5 квітня. Пам’ятні дати

5 квітня. Пам’ятні дати

998
Ukrinform
Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження В’ячеслава Липинського – українського історика, громадсько-політичного діяча, філософа, публіциста, теоретика консерватизму.

В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (1882-1931) - один із найбільш оригінальних українських мислителів. Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Втім, Чикаленко тут же додавав: «Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі». Сьогодні це звучить трохи незвично, але перед Першою світовою війною, та й після неї, в 20-х роках ХХ століття, ідея побудови Української монархії (Українського королівства) була надзвичайно популярною. Втім, чітко висловити й обґрунтувати її зважився В’ячеслав Липинський – етнічний поляк, аристократ, землевласник, що повірив в Україну й назвався українцем. На противагу Миколі Костомарову, Олександрові Лазаревському, Михайлові Драгоманову і тому ж таки Грушевському, які були представниками народництва й свято вірили в народ (селянина, робітника), Липинський щодо цієї теорії мав сумніви й доводив, що Україну від більшовицької Росії, або від інших зазіхань більш сильних сусідів може врятувати тільки монарх. У високу місію і мудрість народу він не вірив. Знав це як історик, фахівець з доби Хмельниччини, знав і з власного досвіду. Події 1917 року 35-річний офіцер кавалерії Липинський зустрів у Полтаві – він марно намагався сформувати український кавалерійський полк і передати у розпорядження Центральної Ради – соціалісти йому прозоро натякнули, що не потребують його послуг. Натомість він був свідком «української вольниці», коли майже 17 тисяч непідвладних нікому солдатів громили місцеві погреби зі спиртним, п’яні як чіп солдати лежали на вулицях і в канавах, а ті, хто тримався на ногах, займалися погромами і грабежем – обікрали навіть місцевого прокурора і Музей Полтавської битви. До всього по місту їздили броньовики і стріляли по погромниках. Після цього Липинський ще більше утвердився в думці, що «Україна демократична – це фікція!» На Полтавщині В’ячеслав Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919). Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції. Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі. У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського)

Події дня:

170 років тому (1847), на дніпровській переплаві в Києві був заарештований Тарас Григорович Шевченко (у справі Кирило-Мефодіївського товариства). Поета негайно доставили в будинок губернатора Фундуклея, що стояв на розі вулиць Інститутської та Єкатерининської. Наступного дня Шевченка було відправлено до Петербурга. Починалося каторжне десятиліття.

Ювілеї дня:

190 років від дня народження Джозефа Лістера (1827-1912), британського хірурга, члена і президента (1895–1900 рр.) Лондонського королівського хірургічного товариства. В 1867 р. запровадив у хірургічну практику антисептику. Удосконалив ряд хірургічних інструментів.

145 років від дня народження Павла Григоровича Ріттера (1872–1939), українського мовознавця-санскритолога й індоєвропеїста, літературознавця, перекладача. Фундатор української індології. Родом з Полтавщини. Випускник Харківського університету; згодом вивчав санскрит у Берліні. Професор Харківського університету (з 1921 професор, з 1922 – очолював кафедру мовознавства), спочатку італійської мови, а з 1899 санскриту, один із засновників Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС), Автор праць з давньоіндійської та новоіндійської літератур і мов. Українською переклав поему «Хмара-вістун» Калідаси, гімни Ріґ-Веди, а з нової індійської літератури перекладав поезії та прозу Рабіндраната Тагора. Один із засновників і член редколегії журналу «Східний світ». У 1938 році був заарештований, збожеволів, помер у тюрмі.

75 років від дня народження Пітера Гріневея (1942), британського кінорежисера, сценариста, художника, письменника, куратора численних виставок. Зняв фільми: «Контракт рисувальника», «Черево архітектора», «Відлік потопельників», «Кухар, злодій, його дружина і її коханець», «Книги Просперо», «Дитя Макона», «Інтимний щоденник», «Валізи Тульса Люпера». Гріневей має славу авангардиста, що спромігся досягти вражаючих успіхів у мейнстрімі (згадати хоча б успіх його «Кухаря…»). Він амбіційний і суперечливий. За фахом художник, а тому вплив образотворчого мистецтва можна побачити в будь-якому з його фільмів. У нього є палкі прихильники і затяті критики, що звинувачують режисера у провокативному еротизмі та в майже навмисній претензійності. Але він і сам не заперечує цього, а навпаки, підкреслює в усіх своїх інтерв’ю, що основними темами, які його цікавлять, є секс, смерть і живопис. Тенденції, притаманні нинішньому кінематографу, Гріневея жодним чином не влаштовують: «Кіно перетворилося на ілюстрацію до книжки, воно є своєрідною казкою для дорослих… І Голлівуд доклав неабияких зусиль до цього. Нинішнє кіно схоже на романи Бальзака, Діккенса, або й на Джейн Остін! Брехт якось сказав, що більшість людей приходить до театру, аби позбутися на деякий час власних мізків, витратити час. Для мене є важливим, передусім, діалог. Діалог із розумним і вимогливим глядачем», – наголосив режисер в одному з інтерв’ю. Гріневей живе нині в Амстердамі, змінивши консервативну (і снобістську на його погляд) Англію на більш привільні Нідерланди. Його другу дружину звуть Саскія, точнісінько так само, як і дружину Рембрандта. Можливо, це просто збіг обставин, адже це жіноче ім’я не таке вже й рідкісне, а можливо й не збіг, а щось більше? Рембрандтом Пітер Гріневей цікавиться давно і серйозно; навіть зняв фільм «Таємниці «Нічної варти»», присвячений славнозвісній картині. У вільний час він полюбляє ходити залами Державного музею Амстердама, надихаючись полотнами того ж таки Рембрандта, Вермеєра, Хальса, Пітера де Хоха. Остання кінострічка Гріневея – «Ейзенштейн у Гуанахуато», в якій ідеться про радянського кінокласика Сергія Ейзенштейна, а вірніше, про його мандрівку по Мексиці в жовтні 1931 року.

Роковини смерті:

50 років тому на 76 році життя в Нью-Йорку помер Михайло Саулович Ельман (1891-1967), американський скрипаль єврейського походження. Родом Михайло Ельман з України – народився в Тальному (тодішній бастіон хасидизму), батьки були з Бердичева. Родина була дуже бідною, але музикальною. В дитинстві Михайлу довелося пережити погром. Грати на скрипці почав з 4 років; згодом навчався в Одеському музичному училищі та Санкт-Петербурзькій консерваторії. Був одним із перших учнів легендарного Леопольда Ауера. В 1903 році, 12-річним, з тріумфом дебютував у Берліні, через 5 років підкорив Нью-Йорк. З 22 років музикант мешкав у США, але на американське громадянство йому довелося чекати ще 12 років. У Нью-Йорку Михайло Ельман взяв шлюб з дуже заможною американкою єврейського походження, яка подарувала чоловіку скрипку Страдіварі. Михайло Ельман був одним із найбільш високооплачуваних артистів першої половини ХХ століття. Чи не єдиним великим суперником Михайла Ельмана був Яша Хейфец. Але з часом надто емоційна виконавська манера Ельмана стала менш популярною. Битву за слухачів і критиків виграв, зрештою, Яша Хейфец – «імператор скрипки».

20 років з дня смерті Аллена Гінзберга (1926-1997), американського поета, одного з основоположників і виразників руху бітників, або «розбитого покоління» (разом з Джеком Керуаком і Вільямом Берроузом), яке прийшло на заміну «втраченому поколінню» Гемінґвея. Гінзберг був співцем покоління середини 50-х – 60-х років – це був час хіппі, сексуальної революції, наркотиків, перших грандіозних рок-фестивалів, потужної хвилі інтересу до східних учень, зокрема до буддизму, війни у В’єтнамі, протестного руху. Аллан Гінзберг навіть підписувався під листом проти ув’язнення радянських дисидентів, а в самих США його неодноразово затримувала поліція: то за облогу Пентагону, то ще за якісь акції. Втім, це не завадило йому виступати з лекціями у провідних вишах світу, дати силу-силенну інтерв’ю, стати героєм тисяч статей і декількох десятків документальних фільмів і ще за життя стати постаттю легендарною і культовою. Американські критики величали його «Волтом Вітменом ХХ століття», а він сам називав себе «стенографістом власних мізків». Автор поем «Лемент», «Кеддіш», збірок «Згустки реальності», «Планета новин», «Дихання душі», «Плутонієва ода». Батько Аллена Гінзберга був вихідцем зі Львова, а мати – з Вітебська. На початку століття вони обоє емігрували до США, рятуючись від погромів і в пошуках ліпшого життя.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-