23 травня. Пам’ятні дати

23 травня. Пам’ятні дати

2024
Ukrinform
Сьогодні день пам’яті Євгена Коновальця, українського військового і політичного діяча, полковника Армії УНР, засновника Організації українських націоналістів.

Нині Євгена Коновальця (1891-1938) називають «Батьком українського визвольного руху ХХ сторіччя». А за його життя – лаконічно – Полковник. Він і сам – і зовні, і внутрішньо, був взірцем лаконізму і навіть аскетизму. Високий, стрункий, небагатослівний і надзвичайно дійовий. Коновалець не любив патетики, пишномовства, титулів, нагород, почестей і всілякої іншої шароварщини до якої, ніде правди діти, здавна мають схильність українці. Він на дух не переносив «ура-патріотизму» та мрійництва. Воно й не дивно – у 28 років Коновалець був командиром корпусу Січових стрільців і заступником голови Директорії у Києві. Саме Коновалець зіграв чи не вирішальну роль під час повстання проти гетьмана Скоропадського, у захопленні Києва і зміцненні влади Директорії. Коновалець був військовим комендантом Києва, забезпечував у місті порядок. Дехто стверджував, що наприкінці 1918-го – на початку 1919-го «Петлюра й Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця». І більшовики це добре знали. Знали, що Коновалець мало говорить (на противагу тому ж таки Винниченку), зате добре справу робить. Саме тому Коновалець став одним із головних ворогів більшовиків і особисто Сталіна. Саме тому на Коновальця було скоєно чимало замахів. За Полковником затято полювали як за сіроманцем по всій Європі, не шкодуючи ні людей, ні коштів. Єдине, що його по-справжньому «чіпляло» і було сенсом усього життя – визволення України. У цьому питанні він був категоричний («Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ» - казав він). Це було його головною метою, ідеєю, програмою, а все інше не вартувало уваги. Навіть власна безпека, власне життя. «Якщо ворог захоче мене вбити, ніяка сила мене не охоронить», - зауважував Полковник на застороги соратників. Він умів слухати, був чутким до критики, але до конструктивної. Умів визнавати свої помилки. Був поборником політичної культури: «Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки». У полеміці був стриманий – слів на кшталт «зрадники», «перевертні», «нахаби» і т.д. він уникав, називаючи подібну лексику «вуличною лайкою». В людях цінував порядність, чесність і розум. Саме своїм розумом та інтелігентністю підкупив його агент радянських спецслужб Павло Судоплатов (в емігрантських колах його знали як Павлуся, або Валюха), коли втирався в довіру до Полковника. У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати Коновальця. Сталін запитав, які слабкості має Коновалець. Судоплатов подумав і відповів, що той любить цукерки: «Всюди де він буває, він купує коробку солодощів». Сталін наказав це обдумати. В оперативно-технічному відділі НКВС виготовили вибуховий пристрій. Зовні це була коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за пів години після зміни положення коробки з вертикального в горизонтальне. Вбивство Євгена Коновальця відбулося в Роттердамі, в ресторані «Атланта» 23 травня 1938 року. Після смерті Коновальця у лютому 1940-го року ОУН розкололася на дві організації з однією й тією ж назвою – радикальну Степана Бандери й помірковану Андрія Мельника. Похований легендарний Полковник у Роттердамі на місцевому кладовищі Кросвейк. Перший пункт ухваленого 1929 року «Декалога українського націоналіста» проголошував: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї». Беззаперечно, Коновалець загинув за Неї, але й збудував Її – також.

Ювілеї дня:

310 років від дня народження Карла Ліннея (1707-1778), шведського природознавця, академіка Королівської шведської АН і першого її президента. Заклав основи сучасної систематики рослин і тварин, запровадив бінарну номенклатуру, уточнив поняття «вид» і встановив чітку супідрядність між систематичними категоріями: клас, ряд, рід, вид, варіація. Лінней поділив всі рослини на 24 класи, відкрив і описав близько 1500 видів рослин. Тваринний світ поділив на 6 класів, включивши в систематику тварин і людину. Вважав, що «види, як і їх кількість, є незмінними з часу їх створення Творцем».

106 років від дня народження Андрія Андрійовича Коцки (1911–1987), українського живописця, народного художника України (1982), одного із зачинателів і найвиразніших представників самобутньої закарпатської школи живопису. Чотири роки навчався в Ужгородській публічній школі рисування (1927-1931; у Адальберта Ерделі. Вплив славетного митця позначиться на художній манері Коцки); на початку 40-х – у Римській академії мистецтв.  Автор живописних полотен «Верховинка», «Гуцулка», «Весняний ранок»; портретів, пейзажів. Художника називають поетом Верховини, співцем рідного краю, творцем живописного образу гуцульської землі. Головними ознаками самобутніх та оригінальних творів митця є емоційність, декоративність, особлива парадигма стосунків з народним мистецтвом. Уже кілька років поспіль Коцка твердо тримається в п’ятірці «найдорожчих» художників Закарпаття. В Ужгороді діє меморіальний музей Андрія Коцки.

Роковини смерті:

111 років з дня смерті Генріка Ібсена (1828-1906), видатного норвезького драматурга, керівника першого національного театру в країні (м. Берген). Автор знаменитої драматичної поеми «Пер Гюнт», драм «Гедда Габлер», «Будівничий Сольнес», «Йун Габрієль Боркман». П’єси Ібсена справили значний вплив на розвиток світової драматургії. На українській сцені його драми йдуть з початку ХХ ст.

97 років з дня смерті Георгія Івановича Нарбута (1886-1920), українського графіка, педагога, одного із засновників Української Академії Мистецтв. Створив українську школу графіків. На зміну міщанському оформленню книг у колишній провінції Російської імперії він відкрив цілу епоху серйозної книжкової графіки з неповторною технікою й оригінальним шрифтом, що визрів із захоплення Пересопницьким Євангелієм ХVІ століття і лишається модним досі. Був автором перших українських грошей (малював і для Центральної Ради і для Скоропадського). Кожен уряд звертався до нього виключно як до майстра, жоден – як до свого прибічника... Хворіти Георгій Нарбут почав на початку 1919 року: випив сирої води з ванни (кияни зберігали її на випадок відімкнення водогонів) і, як наслідок, - черевний тиф. Трохи підлікувався, але незабаром знову захворів на поворотний тиф, наслідком якого було запалення печінки і гепатит. Помер на 34 році життя після складної операції. Друзі знайшли віз, прибрали його українськими килимами (щоправда, сірих волів не знайшли) й поховали на Байковій горі – так, як заповідав сам Георгій Нарбут.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-