16 червня. Пам’ятні дати

16 червня. Пам’ятні дати

1110
Ukrinform
Сьогодні день пам’яті Михайла Сороки – українського правозахисника, багатолітнього в’язня радянських концтаборів 

Михайло Михайлович Сорока (1911-1971) – відомий український політичний діяч, правозахисник, член ОУН, багатолітній в’язень польських і радянських концтаборів. В ув’язненні Михайло Сорока пробув 34 роки – половину свого життя. Його дружина – Катерина Зарицька віддала мордовським концтаборам 25 років. Після чотирьох місяців щасливого сімейного життя, 22 березня 1940 р., за причетність до діяльності ОУН Михайло Сорока і Катерина Зарицька були заарештовані більшовиками і вже більше ніколи в житті не бачили одне одного. Їхній єдиний син Богдан (нині відомий український художник-графік), народився у львівській тюрмі у вересні 1941 року, і вже з перших років свідомого життя став об’єктом психологічного терору чекістів. У 1952 році Михайла Сороку звинуватили у зраді батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після жорстокого слідства його засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року Михайло Сорока, перебуваючи у Степлагу, брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців «У гарячих степах Казахстану». Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах, в одному з яких і відійшов у вічність 16 червня 1971-го на 60 році життя. Скрізь, де був Михайло Михайлович, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів. Задовго до смерті Михайло Сорока виклав власне життєве кредо в одному із листів: «… Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо… Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я боротимусь з тим. І тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, вони триматимуть за ґратами тих, хто виступає проти панування зла…»

Ювілеї дня:

100 років від дня народження Кетрін Ґреєм (1917-2001), американського видавця, виконавчого директора і президента газети Washington Post і тижневика Newsweek, легенди світового медіабізнесу. Кетрін Ґреєм називали Залізною леді американської журналістики, але до того, як здобути таке промовисте прізвисько, вона зовсім не була «залізною». Так, Кетрін Ґреєм належала до вищих прошарків американського суспільства – вона народилася в родині фінансиста і видавця Юджина Меєра (у 1933 він купив за 825 тисяч доларів збиткову газету Washington Post; 1946 президент США Гаррі Трумен поставить його першим президентом Всесвітнього банку), здобула чудову освіту, потім вийшла заміж за успішного видавця і політтехнолога Філіпа Ґреєма – надзвичайно чарівного чоловіка, дотепного і активного. Роль Кетрін Ґреєм була доволі скромною – така собі зразкова степфордська дружина, бездоганна в усьому. Вона мала опікуватися лише сім’єю: будинок, діти (їх було четверо), світські прийоми. Пряма спина і стримана приязна усмішка на обличчі за будь-яких обставин. Так її виховали ще з дитинства – в батьківській родині панував культ етикету, але була відсутня любов. Тому дівчинка росла дуже невпевненою: ні в собі, ні в тому, що вона робила. Натомість Філіп бездоганністю не вирізнявся: про його чисельні романи знали всі на світі, він любив випити, до того ж, дозволяв привселюдно принижувати дружину. Все змінилося після самогубства Філіпа у 1963 році. Кей Ґреєм вимушена була тимчасово очолити видавничий концерн Washington Post Company, але виявилося, що це надовго. 46-річна домогосподарка, яка до того й уявлення не мала, як то – керувати медіахолдингом, доволі швидко увійшла в курс справ, зрозумівши механізми дії всього концерну. Саме за Кетрін Ґреєм Washington Post стала одним із найвпливовіших видань США. Газета відіграла одну з ключових ролей під час «Вотергейту», що став символом ганьби влади, а згодом і відставки в 1974 році президента Ніксона. Ґреєм сміливо протистояла уряду та з гідністю витримала шторм критики, непохитно підтримуючи Боба Вудворда, Карла Бернстайна та інших журналістів, які розкопали цю історію. В 1997 році Кетрін видала мемуари «Особиста історія» – скромно стримані і водночас дуже відверті, у яких немає жодного натяку на жаль до самої себе та фальшивих сантиментів. Книга була удостоєна Пулітцерівської премії. Похорони Кетрін Ґреєм у липні 2001 року стали подією національного масштабу. Тисячі американців – як звичайних громадян, так і представників політичного, інтелектуального істеблішменту США стояли під палючим сонцем, аби віддати данину пам’яті цій дивовижно сильній жінці, яка змогла вийти за межі м’якої ґендерної сегрегації, збудувати успішну кар’єру, стати сильним, мудрим і далекоглядним керівником. Всупереч усьому.

100 років від дня народження Ірвінга Пенна (1917-2009), американського фотографа, одного з найвпливовіших фотографів ХХ століття, гуру в царині фотографії моди. Брат кінорежисера Артура Пенна (1922-2010). До того як стати визнаним фотомитцем, Ірвінг Пенн доволі довго шукав себе: навчався в Школі мистецтв при Філадельфійському музеї (нині університет мистецтв), був дизайнером, художником. З 1940 року працював асистентом легендарного арт-редактора Vogue Олександра Лібермана (до речі, киянина). Перша фотографія Ірвінга Пенна на обкладинці Vogue з’явилася 1 жовтня 1943 року. Співпраця фотохудожника з журналом (американським, британським і французьким виданнями) тривала майже до останніх днів життя Ірвінга Пенна. Він був одним із перших, хто почав фотографувати модель на однорідному білому чи сірому тлі, поміщав модель в куток тощо. Пенн співпрацював з найбільшими і найвідомішими будинками моди, але згодом втратив інтерес до фешн-індустрії й почав займатися художнім фотопортретом і натюрмортом, перейшовши на чорно-білу гаму. «Зйомка тістечка теж може бути мистецтвом», - зауважив якось фотограф, котрий фотографував чи не всіх знаменитостей сучасності, починаючи з Пікассо, Далі й Хічкока й закінчуючи Кейт Мосс. Світлини Пенна знаходяться в багатьох найбільших колекціях, включаючи Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музей Метрополітен, галерею американського мистецтва Addison, Балтиморський музей мистецтв. Його персональні виставки проводились, зокрема, в нью-йоркському Музеї Метрополітен і Національній галереї у Вашингтоні. До сторіччя фотомитця Метрополітен Музей підготував ретроспективу його робіт, на якій представлено понад 200 фотографій майстра, зроблених ним за понад 70-річну кар’єру. Виставка супроводжується аудіогідом з уривками архівних записів Ірвінга Пенна, інтерв’ю кураторів виставки та його сина. З Нью-Йорка виставка переїде до Парижа (на початку вересня 2017), потім до Німеччини і Бразилії.  

Роковини смерті:

85 років з дня смерті Модеста Пилиповича Левицького (1866-1932), українського громадського діяча, лікаря, письменника, публіциста, дипломата. На жаль, ім’я цього видатного українця не відомо широкому загалу, а шкода – все його життя – приклад самовідданого служіння Україні, до того ж, не якійсь абстракції, а конкретним людям. Його називали «батьком Волині» і «оборонцем сіроми». Народився Модест Левицький на Поділлі в шляхетській сім’ї. Освіту здобував у Київському університеті св. Володимира (на історико-філологічному і медичному факультетах). Працював лікарем на Волині й Поділлі, потім – у Боярці під Києвом, активно співпрацював з такими діячами української культури, як Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Микола Лисенко. У Ковелі познайомився з родиною Косачів, відвідував Колодяжне, лікував і консультував Лесю Українку. Перша його стаття «Про сільську медицину» з’явилася в 1896 році на сторінках одного з тогочасних журналів. Досконало володіючи французькою, польською, російською, ідиш, латинською і грецькою мовами, Модест Левицький перекладав українською мовою твори світової літератури. У 1905 році він разом з Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським та ін. став одним із фундаторів і лідерів Української радикальної (згодом Радикально-демократичної) партії. Продовжуючи лікарську практику у передмісті Києва (на Лук’янівці), потім на Волині і в Білій Церкві (1905-1917), Модест Пилипович одночасно розгорнув жваву діяльність в українських громадсько-культурних організаціях, часто друкувався в пресі. В 1918 році М. Левицький займав посади головного санітарного лікаря залізниць України і директора культурно-освітнього відділу Міністерства шляхів, а в 1919 р. уряд Директорії призначив Модеста Пилиповича радником дипломатичної місії УНР в Греції. Згодом він очолив місії, зробивши чимало для популяризації України, її науки, культури, суспільного життя у цій країні. На початку 20-их років ХХ століття він переїхав до Відня, а потім у Польщу, де був міністром охорони здоров’я екзильного уряду УНР (у Тарнові), завідував санаторієм для хворих українських вояків (у Закопаному). У 1922 р. переїхав до Чехо-Словаччини, працював лікарем і викладачем Української господарської академії (у Подєбрадах), продовжував писати і видавати публіцистику і літературні твори, популярні книжки з медицини. Цією ж справою він займався у Луцьку, куди переїхав до свого сина 1927 року і де знайшов свій вічний спочинок 16 червня 1932 року. Через діяльність в УНР у радянський час (після згортання українізації) художня спадщина його замовчувалася, а твори було зараховано до «націоналістичних». Декілька вулиць у Ковелі, Радивилові, Боярці названі його ім’ям. У Луцьку споруджено пам’ятник, а гімназія №4 має його ім’я.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-