Страшна казка про Колобка і невідворотність хепі-енду

Аналітика
1584
Ukrinform
Чи можна зізнаннями, що все навколо погано, і ми йдемо не туди, змусити йти «туди»?

...Він був сивим і розпатланим, цей професор. А ще в дуже піднесеному настрої. Адже говорив своїм студентам про те, як все погано в нашій країні.

Я не слухав усю лекцію, тільки закінчення. Про те, що нема чого радіти безвізу, тому що він нікому не потрібен, адже за опитуваннями соціологів, лише 15% українців збираються кудись виїжджати. І гроші, які можна було віддати нашим вмираючим від злиднів пенсіонерам, підуть на поїздки чиновиков, на даремні переговори. А Асоціація з ЄС – угробить нашу аграрну галузь. А Євробачення – дешевий піар, бенкет під час чуми, можливість роздерибанити бабки на зоряні гонорари Джамалі, тоді як їх можна було віддати... ну, ви самі знаєте, кому.

Студенти слухали, деякі навіть плескали в долоні. Професор, напевно, був задоволений, хоча не ватник, на вигляд дуже навіть патріот. Але звідки стільки життєрадісної депресії?

Я думаю, він хотів як краще. Привчав молодь до критичного мислення, до того, що «краще гірка правда, ніж солодка брехня». Хіба ми не говоримо про «критичний розум» як ознаку інтелекту?

А чи розуміємо ми, що таке «критичне мислення»?

Спасибі ФБ (Павлу Гурніку), поспіла стаття когнітивного психолога Деніела Віллінгема. Ось послухайте, що він пише: «Компонентами критичного мислення прийнято вважати: по-перше, «вміння побачити обидві сторони проблеми», по-друге, «здатність бути відкритим до нової інформації, яка може спростувати ваші ідеї, здатність міркувати неупереджено», по-третє, «вимагати, щоб кожне твердження підкріплювалося доказом, робити висновки та узагальнення наявних фактів».

Тобто критичне мислення – це не лаяння всього і вся, не пошук «зради» і «писаря всьому», не апологетика передвиборного блоку «Не так!» (був такий з Кравчуком і Медведчуком у лідерах).

Критичне мислення означає, що будь-якому критикану (як, втім, і будь-якому оспівувачу) перш, ніж відкривати рот, потрібно критично оцінити те, що він збирається сказати.

Часто ми бачимо по телевізору або читаємо у соцмережах українських політиків, які намагаються подивитися на проблему очима опонента? Які згодні змінити переконання, якщо нова інформація ставить їх під сумнів?

Жодного разу. І справа не у злому намірі. Просто, як пише Деніел Віллінгем, вміння критично мислити не всім під силу, його мають в середньому лише кожен четвертий-п'ятий. І навчити цього непросто, а часто – неможливо, тут як з талантом художника або поета.

Потік неусвідомленої критики означає одне: вам намагаються впарити казку. Як дитині. Саме так. Адже казки бувають не тільки зі щасливим кінцем: про те, як Котигорошко на Майдані переміг Змія. Комусь більше до душі байка про дурний народ-Колобок, який втік від старого Путіна зі старою Росією, але поверів у обман підлої Лисиці (або Лиса) і зник ні за цапову душу. Чи потрібно було тікати?

У пристойних колах просунутих блогерів не прийнято називати ім'я Олега Паламаря, тому що «він бреше», хоча він бреше не більше за інших, а просто у каламутній річці загальної Зради виловлює золотих рибок Перемоги. Формат його блогів такий. Зате не менш знаменитий блогер Юрій Касьянов робить все рівно навпаки: кожну перемогу вивертає навиворіт, щоб продемонструвати Зраду.

Насправді, вони близнюки-брати, або, як хтось влучно назвав – Інь і Ян української блогосфери (хто тут Інь, а хто Ян – розбирайтеся самі). Просто кожен з них веде свою власну нескінченну казку.

І якщо зрозуміло, для чого потрібні казки зі щасливим кінцем (у 1933 році домовленість між голлівудськими компаніями про обов'язкові «хепі-енди» у фільмах допомогла вижити в умовах Великої депресії), то навіщо в умовах Депресії цю депресію примножувати – не цілком зрозуміло.

Може, нас перегодували сахарином у часи Радянського Союзу? Тоді «правильна казка» була частиною офіційної пропаганди, починаючи з дитячих книжок-розкладачок і закінчуючи філософськими трактатами та газетною аналітикою. У часи Перебудови «позитивна брехня» була викрита, і це привело нас до думки, що правда може бути тільки «гіркою». І, можливо, ми передали цю переконаність з генами. І через тридцять років успіхи все так само напружують, пахнуть обманом. А поразки розслаблюють: адже, якщо завтра кінець світу, то навіщо чистити зуби?

Чи можна зізнаннями, що все навколо погано, і ми йдемо не туди, змусити йти «туди»? Страх і депресія народжують лише дві реакції: бігти, куди очі дивляться, або прикинутися мертвим.

Можливо, це і є мета несамокритичной критики?

Колись давно, редакція газети, в якій я працював, на першу річницю Дня незалежності України вирішила зоригінальничати. На першу смугу замість привітання зі святом винесли фото дверей київського моргу з купою мертвих тел. Моргу вирубали світло за несплату, і довелося вимкнути холодильники. Тоді це здавалося по-журналістськи чесним: ось вона, справжня правда, а зовсім не парад на Хрещатику!

Сьогодні сумніваюся: чи було це тягою до правди? Чи справа була в образі на нову владу, яка раділа святу, а ми, які прийшли з Совка, почувалися на ньому чужими? Чи не хотілося нам просто зіпсувати свято іншим? І чи бенкет це був під час чуми, чи ми зі своєю чумою увірвалися на чужі веселощі?

Зіпсувати свято – це наша фішка. Побити вікна в банку у річницю перемоги Майдану. Вилаяти уряд за марно витрачені гроші на парад до Дня Незалежності. До прайду Рівних можливостей ще два тижні, але у «справжніх патріотів» вже руки сверблять: надавати по морді ЛГБТ.

Плакальники сумують, що у Києві безліч молодих людей здатні радіти сонячному теплу, красиво одягатися, ходити в театри, пити каву на схилах Дніпра, бігати Марафон під каштанами, закохуватися, одружуватися, виховувати дітей і не шкодувати грошей на випускні бали – і це, коли в країні ледь не щодня ховають загиблих героїв!

Але саме цим у нашій країні – дивовижним спокоєм і життєрадісністю – захопився успішний британський видавець Пітер Дікінсон. Українці, пише він, продовжують жити звичайним життям, незважаючи на випробування кількома революціями, економічними кризами та гібридною війною з Росією. «Для більшості європейських країн вистачило б одного з цих потрясінь, щоб викликати масову паніку та призупинити розвиток суспільства. Українці ж зовсім інші...»

Ось і розберися: «зрада» це, наша життєлюбність, чи «перемога»?

Фото: Дмитрий Муравский

Фотохудожника Дмитра Муравського колеги таврують за те, що прикрашає війну, що його фарби занадто яскраві, персонажі підкреслено позитивні, сюжети гламурні. Тоді як правда війни – це смерть, кров, каліцтва, злодійкуваті начальники та діряві берци.

А ось ізраїльський військовий історик Марін ван Кревльд пише, що війна не може обійтися без красивостей. Адже саме вона народила культуру розкішних форм, вигадливих військових емблем, виразних шевронів, розшитих золотом прапорів, військових оркестрів і парадів. І красиві проводи на смерть, пише історик, – мабуть, єдина гідна нагорода для людини, яка готується віддати життя за батьківщину.

І ще два сюжети про різні сторони медалі.

Кілька років тому в Європі з'ясовували, жителі якого міста відчувають себе найщасливішими. У першу трійку потрапив ісландський Рейк'явік. Як тепер нам уже відомо, це опитування припало на період найжорстокішої економічної кризи в країні, плюс позначалися наслідки екологічної кризи. Що ж робило ісландців щасливими? Радість від відвідин нового оперного театру, щастя споглядати з вікна прекрасний вид на океан...

А тепер про світові рейтинги, де Україну відсувають на останні місця (вибачте за довгу цитату).

«Загалом країн у світі приблизно 250. Я був у 105, – пише відомий педагог і блогер Володимир Співаковський. – Я дивився на все – і як люди живуть, і як виглядають міста, села, дороги, будинки, університети, магазини, наука, лікарні, школи, спорт, парки, зарплати, реклама, культура, економіка, конфлікти, свобода слова, свобода справи, у що люди одягнені, на яких машинах їздять, що їдять, про що розмовляють бізнесмени, чим лікуються, що дивляться по ТБ, які зарплати, хабарі тощо. У мене є розуміння, як прикинути рейтинг країни серед усіх інших.

При такому підході Україна знаходиться приблизно на 65 місці з 250. Хоча так, ще 5 років тому я оцінював це місце як «50». Усілякі закидони, що ми знаходимося на 132 місці між Ганою та Угандою не приймайте близько до серця.

Просто ваше щастя, що ви там не були і не бачили того жаху».

Чи багато було позитиву в Америці в роки Великої депресії? Лихі дні раптової бідності, самогубства, розгул бандитизму та шахрайства – де, здавалося не знайти ні доброти, ні альтруїзму. Чи допомогли відшукати їх у реальному житті фільми з happy end?

Літописці того часу стверджують, що так. Просто за три роки до відомого рішення провідних голлівудських кінопродюсерів, у 1930-му, в Асоціації продюсерів і прокатників США було складено інший документ, відомий як «Виробничий кодекс», який і визначив, хто з кіногероїв гідний «хеппі-енду», а хто – ні.

«Добро» отримували персонажі, які дотримувалися високих моральних засад, не порушували закон і самі боролися з тими, хто його порушив, які вели «правильний спосіб життя» з точки зору добропорядного християнина.

Йшлося не просто про казку з хорошим кінцем, а про казку, де панує справедливість. І чим важче життя, тим більше хорошого, чесного і справедливого потрібно було знайти навколо. І навіть якщо головний герой гине (а всі ми смертні), але гине не марно, і його справу продовжують діти, соратники і вся країна – це теж «щасливий кінець». Трагічний, але щасливий...

І яка ж мораль усього сказаного, запитає читач?

Немає у мене моралі, є відчуття, що Режисер до нас прихильний. Адже за ці три роки хіба не він обдаровував нас чудовими спасіннями. І хіба ми їх не заслужили?

Скільки разів усе висіло на волосині: наша державність, наша економіка, наше спільне майбутнє, наше життя, нарешті, – але ми чіплялися за соломинку, і все поверталося на краще. Скільки поганих пророцтв могли б збутися, але не збулися. Скільки цивілізаційних теорій було порушено, щоб дати нам шанс!

Озирніться лише на останні два місяці: скільки нестерпно довгих епопей закінчилося для нас добре. Щодня ми переживаємо свій маленький happy end і повинні заздрити самі собі через те, що теорія ймовірностей нас все ще терпить. Гріх скаржитися.

А якщо навіть не всі «енди» у нас ще «хеппі», то це просто тому, що Бог дотримується драматургії сюжету.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-