27 квітня. Пам’ятні дати

Як відомо, Нідерланди – спадкова монархія. Історично так склалося, що впродовж ХХ століття країною правили тільки жінки. Традиція цього свята є досить давньою і бере свій початок з 1885 року – тоді було ухвалено рішення призначити день народної єдності на 31 серпня, відсвяткувавши одразу ж і День принцеси – день народження принцеси Вільгельміни. Згодом, коли Вільгельміна у 1890 році посіла престол, свято перейменували в День королеви. Наступною королевою Нідерландів стала її донька Юліана і посіла вона престол у 1949 році, а днем її народження було 30 квітня. Її наступниця – королева Беатрікс вирішила не змінювати дату 30 квітня в пам’ять про свою матір. Ще однією причиною було те, що її день народження припадав на 31 січня, а це був не надто вдалий час для традиційних у День королеви урочистостей і масових святкувань. У 2013 році правляча королева країни Беатрікс офіційно зреклася престолу на користь свого старшого сина Віллема-Александра, принца Оранського.  Отож, на зміну Дню королеви прийшов День короля. Основні святкування сконцентровані у двох містах країнах: Гаазі та Амстердамі. Свято розпочинається напередодні у Гаазі, адже там знаходиться королівський палац. Дійство називається «королівською ніччю» - упродовж ночі триває Великий музичний фестиваль, який закінчується вранці 27-го. Місто перетворюється на суцільний атракціон і, звісно, звідусіль лунає музика. Ще одна особливість народних гулянь – на кожному кроці встановлені кіоски, де продають національну страву голландців – малосольні оселедці. 27 квітня головні урочистості відбуваються в Амстердамі. Основним святковим дійством і незабутнім видовищем є Парад квітів. Квіти в Нідерландах обожнюють, вони (так само як і молочна продукція) складають основу голландського експорту. Нідерланди – треті у світі за експортом сільськогосподарської продукції. При цьому у сільському господарстві задіяно лише 5 відсотків населення країни. Щороку в Параді квітів беруть участь понад 10 тисяч людей і 100 мільйонів квітів. Ще протягом тижня по всій країні проводяться квіткові паради. Крім того, цього дня в Нідерландах відбуваються численні костюмовані ярмарки і «вільні базари», де кожен може прийти і продати власні товари. Голландці вдягаються цього дня виключно у помаранчеве.

Ювілеї дня:

85 років тому в Парижі, в родині акторів народилася Франсуаза Юдіт Сор’я Дрейфус, більш відома під ім’ям Анук Еме (1932) – французька актриса кіно, володарка численних міжнародних і національних нагород. Знімалась у фільмах: «Веронські коханці», «Монпарнас, 19», «Чоловік і жінка», «Солодке життя», «Вісім з половиною», «Стрибок у порожнечу» та ін. Анук Еме – загадкова небагатослівна брюнетка – була надзвичайно популярною актрисою в 50-80-их роках минулого століття. Можна навіть сказати, що найпопулярнішою, якщо не брати до уваги майже ровесницю Брижіт Бардо з її надзвичайно чуттєвою красою, відвертою сексуальністю і феєричною славою, а також молодшу на 10 років білявку Катрін Деньов (до речі, теж не надто говірку). Анук Еме стала символом пристрасного романтичного кохання, але завжди залишалася трохи відстороненою і загадковою. І на екрані, і в житті. Цю відстороненість і загадковість візьме згодом «на озброєння» та ж таки Деньов, і ефект буде ще яскравішим – замкненість брюнетки сприймається більш природньо, натомість від блондинки очікують чи не абсолютної відкритості (і тілесної, і душевної). З дитинства Анук мріяла стати танцівницею. Вона закінчила драматичну школу, в 16 років уперше з’явилася в кіно. Але слава прийшла до неї лише у 1958 році, після того, як вона знялася в кінострічці «Монпарнас, 19», де зіграла Жанну Ебютерн – кохану і модель Амадео Модільяні. 26-річну актрису помітив Федеріко Фелліні й запросив до співпраці. Еме знялася в його «Солодкому житті» та «Вісім з половиною» – як відомо, обидва фільми були удостоєні престижних американських «Оскарів», а «Солодке життя» здобуло ще й «Золоту пальмову гілку» 13-го Каннського кінофестивалю. Втім, для мільйонів кіноглядачів по всьому світі Анук Еме стала «своєю» після того, як зіграла в сентиментальній мелодрамі Клода Лелуша «Чоловік і жінка» (1966). За цю роль актрису було номіновано на «Оскар», але нагороду вона не отримала. У 1986 році вийшло продовження фільму – «Чоловік і жінка: 20 років потому» - Анук Еме і Жан-Луї Трентіньян марно намагалися повторити приголомшливий успіх першого фільму, але двічі в одну річку, як відомо, не входять, і в прокаті кінокартина майже провалилася. На той час змінилися і кінематографічні смаки аудиторії. Анук Еме чотири рази офіційно була у шлюбі, а журнал Empire увів її до сотні «найсексуальніших зірок в історії кінематографа».

Роковини смерті:

100 років з дня смерті Людвіга Заменгорфа (1859-1917), польського лікаря-окуліста, творця мови есперанто. Народився Людвіг Заменгорф у Білостоці (тоді Гродненській губернії Російської імперії, тепер це східна Польща) в родині директора білостоцької приватної школи. Невдовзі Заменгорфи переїхали до Варшави. Батько став цензором і викладачем іноземних мов у гімназії. Його «Підручник німецької мови для російського юнацтва» витримав 14 видань, кілька разів перевидавалася і його «Порівняльна російсько-польсько-французько-німецька фразеологія». У хлопця ще змалку розвинувся хист до мов. Він вивчив російську, французьку, німецьку, згодом опанував грецьку і латину (загалом оволодів вісьмома мовами, ще 12 вивчав). Вважав, що головна причина неприязні криється в тому, що люди розмовляють різними мовами. Ще дитиною Людвіг Заменгорф мріяв створити одну універсальну мову. Перший пробний варіант міжнародної допоміжної мови під назвою Lingwe Uniwersala Заменгорф створив у 18 років, але оприлюднити не наважився. Лише влітку 1887 року у Варшаві була опублікована російською мовою 40-сторінкова брошура «Міжнародна мова. Передмова та повний підручник», підписана псевдонімом «Доктор Есперанто» – «той, що сподівається». Книга включала граматику і 912 коренів слів. Невдовзі мова есперанто стала досить швидко поширюватися в європейських країнах, а її творець став настільки популярним, що французький уряд нагородив його орденом Почесного легіону. Втім, слава аж ніяк не вплинула на життя Заменгорфа. Він продовжував жити в непрестижному єврейському кварталі Варшави, заробляючи собі на хліб лікарською практикою. Небагаті євреї були основною клієнтурою окуліста. Від усіх гонорарів за авторські права творця мови він відмовився. Був дуже скромною, навіть хворобливо-сором’язливою людиною. Помер Людвіг Заменгорф у Варшаві. Найважливішою справою життя вважав переклад Старого заповіту зі староєврейської на есперанто. Закінчив його за декілька тижнів до смерті. Його єдиного сина Адама нацисти розстріляли в січні 1940 року. Доньки Софія й Лідія загинули в концтаборі Треблінка 1942-го.

Цього дня, у 2009 році, не стало Євгенії Семенівни Мірошниченко (1931–2009), видатної української оперної і концертно-камерної співачки. Неофіційно і критики, і численні шанувальники її творчості називали Євгенію Семенівну останньою примадонною української сцени. Народилася співачка в селі Графське, що на Харківщині. Любов до співу успадкувала від матері. Навчалася в Харківському ремісничому училищі, співала. Якось її почув головний диригент Оперного театру та ректор Київської консерваторії Олексій Климов. Він запропонував Мірошниченко вчитися, але наука їй якось не пішла, і дівчину виключили з консерваторії. Євгенія пішла працювати на швейну фабрику. Але коли косерваторці готувалися до звітного концерту, то згадали про «голосисту Женю». Її розшукали і переконали, що вона має співати на великій сцені… У 1957 році Євгенія Мірошниченко закінчила Київську консерваторію і стала солісткою Київської опери. Її дебютом на сцені стала вердієвська «Травіата». Потім вона виконувала провідні партії в операх: «Севільський цирульник», «Золотий півник», «Чарівна флейта», «Енеїда». Стажувалася в «Ла Скала». Починаючи з 1990 року, викладала на кафедрі сольного співу в Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Виховала цілу плеяду гідних учнів, серед яких Михайло Дідик, Валентина Степова, Сусанна Чахоян, Ольга Пасічник.