Український патріотизм як уміння послати «москалів» під три чорти - 24.04.2017 19:51 — Новини Укрінформ
Український патріотизм як уміння послати «москалів» під три чорти

Український патріотизм як уміння послати «москалів» під три чорти

Аналітика
1332
Ukrinform
Навіть в умовах українсько-російської війни у нас є проблеми важливіші, ніж полеміка з російськими пропагандистами

Давно відомо: російська пропаганда дуже агресивна, ініціативна, безсоромна і нахабна. Це така її історична характеристика. Будь-яка ситуація, яку хоча б трішки можна використати проти України, використовується сповна, пропусків нема. Такі ситуації створюють або цілеспрямовано (як-от зі співачкою Самойловою, яка мала представляти Росію на Євробаченні), або перебріхують слова відомих українців (приміром, Олега Скрипку), або просто вивертають на свою пропагандистську користь будь-яку подію – чи то відмова поп-зірці Лоліті в’їзду до України за порушення українських законів, чи то плакати футбольних вболівальників. Нас провокують, змушують виправдовуватися, почуватися винними за неоковирний вислів, за спалах емоцій, тим самим не даючи вмерти нашому комплексу меншовартості.

Очевидно, що такий масований інформаційно-моральний тиск забезпечується великими грішми з російського бюджету та продуманими організаційними зусиллями, на що теж потрібні чималі кошти. І раніше, до війни, антиукраїнська пропаганда з Росії не дуже церемонилася і не дуже зважала на якісь моральні застереження, а сьогодні – на війні, як на війні! - взагалі жодних рамок пристойності росіяни для себе у цій справі не встановлюють. Апофеозом і певним символом цієї цинічності «кремлівських» став розіп’ятий хлопчик зі Слов’янська.

Якщо факт агресивної російської пропаганди не викликає сумнівів, то на питання: як цьому правильно протидіяти? – загальновизнаної нами, українцями, відповіді досі нема.

Теоретично сформулювати таку відповідь зовсім нескладно. Найкращий, найефективніший і водночас найпростіший метод боротьби з цим злом – бойкот. Тобто, просто не звертати уваги на російські наскоки, не виправдовуватися, не сперечатися, нічого не пояснювати і не доводити росіянам і самим собі (насамперед – свою невинуватість). Тому що розпочати хоч якусь дискусію і є головною метою пропагандиста. Недаремно ж «ботам» платять лише за ті їхні «дописи», на які є відгуки – неважливо, чи схвальні, чи критичні. У дискусіях з російською пропагандою вже точно ніяка істина народитися не може, вони лише підкидатимуть росіянам нові приводи для інформаційної агресії.

Але бойкот дієвий лише тоді, коли ми одностайні, коли нема «штрейкбрехерів».

«Штрейкбрехери» в даному випадку – це, узагальнено, усі українці, котрі з тих чи тих міркувань готові ворожим пропагандистам «давати відсіч», але лише словесну. Вона дає безмежний простір для публіцистичної творчості, особливо на просторах різних соціальних мереж.

Такими «штрейкбрехерами», як правило – мимоволі, стають навіть ті державні чиновники, котрі чомусь вважають за свій службовий обов’язок відповісти кремлівській пропаганді гнівними заявами. Звісно, інколи без заяви не обійдешся, однак все-таки це інколи. А ще ці чиновники дуже переймаються, аби раптом не створити для Росії зручного приводу для інформаційної агресії, і закликають до цього усіх українців. Однак якщо чиновники реагують на російську пропаганду досить мляво, без особливого натхнення і загалом шаблонно (зрозуміло, адже це не їхня основна робота), то «штрейкбрехери»-ентузіасти вкладають у цю справу весь жар своєї патріотичної душі, який так легко «розігріває», приміром, Facebook. І теж, на жаль, полюбляють закликати не створювати «телевізійну картинку для російського телебачення». Це не той випадок, коли варто називати прізвища наших популярних мешканців українського сегменту Facebook, зрештою, справа не в конкретних людях, а в тому загальному (і нездоровому) зацікавленні, з яким ми (чи значна частина з нас) обговорюємо п’яне базікання третьорозрядної російської поп-діви.

Отак і живемо: щоб не робили, маємо думати, а чи не буде це «картинкою для російського телебачення»? На жаль, така «відсіч» для дуже значної частини українського суспільства стала головним методом протидії ворожій пропаганді, і всі ми дуже переймаємося, якщо згадана «картинка» все-таки з’являється, і тому готові нещадно критикувати один одного за необережність. Ба більше, часто вбачаємо за тими висловлюваннями чи вчинками, які стали приводом для російської пропаганди вилити на Україну та українців чергове відро лайна, пряму зраду. Так прямо і запитуємо (або стверджуємо): а чи не є «агентом Путіна» той українець, хто створив «телевізійну картинку» для російського ТБ?

Треба вже якось закінчувати з таким життям. Сумнозвісний комплекс меншовартості українців парадоксальним чином найчастіше проявляється саме в тому, що ми жваво реагуємо на усі випади російської пропаганди і при цьому вважаємо це проявом справжнього українського патріотизму. У тому, що ми готові визнати слова нашого Олега Скрипки як мінімум необережними тільки тому, якщо чесно, що цей Скрипка цим необережним з нашого погляду словом підриває наші аргументи у словесних дуелях з «москалями». Тим часом патріотизм на даному історичному етапі (скажемо так) полягає в умінні мовчки, але твердо і впевнено посилати «опонента» під три чорти (можна подумки використовувати і оригінальні російські синоніми). Як не дивно це може комусь здатися, але в українців навіть в умовах «гарячої» українсько-російської війни є проблеми важливіші, ніж стосунки з Росією, росіянами і навіть російськими пропагандистами. І ці проблеми якраз нікуди не пошлеш, їх доведеться вирішувати, у тому числі, хоч і не головним чином, палкими дискусіями на просторах Інтернету.

Юрій Сандул, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>