму на епоху постмодернізму, і нам необхідно задуматися над механізмами, над інструментами, які є чинними для умов трансформації модерністської епохи на постмодерністську.

- Саме в цьому ракурсі цікаво подивитися на проблему децентралізації, на те, як трансформуються демократичні ідеали і виявляють себе в ідеалах розвитку і процвітання спільнот. А також розглянути, заглибитися у природу феномена, визначеного швейцарцем Карлом Густавом Юнгом як архетип колективного несвідомого. Адже це колективне несвідоме і є тим елементом, що стає будівельним матеріалом для розвитку суспільства майбутнього. Іншими словами, колективне несвідоме є духовною інфраструктурою нового суспільства, і якщо ми осягнемо його суть – ми зрозуміємо механізми, які є рушійними силами у нинішніх соцієтальних трансформаціях.

- Я вважаю, що необхідно очиститися від марксистських ідей, які панували в умах багатьох протягом ХХ століття.

- З точки зору філософії, основою будь-якого сучасного суспільства є поява індивідуальності як явища. Навіть, скажу, – індивідуалізму. Ми, може, не так чітко усвідомлюємо це явище, але протягом усього періоду розвитку суспільства воно набирає щоразу більшої ваги. І у цьому ракурсі, в цьому розумінні дуже цікаво подивитися на явище індивідуальної автономії. Грецькою, «avtonomus» – це слово «незалежність», яке перекладається, як «я є сам собі закон». Виходячи з цього й укладаються, умовно кажучи, контракти - соціальні, суспільні, політичні. І, лише глибоко глянувши на поняття «контракт», можна зрозуміти, що це угода між автономним, незалежним індивідуумом з іншим індивідуумом, таким самим, який має своє велике коло незалежності. Ось принцип, який слугуватиме розвиткові соціальної бази в сучасному світі. І, виходячи з цього, розвиватиметься інструменталізація індивідуального і колективного життя суспільства.

- Слід наголосити на «локоцентричному» характері розвитку сучасного світу, де «локо» означає – тут, в тому місці, де я є, і де я живу в спільноті з іншими. На мою думку, саме таке бачення складає самий кістяк питання децентралізації.

- Спробую образно сформулювати проблему: так само, як кожна рослинка потребує від землі поживи, так само і нація, суспільство мусить мати корені, щоб іти вперед.

- Цікавий термін – саме слово «праця». Робота, праця, яка була в попередні епохи лише необхідністю. І два інтелектуали минулих епох – Іммануїл Кант і Карл Маркс – у своїх працях добре показали це. Сьогодні ж праця перетворилася на цінність. Водночас, праця не є цінністю для молодих поколінь. Набирає сили великий раціоналізм – і в працях Вебера це добре показано. Вебер вживає такий термін – «загальна раціоналізація існування», тобто, перед тим, як зробити будь-який крок, людина, особливо молоде покоління, весь час задає собі питання про раціональність цього кроку. І це веде до того, що називається, знову ж таки образним терміном, «розчарування світом». Сьогодні світ втрачає свій аспект «зачарованості».

- Зараз цінується лише те, що має конкретну прагматичну користь. І в цьому в якійсь мірі проявляється колишня суть вертикальної структури модернізму. Ключові слова для розуміння і сприйняття модернізму – централізація, технократія і бюрократія. Скажу дещо банальне: дуже поширений погляд тої епохи, що народ – це дитина, а дитину потрібно виховувати. Я вважаю, що такий погляд уже повністю себе вичерпав. Але, будьмо реалістами і чітко зрозуміємо, що він і далі має місце і реалізується в будь-якому колі офіційних осіб суспільства. І зараз дедалі більше стає помітним відрив розуміння керівними колами суспільства своєї місії від розуміння ролі і погляду на розвиток суспільства з боку молодого покоління. Тому я поділяю суспільство на офіційне і неофіційне. Може, до такої термінології ви не звикли, але я протиставляю прагнення і бажання мас щодо свого власного розвитку, і бачення тих, кому довірено управління суспільством.

- Перед нами довгий шлях – шлях до ідеалу, до розквіту спільнот. Дуже важливо тут звернути увагу на те, що нині відбувається перехід від індивідуалізму, від індивідуума до особи. А сама ідея суспільного договору, контракту не має того значення, тієї сили, як раніше. Контракт, договір, угода – має раціональний характер, але на зміну контрактові в сучасному суспільстві приходить пакт, а пакт має емоційний характер. Власне, в цей період переходу від індивідуума до особи, починається період, коли можна вже говорити про трайбалізм. Тобто, з'являється почуття приналежності, і одним з проявів, яким можна проілюструвати появу і розвиток почуття приналежності, є повернення сучасних суспільств до традицій, до того, що було дано колись століттями назад і зцементувалося в те, що повинно пронестися далі. І якщо послуговуватися філософськими термінами, то ми вже більше не маємо справи з автономією, а – з гетерономією. Автономія – це коли індивідуум замикається в собі, а гетерономія – це погляд на іншого, це вихід зі своєї шкаралупи, це – «я свій закон узгоджую з іншим, я не порушую права іншого». І саме це нам дає ключ до розуміння нових форм солідарності й нових форм проявів щедрості, душевності в сучасному світі. Я назвав би це духовною інфраструктурою. Це якісна сторона існування людського життя. І якщо в епоху модернізму, яка закінчилася в середині ХХ століття, панував раціоналізм, то зараз починає з'являтися нова цінність – це цілісність буття істоти.

- Якщо робота, праця була цінністю епохи модерну, то тепер у суспільстві починає превалювати креативність, повернення до творчої основи. Отже, творчість - замість роботи, праці.

- Людське тіло набирає все більшого значення, культура розвитку людини в фізичному сенсі набирає великої цінності. Все, що є фізичне, тілесне, – приходить на зміну раціоналізму. Естетизація суспільного життя приходить на зміну простому утилітаризму. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, що масово відбуваються спортивні, мистецькі, корпоративні зібрання. Це все пояснюється зверненням суспільства до емоційної складової. Коли Макс Вебер описує поняття емоційного, то він не обмежується психологічними особливостями індивідуума. Коли він говорить про емоційну складову життя в суспільстві – він має на увазі атмосферу, в якій індивідуум живе і розвивається. Широке поняття естетики – ділитися емоціями, ділитися захопленнями.

- Наслідками розвитку політичної культури в цьому сенсі є те, що ми не можемо залишатися далі у вертикальній концепції. Ми вже не можемо задовольнятися простими, лише виховними підходами, нам потрібно повертатися до іншої ідеї соціалізації, і я називаю цю нову ідею, цей новий рух «ініціалізацією». Тобто, потрібно дати витоки навчання, показати «як». Бо в сучасному суспільстві більше не сприймається такий підхід, щоб просто нав'язати ідею, – якою б доброю вона не була. Її буде відкинуто, якщо нав'язувати. Отже, ідея розвитку суспільства через призму архетипіки є саме тим необхідним відповідником: ділитися цінностями, які має той, хто веде молоде покоління. І не стільки навіть ділитися, скільки пропонувати взаємний обмін – якщо ідеї переливаються від одного до іншого, тоді вони впадуть на добрий грунт.

- Сучасне суспільство вже зараз розвивається в такій логіці: я слідую своїй думці, а не просто «я думаю – значить, я живу».

- Моє визначення постмодерної епохи – це середина між архаїзмом і технологічним розвитком, племенами та Інтернетом. Сьогодні 70 відсотків того, чим наповнений простір Інтернету, – це філософські публікації, філософські публіцистичні роздуми, обміни між групами. І це можна коротко згрупувати в такий термін – почуття приналежності. І тут ми можемо спостерігати ілюстрацію того, як з вертикальної моделі суспільство переходить в горизонтальну. І ключові терміни, які визначають сьогоднішній суспільний розвиток, це – співробітництво, обмін, вміння поділитися, взаємозв'язок і взаємодія.

- Суть постмодерністського парадоксу – це коли далеке стає близьким: телевізор, телефон, Інтернет. І якщо раніше бурхливий розвиток техніки спричинив оце «розчарування світом», тому що світ перестав бути чимсь надзвичайним, то тепер техніка, яка спочатку забрала у світу цей аспект, цей характер чарівності, вона тепер знову чинить таку дію – знову зачаровує світ.

- Для мене суть суспільного розвитку – це не напрямок вперед чи навпаки, для мене це – спіраль. Отже, сьогодні відбувається не повернення до Середньовіччя, сьогодні відбувається повернення до такого рівня розвитку, де основним показником стає обмін – «я хочу поділитися тим, що маю». І на цьому етапі розвитку суспільства, суспільних інституцій, суспільних відносин, можна лише займатися аматорським покращенням, можна лише зробити щось так, як зробить любитель. Те, що відбувається зараз в суспільстві, на мою думку, носить характер такого любительського втручання.

- Є два можливі сценарії розвитку – варварство, повернення до Середньовіччя або те, що я називаю словом «синестезія» – це здатність відчувати все, відчувати глобально і вибрати дію, яку я чинитиму на це глобальне. Психологи в ХІХ – на початку ХХ століть давали такий яскравий приклад синестезії на дитині, яка вчиться ходити. Дитина бачить якийсь предмет, що її приваблює, бо воно блискуче, гарне, вона хоче його взяти, дитина йти не може, бо ще не вміє, вона падає, може часом і поранитися, але мета досягнута – вона іде, вона почала ходити ніжками, дитина відчуває простір, рухається в просторі і вона радіє з того, що вміє здійснювати ці прості рухи. І водночас маленька дитинка досягла мети – пішла до предмету, який її цікавив. На мою думку, ми зараз саме вчимося синестезії тіла, але не індивідуального фізичного тіла, а тіла суспільного. Синестезія суспільного тіла полягає в тому, щоб узгодити інтереси тих груп, які утворилися і утворюються в сучасному суспільстві, до норм, які вже виробила традиція, політична і соціальна культура. Але я наголошую на слові «навчитися», навчитися узгоджувати і розуміти, чути один одного. Навчитися – передбачає негладкий шлях, будуть випробування. Отже, зрозуміло, що є побоювання – чи не повертаємося ми до варварського світу? Але ж маємо вибір – чи варварство чи синестезія. Я, як то кажуть, б'юся об заклад, що ми все-таки йдемо в напрямку синестезії.

Після лекції мені вдалося поспілкуватися з професором Маффесолі та президентом Національної академії державного управління при Президентові України Василем Куйбідою.

Василь Куйбіда: Ваша лекція викликала жвавий інтерес і не тільки у науковців, а й у політиків. І це мене тішить. Для нас, тих, хто займається наукою і дає якісь рекомендації владі, ваша лекція надзвичайно цікава. Але це не тому, що ми боїмося майбутнього, – ми його конструюємо свідомо. А тому, що суспільство у нас різнорідне, різні частини сьогоднішньої держави були включені в різні імперські утворення в минулому, а значить – розвивалися з різною швидкістю. І, відновлюючи нашу державу, ми водночас об'єднуємо модерну і постмодерну націю. І от в окремих регіонах держави ми дійсно зіштовхуємося з проблемою неотрайбалізму, яку ви досліджуєте. Тому ваші знання, ваше розуміння цих процесів для нас надзвичайно важливі практично. Можливо, ваші поради допоможуть нам вирішити і проблеми війни з Росією, і протистоянь на сході України. Країна є родичкою Франції, як і Київ – Парижу. Київ дав королеву Франції – Анну. Так що ви почувайте себе, як удома. Я щиро зичу вам гарних вражень від Києва.

Мішель Маффесолі: Вчора я мав нагоду відвідати це прекрасне місто, яке я не знав. І я залишився дуже втішений. Мої перші враження від України є дуже гарними. А французи кажуть, що перше враження – це завжди справжнє враження.

Це дуже добрий і дуже правильний, на мій погляд, підхід, що в стінах академії, навчального, наукового закладу йде пошук рішень, порад для високої української влади. І на прикладі Франції можу стверджувати, що часто існує відрив між реальними практиками в державному управлінні і науковою думкою. А варто прислухатися більше. У державному управлінні зокрема політики мали б опиратися на досягнення науковців, на новітню думку.

- Пане професоре, скажіть, будь ласка, коли ви планували їхати до України, уявлення про нашу країну у вас було позитивне, чи негативне, чи нейтральне? З яким очікуванням ви їхали сюди?

Мішель Маффесолі: Ну, апріорі у Франції уява про Україну є позитивною. Може, тому що, дійсно, як пан Президент казав, ми й королеву дістали з України. Але глобально у Франції є сприятливе, позитивне ставлення.

- Повертаючись до вашої наукової сфери: як би ви визначили феномен політичної культури для країн перехідного періоду?

Мішель Маффесолі: Широке питання. Я зрезюмую. Сучасна влада є вертикальною. І надалі щораз більше ми будемо спостерігати «горизонталізацію», якщо так можна сказати, перехід від вертикалі. І в процесі горизонталізації влади, державного управління повинно відбуватися наближення до громадян, до тих, ким керуємо, для кого, власне, всі ці системи, інституції і створені. Тому, що слово «поліс», звідки пішла «політика», спочатку означало «місто» і мала на меті бути близьким до тих, хто проживає тут і потребує належної організації. І ми, сучасні, розвинені суспільства, маємо прийти до певної угоди між тим, що я називаю офіційним суспільством, офіційною державою, і тими, ким управляємо. Це такий виклик, така мета, до якої ми маємо йти. І, мабуть, в цьому теж робота академії полягатиме. І одним із компонентів тієї політичної культури і широкої освіти для державного службовця має бути те, що ми маємо формувати людей не лише теоретично добре, глибоко підкованими, але вчити людей слухати, - вміти слухати населення.

- На вашу думку, чи можна навчити політика бути моральним?

Мішель Маффесолі: Не знаю. Треба було бути моралістом, щоб дати таку кваліфіковану відповідь. Повторююся знову: необхідно орієнтувати слухачів академії, майбутніх державних службовців, аби не відривалися від бази, від тих, для кого ми тут є і у високих органах займаємо посади. Це й є культура політична.

Часто політик є параноїком. Грецькою, «параноїк», це – «думати звисока», «звисока судити». І воно може призвести до параноїдальної патології. А я в своїх наукових дослідженнях розвинув ідею збереження зв'язку із масами, слухати, поважати людей – це протилежне до параної. І бути близьким до повсякденного життя, до повсякденних потреб тих, кого ми адмініструємо, ким ми управляємо. І, можливо, це один із шляхів, що допоможе зберегти моральність. У моєму розумінні, моральна людина – це така, яка поважає звичаї, поважає те, що вже склалося в суспільстві. Це буде проявом і політичної культури, і моральності за великим рахунком.

Марина Сингаївська. Київ.

Фото надані НАДУ при Президентові України