Про що свідчить український соціологічний «барометр»?

Об’єктивно постає питання – чи ж лише Росія  стоїть на заваді суспільного поступу України? Чи достатній у нашого суспільства запас міцності й відчуття національної ідентичності, щоб на етапі радикальних реформ хоча б зберегти досягнутий рівень національної консолідації? Наскільки народ перейнявся духом єдиного «МИ», аби витримати такі випробування? Чи не доведуть наші політики ситуацію до національного розколу й поглиблення загрози суспільної безпеки? Врешті-решт, чи знайдеться у суспільстві та соціальна верства, якщо вже не клас, яка б взяла на себе відповідальність за формування національної ідеї, національної доктрини та відповідної соціально-економічної та політичної стратегії? Як можна говорити про ідентичність, не маючи перед очима образу майбутнього? В чому суть того головного мейнстриму, який нині визначає напрям суспільного розвитку?

У пошуку відповіді на ці запитання нам не обійтися без аналізу соціологічних опитувань, які зазвичай виконують функцію своєрідного барометра: він погоди не робить, але фіксує стан справ за вікном і дає певні прогнози на майбутнє. Відбита у соціологічних дослідженнях громадська думка населення, її ціннісна структура утворюють систему суб’єктивних показників. З одного боку вони дозволяють судити про рівень ефективності держави у всіх сферах суспільного життя. А з другого - слугують мірилом легітимності влади у виконанні нею своїх функцій. Найголовніше те, що відбита в соціологічних показниках міра взаємодії влади і громади дає можливість говорити про ступінь консолідації суспільства, міру його націленості й змобілізованості на виконання нагальних завдань.

Насамперед маємо визнати: низький рівень динаміки суспільного поступу України впродовж 25 років незалежності – таємниця полішинеля. Цим уже нікого не здивуєш. Ось тільки провальні результати цього періоду неможливо віднести на рахунок лише владних структур, відсутності у них належного досвіду. Судячи з останніх декларацій власності, проведених у 2016 р., державні мужі знали що роблять, і знали як це слід оформити задля власного збагачення. А от кволе громадянське суспільство виявилося не на висоті. Його недовіра до влади – природна річ, бо в ідеалі влада має бути підконтрольною громадянському суспільству. Але на практиці для цього потрібно було вибудувати систему надійного контролю над дією урядових структур. Цього, на жаль, не було здійснено. Тут далися взнаки 74 роки радянського правління. Перше пострадянське покоління виявилося постгеноцидним, постчорнобильським, а на додачу ще й травмованим  «шоковою терапією». Контрольні функції для нього виявилися непосильними.

Ще з радянських часів люди засвоїли слова «Інтернаціоналу» - «держава дбала не про нас, нас мали за рабів негідних». Щоб вижити, спрацьовувала набута віками безправ’я соціальна психологія -  «моя хата скраю». Людина переймалася вирішенням своїх хатніх побутових проблем, бо, мовляв, «гуртове – то чортове».  Отож в стані глибокої суспільної кризи ранніх 1990-х років,  у системі цінностей українські люди дотримувалися таких рангових позицій:   1) матеріальна забезпеченість; 2) здоров’я; 3) сім’я ; 4) зайнятість; 5) соціально-економічна ситуація в країні; 6) свобода; 7) права людини; 8) освіта; 9) релігія; 10) культура.

Двадцять років незалежності не пройшли даремно. Було напрацьовано певний досвід виживання, ринкові відносини були прийняті як доконаний факт: «що там думати – за нас уже все подумали!». Низи продавали свої голоси «за гречку», а верхи приторговували суверенітетом України.  Другий товар був у ціні – а тому розкішні маєтки виростали як гриби після дощу. Жили одним днем, а тому «ідентичність проекту майбутнього» так і не посіла у свідомості цього покоління належного місця. Одні, як зазвичай, чекали вказівки із Москви. Інші імітували бурхливу законодавчу діяльність та чекали похвали з Брюсселю. Однак все помітніше стало заявляти про себе громадянське суспільство, в якому людина бере на себе відповідальність за все, що відбувається навколо неї – чи то стосується дій владних структур, чи то її власних вчинків.  

Однак, на біду,  цей процес ледь жеврів, спалахуючи бурхливим полум’ям хіба що в критичних ситуаціях Майдану 2004-2005 рр. та Революції Гідності 2013-2014 рр. А згодом гаснув у задушливій атмосфері всезагальної корупції. Тому на перше місце в системі цінностей народу знову висовувалися сімейні «хатні турботи». Так, згідно соціологічних опитувань Центру Разумкова за 2016 рік, в ієрархії ідентичностей найбільш важливим для громадян України й понині залишається їх позиція в сім’ї. Далі, друге-четверте місце посідають такі показники ідентичності людини: її нинішня чи попередня професія; її вікова група (а значить і стан здоров’я, і працездатність); її гендерна належність (що теж впливає на характер зайнятості). І лише п’яту позицію в ієрархії цінностей знову-таки посідає ідентифікація себе як громадянина України. Шосту та сьому позицію посідають такі ознаки як «національність» і «належність до України як країни, у якій я живу». Останні восьме-десяте місця в ієрархії цінностей посідають: класова належність; релігійна належність чи ставлення до релігії; політичні симпатії до певної партії, групи чи руху.

Отже, порівнюючи ієрархію системи цінностей  1994 р. і 2016 р., помічаєш: в країні мало що змінилося принципово. Хіба що складається враження, що агресія Росії дещо притупила гостроту етно-конфесійних стосунків, відсунувши їх на периферію злоби дня.  Перед загрозою інтенсифікації агресивних дій люди стали сприймати один одного більш толерантніше, принаймні стриманіше.  А що вже стосується зовнішнього світу, то тут в ієрархії ідентичностей бажання «відчувати свою відмінність від представників інших держав» взагалі висловило лиш 4,3% опитаних – Земля є спільним домом усього люду. Отже, ні про яку вроджену етнофобію до навколишніх країн з боку українців мова не може йти. Хіба що з одним суттєвим застереженням: кожна національна культура збагачується завдяки обміну з іншими, але є межа, за якою вона втрачає свою своєрідність. І за цю межу не дано заступати – інакше виникне реакція відторгнення (Клод Леві-Стросc).

Разом з тим було б необачно заплющувати очі на принципові ціннісні відмінності, що стосуються різних регіонів України. Чи не найбільш виразно про це засвідчує ставлення респондентів щодо  вкрай провокаційного запитання: «А якщо Вам для отримання іншого громадянства треба було б відмовитися від громадянства України, чи пішли б Ви на це?».   Відповіді в регіональному розрізі України поділилися за показниками «так», «ні» й «важко відповісти» таким чином: 1) Захід  -  («так» - 23,6%; «ні»  - 53,7%; «важко відповісти» - 22,7%);   2) Центр відповідно – (26,7%, 47,5%, 25,8%); 3) Південь – (23,9%, 42,2%, 33,9%); 4) Схід – (33,3%, 35,0%, 31,6%); 5) Донбас – (30,3%, 36,2%, 33,6%). Як бачимо, чим далі від західних областей України на Схід, тим менша готовність зберегти українське громадянство. 

Які ж чинники впливають на зростання почуття патріотизму, а які гальмують їх? На нашу думку, все-таки слід було б тримати в полі зору фактор етнічного походження громадян України. Так, на запитання до респондентів, «Чи маєте ви почуття патріотизму, любові до України?», «так» і «скоріше так» відповіло 79,7% етнічних українців, і лише 53,4% етнічних росіян. Тобто, різниця у майже 25% - досить помітна, її не зведеш до «статистичної похибки». Значить справа набагато серйозніша, ніж нам того б хотілося. Так само, коли йшлось про рішучість однозначно не відмовлятися від громадянства України, то з цією думкою погодилося 48,3% українців і лише 25,2% етнічних росіян.

Не однозначно впливає на почуття патріотизму й феномен Майдану: він посилив почуття патріотизму в 53,4% українців, але лише у 27% росіян. Відповідно послабив Майдан почуття патріотизму у 14,8% українців, але аж у 41% росіян. Так само збройна агресія Росії на Донбасі посилила почуття патріотизму у 52,6% українців (у 16,3% - послабила). Але ж ця сама агресія посилила почуття українського патріотизму лише в 27,9% етнічних росіян (у 37,8% - послабила). Звісно, ніхто не закликає до «полювання на відьом», але факт залишається фактом – етнічний фактор виявився несподівано більш значущим у формуванні патріотичних почуттів, ніж ми на те сподівалися. І від цього факту тепер так просто не відмахнутися. Тобто, з огляду на шалену пропаганду агресором ідей «русского мира», на фактор етнічного походження доводиться звертати куди більш пильну увагу.

Але тоді постає інше запитання – а що ж спонукає громадян України до відмови від громадянства? Звісно, можна все списати на відсутність належного патріотичного виховання. І в цьому є певний смисл, але лише частковий. Наприклад, можна в контексті агресії Росії проти України згадати битву між Пруссією й Австрією під Садовою 1866 р.: тоді, як кажуть, «переміг прусський вчитель». Не в прямому, звісно, смислі, а в переносному. Як писав тоді професор Оскар Пешель, «народна освіта відіграє вирішальну участь у війні… коли пруссаки побили австрійців, то це була перемога прусського вчителя над австрійським шкільним вчителем». В подальшому цю думку удосконалив генерал-фельдмаршал Хельмут фон Мольтке: «Кажуть, що шкільний учитель виграв наші баталії. Одне знання, однак, не доводить ще людину до тієї висоти, коли він готовий пожертвувати життям заради ідеї, в ім’я виконання свого обов’язку, честі й батьківщини; ця мета досягається – його вихованням».

На відміну від інших європейських країн, в прусській гімназії було досягнуто два успішні суспільні ефекти. Перший: незалежно від рівня знань формувалася дисциплінованість, акуратність, повага до знань і абсолютна довіра до уряду, його зовнішньої і внутрішньої політики. Однак ця довіра забезпечувалася не просто пропагандою. Виховний ефект полягав у такому: було створено належний фундамент  освітньої системи, яка дозволила Німеччині не просто швидко посісти провідні позиції у  науці й у світовому технічному прогресі, але й зберегти їх впродовж ХХ століття й донести до наших днів. Швидке відродження Німеччини після розгрому гітлеризму було досягнуто не в останню чергу саме завдяки високій кваліфікації німецького робітництва й надзвичайній освіченості інженерно-технічних кадрів. Ці позиції Німеччина зберегла й до наших днів і в цьому полягає предмет гордості громадянина за свою державу.     

Як тут не порівняти ситуацію з системою освіти нинішньої України? Що може вдіяти наш український вчитель із існуючими в країні перепадами рівня патріотизму? Як йому вийти на цей високий рівень світосприймання за своїми житейськими проблемами? Скільки б концепцій ми не ухвалили, а щоденна практика все одно буде кульгати, як кульгають навколо усі прояви нашої життєдіяльності. Ще з часів модерну ХІХ ст. повелось, що виховання почуття патріотизму було покладено на школу, армію й церкву у їх взаємодії. В Україні, як виявляється, школа сама по собі нездатна підняти проблему патріотичного виховання (наприклад, 70,1% опитуваних у Харківській області позитивно ставиться до керівництва Росії – країни-агресора!), церква розколота (в Україні активно діє Московський патріархат, славословлячи патріарха Кирила-Гундяєва і його «русский мир»), а справа забезпечення національної безпеки й територіальної цілісності України покладається на військові відомства й добровольців (в країні бракує системи політичної освіти на кшталт німецької у повоєнний час). Що повинно статися, щоб подібна система патріотичного виховання запрацювала у нас? Невже й цю важливу ділянку було покладено лише на самодіяльність волонтерів?

З одного боку, народ поважає своїх захисників. Так, 71% респондентів України були згодні з тим, що на почуття патріотизму впливають героїзм і самовідданість українських військових, добровольців і волонтерів, виявлені ними в боротьбі проти російської агресії та сепаратистських рухів. Але, з другого боку, прикро те, що держава, за яку герої віддають своє життя, не відповідає тим очікуванням, які на неї покладають ці ж захисники, як і увесь український народ:   лише 12,9% опитаних  в Україні дотримуються думки про те, що на почуття патріотизму впливають «дії влади з реалізації реформ у 2014-2016 рр.».

Отже, гордість за захисників Вітчизни не може перекрити чесне усвідомлення того, що попереду – довгий і тяжкий шлях. І  в цю непросту  ситуацію намагаються вникнути навіть доброзичливці України в Сполучених Штатах, від твердої позиції яких багато що залежить у справі подолання російської агресії. Так, професор Пол Піллар із своїм 28-річним досвідом аналітичної роботи в ЦРУ пише в The National interest: «Корупція привертає до себе багато уваги, а влада, включаючи нові інституціолізовані урядові відомства, вдається до численних заходів щодо боротьби з нею. Однак йдеться не тільки про хабарі й відкати, але й про більш значиме підпорядкуваннях суспільного блага особистісним інтересам, і саме цим найчастіше пояснюються недоліки державної політики й нездатність вирішити більш ефективним чином численні економічні й соціальні проблеми».  

Не все зводиться до корупції. Професор Піллар звертає увагу на те, що поряд із  гострою необхідністю створення міцного пострадянського приватного сектора, не менш нагальною є нині проблема створення ефективного державного сектора. Заробітна плата урядових чиновників сміхотворно мала, що лише погіршує проблему корупції, тоді як політичне й адміністративне лідерство залежить від патріотизму тих людей, котрі заробили багато грошей у іншому місці і тепер почувають себе зобов’язаними зробити так, щоб їх талант з декілька років попрацював на суспільне благо. Наразі «президент Петро Порошенко є одним із таких незалежних і багатих патріотів. Він є активним і вміє добре викладати свої думки поборником національних інтересів України, і він захищає ці інтереси в тому випадку, коли вони натикаються на Росію, що відмовляється співробітничати. Але, як і за випадку з іншими політичними лідерами, він є вразливим для критики з боку людей, які незадоволені станом економіки, що скоротилася внаслідок безпорядків і зовнішніх конфліктів, що відбулися впродовж останніх років».  

Отже, імпульс патріотизму в Україні йде назагал від героїзму й самопожертви на фронті у протистоянні з Росією, але мляво підкріплюється діями українського правлячого класу щодо реформування українського суспільства у бік соціально відповідальної держави. На наших очах утворюється загрозливий для суспільства ціннісний розрив (навіть провалля!) у оцінці громадськістю різних соціальних інститутів України. Проявляється він, наприклад, при відповіді громадян України на запитання соціологів у грудні 2016 р.: «Наскільки Ви довіряєте таким соціальним інститутам?». Наприклад,  церкві:  «довіряє» -  56,7% , «не довіряє» - 17%, а «баланс довіра/недовіра» складає +39,7%.  Аналогічно за останнім показником «довіри/недовіри» позитивний коефіцієнт мають: волонтери  (+ 33,9%); Збройні Сили України (+ 29,6%); громадські організації (+ 12,5%). А натомість в глибокому негативі перебуває рейтинг Президента України (- 55,3%); Уряду України (- 63,3%); російських ЗМІ  (- 73,9%) та Верховної Ради України (- 76,8%).  До слова сказати, що й рівень довіри до опозиційних сил Верховної Ради  тут не багато відрізняється від правлячої верхівки (-46,1%). 

Цей стан справ у царині громадської думки навряд чи можуть врятувати посилання на  феномен Революції гідності (2013-2014 рр.), що проклав лінію вододілу  між двома принципово відмінними періодами нашої новітньої історії. По один бік пролягли два довгих десятиріччя тривалого натужного осмислення й прийняття українцями «ідентичності відторгнення», сформульованої у свій час Леонідом Кучмою  – «Україна – не Росія». За цим порогом мав наступити новий період набуття національної ідентичності – консолідації суспільства навколо «проекту майбутнього». Коли хочемо рухатися вперед,  то в основі такого проекту мало б стати осмислення викликів сучасного глобалізованого світу, визначення рівня наявних ресурсів та ступеню нашої готовності відповісти на ці виклики. В цій критичній ситуації, як зазначав І.Кант, найбільш практичною річчю мала б стати хороша теорія.

Можливо десь у творчих лабораторіях науковців такі проекти й опрацьовані. Але про що свідчать показники «барометра» соціологічних досліджень,  станом на кінець 2016 р.? Лише про те, що  на рівні широкої громадської думки Україна так і не вступила в нову фазу осмисленого прийняття «ідентичності проекту майбутнього». За  пеленою ідейно-політичної риторики якийсь чіткий «проект  майбутнього» українського суспільства, реалізацію якого люди відчували б у своєму повсякденні, так і не проглядається. Отже, не було виконано одну з найголовніших передумов будь-якого суспільного зрушення: як сам проект майбутнього, так і послідовність кроків щодо реформування суспільства згідно цього проекту (дорожня карта) не стали ні предметом поглибленого всенародного дискурсу, ані програмою до дії. 

Факт залишається фактом: «демократична педагогіка» щодо широких народних мас все ще не задіяна, система політичної освіти занедбана. Отже, у цьому напрямі мають бути здійснені серйозні зрушення.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства