А чи хотів Майдан реформ? Як свобода може стати гальмом
«Люди на Майдані стояли за реформи», - звично кажемо ми. Але чи не помиляємося?
Ледь ми наблизилися до продажу землі, як проти «земельної революції» ополчилися ті, хто вважає себе провідниками Майдану – Тимошенко й Тягнибок.
Референдум – це виграшний крок. Бо наш обиватель стоятиме з простягнутою рукою, вимагаючи помочі з-за кордону, лаятиме владу і заглядатиме до чужої кишені, але перетворити землю на легальний товар не дозволить. Не ризикне. Бо воно то хоч і відкриває нові можливості, але й лячно. Краще, хай воно буде все, як є.
РЕНТА ЗА СПОКІЙ
Історик Пол Кеннеді писав, що сама ідея реформ протирічить установці людини на особисту свободу.
Цьому хочеться заперечити... Але ж немає реформ, які не ламали б звичний спосіб життя. А чотири п`ятих людства, зазвичай, не радіють змінам, для них – аби не було гірше.
Аж ніяк не секрет, що ринок землі в нас уже давно існує. Але – напівлегальний. Земля – загальнонародна, та на корню скуплена латифундистами. В країні 7 млн власників паїв, але чи багато з них свій наділ обробляють? Отримують мізерну ренту як додаток до основного заробітку. Але можна десь у садочку заплющити очі й повірити, що земля загальнонародна, а значить – твоя.
Медицина у нас теж напівлегальна: при сонячному світлі – безплатна, у тіні – за гроші. І нам зручно, бо вільні у виборі: десь платимо в кишеню лікаря, десь – ні. Все одно хабарі в держлікарнях менші за тарифи в приватних.
З пенсією вольниця – ще з радянських часів. Можна отримати її, ні дня ніде не пропрацювавши. Можна жити на нелегальних заробітках, субсидіях, соцдопомогах, на безплатній гречці. Це теж – рента. Плата багатіїв нам за свій спокій. Ще років 20 тому в нас було Міністерство праці, а сьогодні про працю не згадують: є Мінсоцполітики, а точніше – неповороткий всеукраїнський соцзабез.
Зрослі тарифи звузили наші можливості. Але все одно 20 мільйонів українців щороку вільно виїжджають туристами за кордон. Повна свобода, що ще потрібно?
ЧИ ДІЙСНО МИ БАЖАЄМО ЗМІН?
Народ вимагає реформ… Але чи прагне змін?
Історики пишуть, що найбільші реформи в Британії відбулися наприкінці 18 століття. Зміни в економіці й призвели до 200-разового зростання продуктивності праці. Але народ краще жити не став. Парові машини вигнали на вулицю сотні тисяч майстрів і майстринь ручного шиття. Десятки тисяч вмерли з голоду. За сто наступних років 20 мільйонів емігрували до Америки і Австралії. Не з хорошого життя. Два перших покоління від реформ тільки страждали, третє відчуло їх результат. Британія стала могутньою, життя – комфортним.
Але життя іде вперед, а британці вже не хочуть змін, не хочуть могутності, не хочуть напружуватися – писав Пол Кеннеді. Брекзит, про який він не знав, наразі підтверджує його правоту.
Британія може собі дозволити ще пару поколінь прожити, не напружуючись, а ми – ні. А хочемо.
Іноді запитуєш себе: чи дійсно так жадали радикальних змін люди, що зібралися на Майдан у 2013 році під прапорами Європи? Чи то просто блатні «реформи» Януковича усіх дістали? З його промосковськими прогибами, пограбуванням бізнесу?
Може там, на Майдані, нам хотілося назад, у часи Ющенка і Кучми? З оптимістичним тупцюванням на місці на шляху до ЄС? З поміркованим рівнем корупції, з Юлиними тисячами і добавками до пенсії від Черновецького?
І ще одне сказав Пол Кеннеді: реформою можна назвати тільки те, що підвищує продуктивність виробництва. Бо коли росте ВВП, то і медицина стає чудовою, і громадяни заможними.
Все інше – то не реформи. То – перерозподіл. Та саме навколо цього у нас головні суперечки. У кожної партії своя стратегія розрізання пирога. Соціалістів і націоналістів відрізняють тільки вензелі на держаку столового ножа. І боротьба з корупцією – не виняток, бо кожен думає: от спіймають усіх хабарників – мені дістанеться зайвий шматок. Чи ні?
У це люблять гратися політики всіх країн, писав перуанський економіст Ернандо де Сото. А надто – країн, що розвиваються. Обрані народом, вони чомусь гадають, що народ дав їм право виключно на дерибан.
Як допомогти народу, а найперше – найбіднішим його верствам заробити оту копійчину, вибити кредити, отримати в оренду засоби виробництва, як створити робочі місця, – над цим еліта, в якої усього вдосталь, не думає.
НЕЛЕГАЛ ІЗ ДЕРЖАВНИМ ПРАПОРОМ
Численні майдани ні до чого не призводять: нова еліта робить те саме, що й стара. І народ знаходить лазівку: перебирається в тіньовий сектор, у царину, яку де Сото називає «позалегальною економікою».
Це не нарокбізнес, не торгівля людьми і зброєю. Це ті самі послуги й ті самі товари, тільки виробництво їх обходиться людям дешевше, бо не треба сплачувати драконівські податки й мита, обивати пороги бюрократичних контор.
Сам де Сото таку економіку проголошує ледь не рятівним колом для бідноти, яка страждає під гнітом «меркантилістських» (замкнених на задоволенні власних потреб) урядів. І хоча писав він свої праці вже давненько, чомусь сьогодні вони стали популярними в Україні.
Утім, зрозуміло, чому.
Бо в нас є досвід волонтерів, які самотужки, в обхід дозволеного, витягнули на собі забезпечення воюючої армії.
Люди посміливішали: виявляється, можна обходитися і без держави. А там, де вона пред`являє свої права, почали чинити спротив. Маршрутівники з високими цінами на проїзд, торговці й власники мафів, кавоварок на колесах, «пересічники», перекупники, контарабандисти прикордонних районів, нелегальні лісоруби і видобувачі піску – всі, щойно щось – одразу стають у пікети. Чи йдуть під Раду. Всі вони – велика армія мурашок позалегального сектора, яка навчилася за потреби наїжачуватися протестами, апелювати до ЗМІ, втягувати у захист свого бізнесу громадянське суспільство.
Причини масового переходу на позалегальне економічне становище пересічних українців – подібні до перуанських, про які писав Ернандо де Сото. Їх коротко і вичерпно окреслив власник однїєї з незаконних київських газозаправок, яким оголосила війну столична влада: «Я працював чесно, але без документів. Потрібні були гроші, аби забезпечити сім`ю. А щоб отримати дозвіл, потрібно понад 8 місяців – і то не факт, що отримаєш. Та ще 250-300 тисяч – на імпортне устаткування. Я ж узяв у борг 25 тисяч і працював на старому, вітчизняному…»
Мабуть, найбільше у нас розквітає позалегальний бізнес у будівництві. Самозахоплення землі та самострої без будь-яких дозволів множаться за класичною схемою, описаною перуанцем. Коли «обдурені» інвестори незаконних квартир, «жертви Войцеховського», насправді, є спільниками незаконних забудовників і мають достатньо коштів, аби дати хабаря, найняти адвокатів чи когось із «цивільних корпусів добробатів» – для легалізації незаконно збудованого і дешево придбаного житла.
Але є в нас один вид позалегального бізнесу, який – ще трохи – і повністю вийде з-під контролю держави. Це – бізнес «бурштинових баронів». Консолідовані у синдикати копачі, озброєні вогнепалом і БТРами, зі стрункою управлінською вертикаллю, штатом адвокатів і куплених правоохорнців у ЗМІ отримали назву «бурштинових республік». Але це – аби викликати співчуття – мовляв, годуємось із «своєї Богом даної землі». Насправді, це майбутні (за поганого розвитку подій) феодальні резервації, аристократія яких, швидко збагачуючись, незабаром вийде з темряви на світло і очолить парламентські партії.
У «позалегалів» є три зброї проти влади: корупція, завойоване народом право на масові протести і погрози збройним повстанням. На всі спроби влади опанувати ситуацію, пише де Сото, рецепт протидії один – оточити себе державними прапорами, виставити наперед жінок з заплаканими дітьми, запросити ЗМІ й опозиційних політиків. І влада відступиться…
Нічого не нагадує? Чи може ви думали, що Семену Семенченку з Парасюком було «за державу обидно», коли вони рейки на Донбас блокували? Блокада, друзі, хіба це не бізнес?
СВОБОДА ВІД ТУРБОТИ ПРО МАЙБУТНЄ?
Позалегальна економіка дає людині ілюзію свободи. Такої жаданої після багатьох років утиску з боку держави. Але не завжди свобода спонукає до поступу. Багатьох із нас без пенделя з місця не зрушити.
Чи схоче прозорості бізнесу власник незаконної газозаправки? Коли стояли за прозорість бізнесу олігархів, він був один із перших. А свій профіт краще приховає від жадібних очей подалі. Чи інвестуватиме в інновації, чи захищатиме права найманих працівників, чи конкуруватиме чесно і не здасться на милість кримінальних «понятій»? Смішні запитання…
Громадянське суспільство – це не вектор розвитку, а лише інструмент. І ним можуть вправно користуватися і політики-популісти, і олігархи, і елементарні гопники.
Колись, у часи Великого князівства Литовського, писала історик Наталія Яковенко, українці вже жили в громадянському суспільстві. І там була повна незалежність від центральної влади, можливість відкуповуватися і відбиватися від податків і повинностей, віджимати чужу власність у судах і на дуелях, вільно носити зброю. І там не було корупції – бо купівля посад і родоводів поважалася як традиція. Там вояк збиткувався над селянином, а великий князь – над вояком…
Цю архаїчну утопію легко знищили Польща і Московія, коли перша, а потім друга розбудували універсальні держави. Чи варто знову піднімати на щит образ Гуляйполя (тільки вже бурштинового)?
Свобода – це не камінь, що вільно котиться з гори, спричиняючи руйнівну лавину, – вів Гегель історичну дискусію з Гобсом. Свобода – це «демонстративна здатність на дії, які протирічать природним інстинктам людини… Це здатність підпорядковувати їх моральним правилам».
Вітчизняні ліваки, націонал-соціалісти й анархісти-махновці ненавидять державу, бо свідомо чи підсвідомо сповідують принцип Маркса, що свобода – це можливість «не працювати, якщо до цього не змушують нужда або зовнішня доцільність». Держава ж (якщо безсилі віра і мораль) покликана змусити народ терпіти нужду заради майбутніх, ще ненароджених поколінь. Тому реформи, спрямовані на це, не можуть не обмежувати свободу «по Марксу».
Який шлях ми оберемо? Наразі країна заклякла у шпагаті. Політики скубуться. Міністри підписуються за «свободу Дєточкіну». Найметкіші хапають, що погано лежить. Поліція в шоці. Посполиті ховають дулі у кишенях. Свобода…
А потрібно ж зовсім небагато: домовитися еліті й народу. Попри солодкі казки популістів піти на взаємні обмеження, визнати прописну істину: коли ти не крадеш, то живеш гірше за тих, хто краде. І незважаючи на це – не красти.
І не сидіти досі, як собака на сіні – ризикнути, нарешті – і землею, і державною власністю. Бо ж або пан, або пропав. Ризикнути спокійним, обмеженим, бідним, хоча й затишним світом, де по вечорах ностальгічно гудуть травневі хрущі. Бо до нього вже нема вороття…
Євген Якунов. Київ.
