Російські ліберали: Час нам розходитися і з Шендеровичем
Розлучення – болюча штука, як на рівні окремих людей, так і держав і народів. Здавалося б, за три з половиною роки українська інтелігенція, інтелектуали вже все з'ясували у відносинах з російськими лібералами та «лібералами».
Але ні. Все починається заново. Цього разу приводів було кілька. Першим став довгий пост, фактично стаття у формі відкритого листа від Віктора Шендеровича тим російським лібералам, які дуже принципово і різко підтримують українців.
Услід прокремлівське пропагандистське агентство «Регнум» опублікувало інтерв'ю нобелівського лауреата Світлани Алексієвич, що практично повністю присвячене Україні. Причому без її дозволу. Журналістська етика таке все ж дозволяє, при наявності аудіозаписи. Однак із висловлювань письменниці, в цілому абсолютно адекватних, були взяті і використані деякі невдалі формулювання, які б вона, безумовно, виправила при редактурі. А вже вони стали приводом для масованого викриття проукраїнської, прозахідної позиції нобелівського лауреата. Першим з цього приводу висловився автор, який примудряється бути своїм «і тут, і там». Це виучень професійного політологічного провокатора Гліба Павловського – Олег Кашин. А потім по Алексієвич масовано почав лупити зовсім вже прокремлівський і зовсім вже г...мет.
Але почнемо з Шендеровича.
ПРОХАННЯ, ВІДПОВІДАТИ ОКУПАНТОВІ ІНТЕЛІГЕНТНО
Чи треба повторювати, що наявність різних думок – це нормально. Проблема в тому, що дотепні, дошкульні сатиричні різки, прописані Віктором Анатолійовичем путінському режиму, в Україні раніше сприймалися з такою вдячністю, що його почали вважати своїм своїсіньким. Але після реплік Шендеровича про жахливість проспекту Бандери, про неправильну реакцію українців на пасажирський літак Міноборони РФ, що впав, почало накопичуватися деяке взаємне роздратування.
І ось Віктор Анатолійович вилив наболіле, що «давно просилося назовні». Відштовхуючись від чергової суперечки між російськими та українськими соцмережами після смерті Олексія Баталова, Шендерович намагається розібратися в тому, чому він виявляється, з різних приводів, «чужим серед своїх». Шендерович у цьому матеріалі відокремлює себе, насамперед, від тих російських лібералів, які дуже принципово і частково грубувато займають український бік.
Хоча, великою мірою, адресат його листа все ж дещо незрозумілий. Взагалі, треба сказати, цей текст – не найкращий твір Шендеровича, ні за вибудуваністю, ні за переконливістю аргументації. У ньому багато суперечностей.
Так, наприкінці Шендерович дає чудовий спіч: «Так, військові часи – поганий час для півтонів, і мої закиди найменше звернені до громадян України. Для них ми, насамперед, представники країни-окупанта. Країни, що несе кров і страждання їхній країні. Колективна репутація – річ сувора, і бути німцем у сорокових незатишно, навіть якщо ти не працював на гестапо і вірив своєму фюреру абсолютно безкорисливо. І навіть якщо ти, ціною підтримки фюрера, намагався врятувати життя хворих німецьких дітей – все одно: дуже погано бути німцем у сорокових! Це треба розуміти».
Все так! Ось тільки облямовані ці святі рядки такими висловлюваннями: «1. Мені здається, ми втрачаємо здатність бачити світ в об]ємі». «2. Інтелігентність передбачає і твердість внутрішніх установок, і – неодмінно й одночасно! – здатність побачити ситуацію з іншого боку. Інакше це не інтелігентність, а "твердокамінність" – у вбивчому комуністичному сенсі слова».
Вибачте, так все ж – «фюрер» або не «фюрер»? Тобто, ніби як, розуміючи дивність свого прохання, Шендерович, тим не менш, пропонує ставитися до різних неоднозначних фігур і двозначних подій в стані агресора інтелігентно, не проявляючи комуністичної (проти «фюрера»?) «твердокамінності».
І чи так вже й важливо, до кого звернений заклик Шендеровича, тільки до тих росіян, які твердо, хоча неінтелігентно підтримують українців чи ще якоюсь мірою і до самих українців («найменше» – це ж не означає, що зовсім «не звернуто»). Важливіша суть.
Пройдемося по фігурам, запропонованим для розбору автором.
ВДЯЧНІСТЬ ДО ЗІРОК, АМПУТОВАНА В КРИМУ І НА ДОНБАСІ
Шендерович про ставлення в Україні до смерті Баталова:
«Останньою краплею стали отруйні констатації-нагадування, що з'явилися в Фейсбуці услід за повідомленнями про смерть Олексія Баталова: "кримнашистом" він був, виявляється, ось ким! Ну, був. Прикро? Так. Є що заперечити проти його ностальгічних мотивів? Та повно заперечень, зрозуміло, – і всі вони були висловлені тоді ж, у 2014 році, і багато разів потім... Але що ж тепер? Викинути на смітник фізика Гусєва і канатахідця Тибула? З презирством винести за ідеологічну межу – грандіозну людину? Ні, браття. Он мал не так, как вы».
Тут чітко видно різницю оптик. Для Шендеровича «прикро», для українців і тих, хто їх повністю підтримує – «огидно». Йому вистачає минулих засуджень Баталова за «кримнашество», що не затуляє «грандіозності людини». Для опонентів Шендеровича ситуація принципово інша – хороші ролі покійного актора – слабкий аргумент перед тим, що він підтримав агресію проти нашої країни і окупацію частини її території. Гарні «ностальгічні мотиви».
І ось тут варто звернути увагу на узагальнюючу аргументацію автора: «Бо Крим розділив нас три роки тому, Путін – тільки у двотисячному. А душа живе довше і пам'ятає більше. Та легкість, з якою ми готові начисто ампутувати власну подяку, – вражає».
І мене вражає, як Віктор Анатолійович не розуміє головного. «Душа живе довше і пам'ятає більше» – це натяк, у тому числі, і на колишню єдність інформаційно-культурного простору України та Росії. Вона як раз і була трагічною помилкою України. Її наслідком, у тому числі, було й те, що той же Баталов залишався абсолютним кумиром і в Україні. А потім він і сотні інших кумирів нас зрадили, освятивши своїм авторитетом війну проти нашої країни. Освятивши окупантське паразитування на психологічній неготовності українських солдатів стріляти в російських солдатів в Криму і подальше розв'язання війни на Донбасі. Так хто після цього «мал», а хто «грандіозний»? Як після цього можна говорити про «легкість, з якою ми (хто «ми»?) готові начисто ампутувати власну подяку». Ця колишня подяка ампутована в Криму і на Донбасі. І не українцями. І не з легкістю. І чи можна так вже засуджувати тих росіян, які в цій ситуації повністю підтримують українців.
ТАК НАСКІЛЬКИ І КОМУ МОЖНА ЛАЯТИ ЗА «ПІДТРИМКУ ФЮРЕРА»
Окремо варто розглянути солодку парочку російської інтелігенції, з приводу яких у нас найбільш часті суперечки: Чулпан Хаматова та Юнна Моріц. Дві дуже різні історії. Розглянемо кожну окремо мірою зростання накопиченої поганої карми.
Чулпан Хаматова, яка отримує від Путіна гроші на лікування онкологічно хворих дітей і за це підтримує його перед кожними виборами – історія прозора. Сам Шендерович раніше говорив, що вона вичерпно описується частушкою: «Утром Путин без затей / Слопал четверых детей, / А пятого, помятого, / Спасла Чулпан Хаматова».
І ось одна з ключових фраз Шендеровича в свіжому тексті: «Саме цілепокладання, – те, на що людина вирішила витратити своє єдине життя, – і відрізняє людей один від одного перш за все! Тому – нехай відсохнуть язики у людей, які порочать ім'я Чулпан Хаматової!» І далі уточнює, що його найбільше дратує в цій ситуації: «Як раз масовий помийний стиль (спасибі Фейсбуку, зняв останні цензурні рамки) – абсолютно нестерпний вже, на жаль, з обох сторін. Вам здається, дорогі деякі товариші по антипутінському табору, що, улюлюкаючи на адресу видатної актриси, ви сприяєте зміцненню ліберальних цінностей?».
Оскільки пан Шендерович не наводить прикладів, то не зовсім зрозуміло, з чим сперечатися. За що саме повинні «відсохнути язики», і що він має на увазі, коли говорить про «улюлюкання»? (Можна здогадатися, що це щось гірше, ніж частушка, яку він сам цитував). Але знову ж таки звертаю уваги на це, услід за «грандіозним Баталовим» – «видатна актриса». А якби не була «видатною актрисою» – лаяти за пропутінство можна було б жорсткіше? Отже, крім «цілепокладання», в деякому сенсі Шендерович все ж виписує індульгенцію таланту. І ще питання: а жорстка непримиренність до такої позиції Хаматової («підтримка фюрера») – вона, що, тільки українцям дозволена, а для росіян буде виглядати «твердокамінною неінтелігентністю»?
Незрозуміло. (Про «стилі» детальніше поговоримо трохи пізніше)
МОРІЦ: ТАЛАНТ – НЕ ІНДУЛЬГЕНЦІЯ, А ОБТЯЖУЮЧА ОБСТАВИНА
Юнну Моріц пан Шендерович порівнює з Захаром Прилепіним і стверджує, що вона набагато краще, по-перше, тому що дійсно талановита, а не галімая піарниця, як той; по-друге, тому що щира. Такий твердий захист Шендеровичем старої відьми, яка вижила з розуму і таланту і з 2014 року кожним своїм рядком активно працює на розпалювання війни в Україні, здається для мене окремою дикістю, на якій варто зупинитися.
Звернімося до цитати: «Юнну Моріц, скільки б вона не написала тепер жахливої шкідливої погані, неможливо рівняти з Прилепіним. Підтримка війни на Донбасі не може бути єдиною лінійкою для вимірювання душі: це важливий, але не універсальний показник! Є інші, більш універсальні, – і за ним негайно виявляться базові розбіжності! Бо небесну Юнну Петрівну, говорячи простою російською мовою, охопив біс, а спритний Захар просто прорахував ризики і поміняв ліберальну цільову аудиторію на "патріотичну", набагато більш широку, і тепер успішно соває лапками в цьому напрямку. Вона – грандіозний поет, а він сам собі піар-менеджер (теж цілком грандіозний, втім). А Донбас тут збоку». (І далі про цілепокладання, що виводить на Хаматову).
Ось тут якось легше розкласти по полицях. Перше. «Підтримка війни на Донбасі не може бути єдиною лінійкою для вимірювання душі: це важливий, але не універсальний показник! Є інші, більш універсальні, – і за ним негайно виявляться базові розбіжності!» А можна було б розшифрувати, щоб ми точно знали ці самі «універсальні показники». Якщо я правильно зрозумів, і це друге – Шендерович таки наполягає, що талановиті небесні, грандіозні (знову) «підтримувачі фюрера» більш освічені, ніж імітатори таланту. Не згоден абсолютно! Таланту часто вірять більше, тому вони в цій ролі більш небезпечні.
Третє. Що значить «Донбас тут збоку». А як же «жахлива шкідлива погань». Я сам бачив, як широко і часто в Москві 2014 року роздруківки віршів Юнни Моріц використовувалися на колорадських мітингах, пікетах і міні-меморіалах. Тих самих, звідки вербувалися добровольці-окупанти на українську землю. Вона сама, Юнна Моріц, «обуянная бесом», персонально винна у розпалюванні війни (на відміну від Хаматової).
Тому, на мій погляд, важко знайти таку лайку або таку карикатуру, які щодо нинішньої «небесної Моріц» були б надмірними. Вона заслужила з надлишком сучасного аналога самих злісних малюнків Кукриніксів і Бор. Єфімова 40-х років, найбільш грубих куплетів Утьосова або агіток Еренбурга тих же років.
І продовжує приваблювати їх кожною своєю новою віршованою нісенітницею. Ось, дозвольте, зі свіженького – 8 червня цього року: «Донбасс убивают – за что?.. / За что Человеков Донбасса / Хотят превратить в решето / Войска людоедского класса? / Не в рабстве майданских властей / Живут Человеки Донбасса, – / За это их гробят детей / Войска людоедского класса! / А запад вложиться непрочь / В разгром Человеков Донбасса, / И мчится он дружно помочь / Войскам людоедского класса»». Про рівень «небесного таланту» я промовчу. А рівень людожерської ненависті до України та Заходу очевидний.
ОБІЦЯНЕ ПРО «СТИЛЬ» ТА ЙОГО АВТОРІВ
Є у Шендеровича такий прийом, дуже ефективний на прямих ефірах та на концертах. Це яскраве цитування ефектних афоризмів, «продане» по-акторськи добре. Але в друкованих матеріалах такий прийом грає слабше. Ось і тут скоріше викликає питання.
«Общим видом овладели, як писав Жванецький, – давайте не пропускать подробности» (Це шендеровський зачин перед Юною Моріц).
І то правда. Давайте! (Є, правда, така подробиця, як триваюча робота метра на пропагандонському каналі Росія-1 з «Черговим по країні», але він там робить все, щоб не гадити на Україну, так що цю подробицю поки пропускаємо).
Шендерович двічі повторює знамениту культову формулу Григорія Померанца «Стиль полеміки важливіший за предмет полеміки». І каже, що ті, хто цього не засвоїли, перестають бути для нього «своїми».
Для кращого розуміння наведу слова Померанца повністю: «Диявол починається з піни на губах ангела, який вступив в бій за праве діло святе. Все перетворюється на прах – і люди, і системи. Але вічний дух ненависті в боротьбі за праве діло. І завдяки йому, зло на Землі не має кінця. З тих пір, як я це зрозумів, вважаю, що стиль полеміки важливіший за предмет полеміки».
Хороші слова, справедливі, мабуть. Але «загальним виглядом оволоділи, давайте не пропускати подробиці». Це я щодо «духу ненависті». Немає абсолютних істин, і начотництво теж ні до чого доброго не приводить. Серед багатьох російських лібералів стало модним боротися з «духом ненависті» у відносинах між Україною та Росією. Але на моє пряме запитання «А ненависть щодо окупанта– це нормально?» вони, не знаючи, що відповісти, починали вертітися, якось викручуватися.
На мій погляд, досить очевидно, що боротьба з «духом ненависті» в рівній мірі в країні агресора і країні – жертві агресії на користь агресора і стороні, що захищається в збиток. Оскільки вона фіксує статус-кво (окупацію) і гірше того – розслабляє, демобілізує, послаблює волю до відбиття агресії.
Якоюсь мірою сказане відноситься і до «стилю полеміки». Шендерович звинувачує найзавзятіших з путінських грубіянів: «Ви легітимізуєте стиль "Комсомольської правди" і берете участь у громадській деградації! І сатана потирає руки в цей момент. Бо з Сунгоркіна і Ко попит невеликий, а коли починають лити бруд люди за зовнішніми ознаками пристойні, – це вже чиста перемога пекла».
Кремлівська пропаганда в брехні та хамстві так далеко відсунула межу допустимого на підконтрольних їй медіа, що звинувачувати українську сторону у тому самому... ну, якось не зовсім чесно. Ну, немає такого пекла в українських ЗМІ. І близько немає. Не кажучи вже про те, що немає і загальних темників.
Якщо йдеться про приватні висловлювання, то це теж неправильно, тому що порівнювати треба подібне з подібним, медіа з медіа, мережевий пост з мережевим постом. А змішувати одне з іншим дивно. З приватного посту питають по-іншому, ніж з газети.
Ну і про цитовані авторитети... Щодо Померанца – він помер у лютому 2013 року. І його позиція з приводу сьогоднішньої російсько-української війни невідома. Але, слава богу, жива вдова Померанца, його півстолітній соратник і однодумниць Зінаїда Міркіна. І її публікації щодо України, на жаль, цілком прокремлівські. Це не означає, ніби сказане зараз нею, зовсім перекидає те, гарне, що створено нею з чоловіком до 2014 року. Пам'ятаємо, цінуємо. Але при цьому не маємо права закривати очі на те, що зараз роспроп банально використав Міркіну, вдову Помаранчі. А вона вважала можливим у травні 2014 року друкувати свої матеріали про жахливий майдан в огидній "Російській газеті" – помойному, пропагандистському листку, що розпалювала тоді війну з Україною.
Так що вибачте, стиль стилем, але предмет полеміки теж важливий. І індульгенцій у колись улюблених, великих, «грандіозних» немає.
А до Віктора Шендеровича потрібно ставитися більш вибірково – приблизно як до Дмитра Бикова. Він нам – не свій-своїсінький. Так, десь в тріску. Можна брати для своїх цілей з його творчості, що нам підходить. І більше не варто дивуватися всьому іншому.
РОЗПРАВА НАД АЛЕКСІЄВИЧ
Історія з Алексієвич набагато простіше. Просто почитайте це кримінальне інтерв'ю, по якому не пройшлася з уточненнями рука інтерв'юера.
Весь скандал – суперечка навколо виїденого яйця! Журналіст, який ставив питання письменниці – просто провокатор, який кілька разів повертається до відіграних тем, щоб викликати її різку реакцію. І викликав. А у підсумку він причепився до кількох невдалих відповідей, формулювань, щоб отримати скандал.
Далі в справу вступив Олег Кашин, один з найбільш обдарованих і спритних пташенят гнізда Павловського. Важко знайти гріх, в якому він звинуватив б лауреата Нобелівської премії: «Замість письменника-гуманіста ми побачили нерозумну і недобру людину... Ще гірше – ми побачили старомодну і примітивну людину, за людожерськими висловлюваннями якої ніяк не вдається розгледіти тонку провокацію або жорстоку іронію. Перед нами – найзвичайніший радянський обиватель...» тощо.
За що ж її так? Українці і білоруси, які прочитали інтерв'ю Алексієвич, побачать, що нічого страшного, людожерського там немає. У найгіршому випадку – лише кілька невдалих формулювань, акцентів, які проскользнули в живій мові. В іншому ж – вона безуспішно намагається пояснити імперцю, що є народи, які не хочуть жити в імперії, народи, які хочуть зберегти свою мову і культуру. Для нас це 0 банальність. Для імперців – людожерство. У них же – повне нерозуміння болю українців і білорусів від можливої загибелі внаслідок імперських утисків і нівелювання української, білоруської мови і культури.
Історія, яка трапилася зі Світланою Алексієвич, зайвий раз показує, як небезпечно мати справу з російськими ЗМІ.
«- Верблюд, чому у тебе горби криві?
- А що у мене рівне?»
Олег Кудрін, Рига.
