На виході із релігійних війн - віротерпимість і свобода

На виході із релігійних війн - віротерпимість і свобода

Блоги
2122
Ukrinform
На відзначення в Україні 500-річчя Реформації. Релігійна свобода в Україні: протестантський контекст

26 серпня 2016 року Президент України підписав указ «Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації». Причину до підписання цього документу текст указу формулює отак: «З метою визнання вагомого внеску протестантських церков і релігійних організацій в розвиток релігійної, культурної і соціальної сфери України, вияву поваги до їхньої ролі в українській історії та становленні незалежної держави». Указ розроблено оргкомітетом протестантських церков України з підготовки святкування 500-річчя Реформації. До оргкомітету входять представники найбільших протестантських союзів України: Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів, Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської-п’ятдесятників, Церкви адвентистів сьомого дня, а також конфесії, які утворюють Раду протестантських євангельських церков України.

Ціла прірва лежить між зацитованим фрагментом указу (навіть якщо звідти вилучити слово «вагомого») й традицією іменування євангельських віруючих на українських землях спочатку представниками церков більшості (православної та католицької), а пізніше войовничо світської громадськості. Іменування не лише побутового, а й публічного, медійного, освітнього, соціального, світоглядного.

І якщо в 1990-і роки теза про якийсь позитивний внесок євангеліків в українську історію, суспільне й культурне життя могла ви́кликати щире здивування навіть у пересічного інтелігента, не кажучи про обивателів, то на середину 2016 року українці, сподіваємося, знають протестантів як організаторів масового релігійного просвітництва, доброчинців (із реабцентрами як харитативною візитівкою), активістів обох Майданів (тут слід згадати піврічне фактичне президентство Турчинова), мучеників, соціальних працівників і капеланів АТО. Проявами цього строкатого руху також є Аделаджа та свідки Єгови, Мунтян і мормони, фінансові піраміди та діяльність Українського біблійного товариства, видужалі алкоголіки та енергійні пенсіонерки.

З усім цим можна було б миритись як релігійною екзотикою. Але «визнання вагомого внеску» — це занадто. І диспутанти звертаються до цифр.

Ось один з коментарів на релігійному порталі: «Хвилиночку, на якому там місці протестанти по чисельній кількості в Україні? І все правильно пишуть: чотири сторіччя на протестантів не звертали особливої уваги (бо ж [їх] небагато), а тепер [ці] живчики хочуть вижати із ситуації [по] максимуму».

А ніякі ж дослідження не дають протестантам більше 3% релігійної спільноти України. Моя теза полягає в тому, що в контексті захисту релігійної свободи статус меншості не є недоліком.

Те, що на українських землях протестанти не були джерелом релігійної нетерпимості, пояснюється перш за все тим, що вони не мали тут монопольного становища.

Політична й силова підтримка тодішніх олігархів (німецьких князів) урятувала августинського ченця, доктора богослов'я Мартіна Лютера від аутодафе. Ця ж підтримка спонукала лютеран разом з католиками збройно переслідувати радикальних реформаторів — анабаптистів.

Ранній протестантизм закріпився в низці північноєвропейських країн, а пізній (чи радикальний) протестантизм, починаючи з краху Мюнстерського царства анабаптистів, не міг претендувати на права більшості навіть у квазідержавних утвореннях на кшталт самоуправних міст.

Це змусило пізніші протестантські течії автоматично ставати ревними захисниками релігійної свободи, бо обстоювати рівність усіх конфесій було для них єдиним способом захищати свої права. Потерпаючи від католицьких утисків, вони мріяли про царство свободи совісті. Під ним мали на увазі змогу сповідувати свою віру. Інша річ, що їхня віра ніде не ставала справді панівною.

Відтак, у кожній конфесії, яка побутувала на українських землях, знаходились теоретики й апологети свободи совісті: «чеський братчик» Петро Хельчинський, католицький священик Стефан Оріховський, міжконфесійне оточення князя Костянтина Острозького, автор «Апокрисису» (імовірно, Мартин Броневський), Фауст Социн, православний чернець Інокентій Гізель, унітарії Самійло Пшипковський та Симон Будний.

Переживаючи кризу та всебічний тиск у результаті Берестейської унії, православне священство й православні віруючі Речі Посполитої були значно відкритішими до контактів із протестантами, ніж це тепер здається можливим.

У світі протікали схожі процеси: пошуком виходу з релігійних війн продиктовано Нантський едикт 1596 р. у Франції. Вестфальський мир 1648 р. в Німеччині позначив курс на секуляризацію державної політики європейських країн зі збереженням прав релігійного населення. Декларація незалежності США 1776 р., білль про релігійну свободу 1783 р., Пенсильванський статут 1882 р. пронизані духом віротерпимості ще й тому, що жодна конфесія не отримала панівного становища бодай у більшості з північноамериканських штатів.

За винятком Трансільванії, де кальвінізм і унітаризм набули статусу хоч і другорядних, проте офіційних релігій, протестантизм на решті українських земель підпав під заборону й на позір ще до другої половини ХІХ століття. Той селянський релігійний рух, який пізніше охопив центр, південь і схід України, самим фактом свого існування порушував законодавство Російської імперії про «совращение из православного в иное христианское вероисповедание». А далі були царський указ про «зміцнення начал віротерпимості» — і пошук ворогів під час Першої світової війни, «золоте десятиліття» гнучкої ленінської політики — й репресивні жорна атеїстичної держави.

І хоч сьогодні в світі протестантів більше, ніж православних, і п’ятдесятництво поруч з ісламом показує найбільші темпи росту серед релігійних течій світу, практично ніде протестанти не утворюють локальної більшості. Навіть у США вони (як низка конфесій, а не окрема церква) визначали релігійний ландшафт лише до 1960-х років.

Можливо, якраз їхня нечисленність — зокрема в Україні — й стає для них стимулом до пасіонарності, соціальної активності, дедалі більшого впізнавання біблійного підґрунтя того ціннісного й цивілізаційного багажу християнської традиції, який сьогодні називають європейськими цінностями та правилами життя. Розуміння того, що немає спин, за які вони можуть сховатися. Що ніхто не подбає про них, крім них самих. Деяких протестантів це спонукає розуміти, що так само вони є незамінними, крайніми в часи соціального колапсу й гуманітарної кризи, як це недавно сталось на Донбасі.

При цьому кожна хвиля протестантства намагається дистанціюватись від наступної, не хоче впізнавати в ній своїх духовних чад. Але не може перешкодити їй та зрештою знаходить спільний простір для співпраці — місіонерської, доброчинної, правозахисної.

Я пишаюся країною, де президент ладен підписати указ, спрямований на «визнання вагомого внеску» релігійного руху, який об'єднує «якісь там» 2-3% населення. Підписання цього указу як мало що інше свідчить про високий рівень релігійної свободи в сучасній Україні. З 500-річчям Великої Реформації усіх нас!

Максим Балаклицький

religion.in.ua

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-