13 червня. Пам’ятні дати

13 червня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Цього дня у 2014 році українські війська визволили від проросійських окупантів Маріуполь.

Ще з самого початку втілення в життя російськими агресорами сумнівної ідеї «русского мира», а потім і в час неприкритої збройної агресії проти України Маріуполь був (та й залишається) ласим шматком для Кремля, адже це місто має надзвичайно важливе стратегічне значення. Маріуполь – це і порт, і два металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільше в Україні машинобудівне підприємство – концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича. Особливо проросійські сили активізувались після так званого приєднання Криму до Росії. Приблизно з середини квітня Маріупольська міськрада була захоплена сепаратистами, які наводили жах на місцевих мешканців, показуючи, хто в місті господар. 9 травня, виконуючи накази московських кураторів, вони штурмували міське УВС – Маріуполь перейшов під їхній повний контроль. При цьому було поранено і взято в полон  начальника УВС Валерія Андрощука і вбито начальника ДАІ Віктора Саєнка, бійця добровольчого батальйону міліції «Азов» Родіона Добродомова. До того ж, терористи заблокували бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі. Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків вже готувався приміряти на себе російську форму за прикладом своїх кримських колег. Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу – Маріуполем, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому знаходилися українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України, та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов». Штурм Маріуполя українське командування спочатку планувало на 23 травня 2014 року, аби надати можливість містянам проголосувати разом з іншими українцями на президентських виборах, але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, відмовилося від цього плану. Остаточною датою початку визволення було визначено 13 червня. У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро», 2 роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів. Для блокування району проведення спецоперації було залучено близько 500 військовослужбовців ЗСУ та НГ. Штурм розпочався о 5-ій ранку. У ході зачистки Маріуполя від сепаратистів було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради. Відтоді, завдяки зусиллям українських військових та самих маріупольців, місто живе хоч і напруженим, але мирним життям, залишаючись вразливим для терактів, найбільший з яких стався 24 січня 2015 року.

Сьогодні Міжнародний день розповсюдження інформації про альбінізм. Відзначається за рішення ГА ООН з 2015 року.

Ювілеї дня:

143 роки від дня народження Марка Черемшини (Іван Юрійович Семанюк; 1874-1927), українського письменника, юриста, культурно-громадського діяча. Народився в с. Кобаки, Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Проза Марка Черемшини надзвичайно яскрава, поетична і чимось подібна до Стефаникової – друга і побратима. Подібними були й їхні долі. Мужицький син, єдиний із дітей, кому батько, незважаючи на матеріальні нестатки, вирішив дати освіту, Іван у Коломийській гімназії зазнавав глуму і насмішок з боку викладачів та панських синків за своє «холопське» походження. Навчання в гімназії нічого крім огиди не викликало, але хлопець виявив неабияку наполегливість, вивчив польську мову і невдовзі  вийшов в число кращих учнів. «Незаможність моєї родини, - писав він в автобіографії, - приневолила мене вже від першого класу заробляти на себе лекціями». У 1896 році в газеті «Буковина» було надруковано перше оповідання 22-річного Івана Семанюка «Керманич», підписане псевдонімом «Марко Черемшина», що так і залишилось його літературним ім’ям. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний відділ Віденського університету – мріяв навчатися на медичному, але плата там була вищою. «Права учився я у Відні для хліба, - писав він у автобіографії, - а більше займався літературою та просвітою»; далеко зачитувався в красному письменстві німецькому і російському, що майже нерадо заглядав до римського та німецького права». У 1912 році Черемшина відкриває власну адвокатську канцелярію у м. Снятині, багато допомагає місцевому люду, який приходив до нього «по поміч і пораду». Днями, за свідченням дружини, він пропадав на судових засіданнях, а вечором і вночі писав всілякі заяви, скарги і протести до різних судових, фінансових і адміністративних установ. Перша збірка новел Черемшини «Карби» вийшла друком 1901 року, друга – «Село вигибає», аж у 1925. В історію української літератури Марко Черемшина увійшов як співець долі гуцульського селянства. Саме йому письменник служив все життя – і словом, і ділом.

74 роки від дня народження Малкольма Макдауелла (1943), англійського актора. Знявся у фільмах: «О, щасливчик!», «Госпіталь Британія». «Перші 9 ½ тижнів», «Механічний апельсин», «Поцілунок перед смертю», «Калігула». Перед тим як стати актором Малкольм встиг попрацювати у пабі свого батька, потім - комівояжером. Закінчивши курси акторської майстерності, він грав в провінційних театрах, згодом влаштувався в трупу Королівського шекспірівського театру. Кінодебютом актора стала картина Ліндсея Андерсона «Якщо....» (1968). Пізніше режисер розповідав, що в Макдауеллі він побачив «не тільки досить рідкісне поєднання молодості і професіоналізму, а й акторську індивідуальність». А от справжня популярність прийшла до Макдауелла після зйомок в культовому фільмі Стенлі Кубрика «Механічний апельсин» (1971). У цій блискучій екранізації відомого роману Ентоні Берджесса актор проявив себе як майстер психологічного аналізу, критики назвали його роботу однієї з найбільш вражаючих в кінематографі. За майже півстолітню кар'єру Макдауел зіграв в понад 70 фільмах. У 2008 році на щорічному кінофестивалі в Савані він отримав Приз за внесок у кіномистецтво. А в 2012 році на Голлівудській алеї слави з'явилася зірка з ім'ям Макдауелла.

Роковини смерті:

31 рік з дня смерті Бенджамена (Бенні) Дейвіда Гудмена (1909-1986), американського джазмена, кларнетиста, «Короля свінгу», одного з перших білих популяризаторів «музики чорних». Також він був одним із перших, хто почав грати разом із афроамериканцями, йдучи проти расової дискримінації (на початку 1930-х білі й чорні музиканти не могли разом виступати в більшості клубів чи на концертах, особливо на Півдні США). Бенні Гудмен – син бідних єврейських емігрантів з Білої Церкви – народився у великому промисловому місті Чикаго. У синагозі навчився грати на кларнеті і вже юнаком став віртуозом і виступав у різних колективах. 14-річним він кидає школу і вирішує професійно займатися музикою. У 1925 році 16-річний Гудмен долучається до одного з найкращих чиказьких оркестрів – The Ben Pollack Orchestra, а вже у 1928 році з’являються його перші сольні записи. Наприкінці 1920-х років Гудмен виїхав до Нью-Йорка, де працював до початку 1930-х, завойовуючи популярність. Грав з відомими колективами Реда Нікольса, Ісама Джонса i Теда Льюїса, а в 1932 році створив власний колектив. В 1934 підписав контракт з Columbia Records. У середині 1930-х років Бенні Гедмен став справжньою зіркою, але широку славу приніс йому виступ 21 серпня 1935 року в бальній залі Palomar Ballroom в Лос-Анжелесі. Цю дату часто називають початком ери свінгу. Упродовж 1930-х років слава Бенні Гудмена зростала. Він виступав спочатку у тріо, пізніше у квартеті, а потім у секстеті. 16 січня 1938 року його колектив дав концерт у Карнегі-холі – тоді вперше за всю історію цього славетного залу лунала джазова музика. Проте до середини 1940-х років наступила криза популярності біг-бендів, причиною якої були, головним чином, фінансові труднощі, що виникли у зв’язку з Другою світовою війною. Після закінчення війни Гудмен продовжував записувати платівки й грав малими колективами. В 1950-х роках свінг втрачає популярність. Гудмен випробував себе в різних жанрах, однак не мав успіху. Проте він випустив альбоми із записами своїх концертів кінця 1930-х років – «Carnegie Hall Jazz Concert» та «Jazz Concert No. 2», які потрапили у хіт-паради, також Гудмен грав на різних міжнародних фестивалях, організовував турне по різних країнах світу. У 1962 році музикант приїхав з гастролями в СРСР. Він дав концерт у Києві, в будинку культури Метробудівників, що на вулиці Прорізній. Щоправда тут він стикнувся із численними бюрократичними труднощами і відвертими курйозами – радянські політики вимагали, аби в оркестрі було побільше афроамериканців, радянське керівництво відмовилося сплачувати Гудмену гонорар, а значна кількість квитків на його концерти розповсюджувалася виключно серед працівників певних силових структур, чиї вуха до свінгу були зовсім не призвичаєні. Гудмен був надзвичайно популярний не тільки в США, але і в Європі, про що свідчить, зокрема, той факт, що знаменитий угорський композитор Бела Барток присвятив йому своє тріо «Контрасти» для скрипки, кларнету і фортепіано, написане в 1938 році. Через декілька років після того спеціально для Гудмена Аарон Копленд написав концерт для кларнету з оркестром, а Леонард Бернстайн – цикл «Прелюдія, фуга и риф» і сонатину.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-