28 березня. Пам’ятні дати
Операція «Вісла» – злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947 року. Суть акції полягала у примусовій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у західній та північній частині Польської держави, що до 1945 року належали Німеччині. Ще у вересні 1944 року між Українською, Білоруською та Литовською РСР з одного боку та Польським комітетом національного визволення з іншого, була укладена угода, згідно якої відбувався «обмін населенням» у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення – позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 - серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тисячі осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил – Української Повстанської Армії (УПА) та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів. В цих умовах польська влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила цілком виселити українське населення з його етнічних земель і розселити по всій Польщі. Формальним приводом до початку операції «Вісла» стала загибель 28 березня 1947 року у бою із загоном УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Того ж дня на нараді політбюро Польщі було прийняте рішення про повну депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства. 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку шість польських дивізій (близько 17 тисяч чоловік) та відділи польської служби безпеки оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Українське населення опинилося, по суті, в пастці. Депортація відбувалася в декілька етапів. Вже до кінця 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 чоловік, посаджено в концтабір Явотно 3 800 чоловік, убито 655 чоловік, арештовано 1 466 членів українського національного підпілля. 3 серпня 1990 року парламент Польщі засудив насильницьке переселення українців; 2007 року президентами Польщі і України операція «Вісла» була засуджена як така, що відбулася з порушенням прав людини.
Ювілеї дня:
425 років від дня народження Яна Амоса Коменського (1592–1670), чеського письменника, педагога-гуманіста, письменника. Основоположник дидактики. Вперше обгрунтував ідею загального навчання рідною мовою, розробив єдину шкільну систему. Автор праць «Велика дидактика», «Відкриті двері до мов», «Видимий світ у малюнках» та ін. Переслідуваний католицькою церквою, у 1628 році покинув батьківщину і понад 40 років жив у різних країнах Європи. Помер в Амстердамі у 78-річному віці.
155 років від дня народження Арістида Бріана (1862-1932), державного і політичного діяча Франції, неодноразово в 1909-1931 рр. прем’єр-міністр і міністр закордонних справ, лауреат Нобелівської премії миру (1926, спільно з Густавом Штреземаном). Один з ініціаторів проекту створення блоку «Пан-Європа», пакту Келлога-Бріана 1928 року про відмову від війни як знаряддя національної політики.
105 років від дня народження Олекси Миколайовича Гірника (1912-1978), українського дисидента, політв’язня, Героя України (2007). 22 січня 1978 року, у 60-ту річницю проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918) вчинив самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації. Олекса Гірник народився в родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, згодом закінчив українську гімназію у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Під час навчання брав участь у діяльності «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Батьки хотіли, аби син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 року був засуджений до п’яти років в’язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 році під час німецького вторгнення до Польщі втік із в’язниці. У вересні 1939 у Станіславові на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагонів на висилку. Він кинувся на їх захист, але був заарештований. Згодом його засудили на вісім років концтаборів і п’ять років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську та Магадані. 1948 року Гірник повернувся до Калуша. Працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Упродовж років переймався долею України, її культурою та мовою. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки протии русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Уже в січні 1978 року вирішив вчинити акт самоспалення. Перед тим як зважитись на крайній крок, Гірник писав у листі до дружини: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець». За роки радянської влади інформація про самоспалення дисидента замовчувалася і тільки після здобуття Україною незалежності правда про вчинок Олекси Гірника була оприлюднена. У 2007 році йому присвоїли звання Герой України.
Сьогодні виповнюється 84 роки від дня народження Юрія Романовича Шухевича (1933), відомого українського громадського і політичного діяча, дисидента, Героя України (2006). Народився Юрій Шухевич у с. Оглядове Радехівського району на Львівщині. Син генерал-хорунжого Романа Шухевича, головного командира Української Повстанської армії в 1943-1950 роках. З 1945 року виховувався в Чорнобильському дитбудинку (після арешту матері), потім у Сталіно (Донецьк), звідки втік на Галичину й за чужими документами закінчив там школу. Більше навчатися не довелося – попереду були «радянські університети» - тюрми, заслання, концтабори. Працював електриком. У 1948 році був заарештований у Донецьку, куди приїхав за сестрою (вона була в одному з місцевих інтернатів), і засуджений на 10 років за «зв’язок з підпіллям». 5 березня 1950 року в бою з енкаведистами загинув Роман Шухевич, і 17-річного Юрія в кайданах привезли на впізнання батька. У 1958 році Юрія Шухевича знову засуджують – цього разу на 10 років («антирадянська агітація та пропаганда»), а 1972-го – ще на 5 років тюрми та 5 років таборів суворого режиму. На початку 80-х років він втратив зір, після чого до 1989 року утримувався в будинку інвалідів в Омській області. Вперше його заарештували чотирнадцятирічним, а на волю остаточно він вийшов у 1989-му, у віці 56 років. Загалом у радянській неволі – концтаборах і на засланні, Юрій Шухевич провів понад 40 років. Так режим помстився синові за батька. З 1977 року Юрій Шухевич член Української гельсінської групи, у 1991-1994 роках – голова Української міжпартійної асамблеї, згодом – УНА. Мешкає у Львові на вулиці генерала Чупринки (псевдо Романа Шухевича). «Коли мене посадили вперше, у повоєнні роки, то в нас у таборі, крім українців, були і німці, і поляки, і прибалти. Та ми швидко знаходили спільну мову, бо однаково думали і вболівали за свої вітчизни. Нині ж, коли збираються українські політики, то часто складається таке враження, що один дбає про Росію, другий – про США, а третій спить і бачить свою область від’єднаною від України…», - з сумом констатує Юрій Шухевич.
45 років від дня народження Кіта Меттью Ткачука (1972), американського хокеїста українського походження. Амплуа – крайній нападаючий. Грав за збірну команду США. Провів понад тисячу матчів у Національній хокейній лізі. Протягом професійної клубної ігрової кар’єри, що тривала 20 років, захищав кольори команд «Вінніпег Джетс», «Фінікс Койотс», «Сент-Луїс Блюз» та «Атланта Трешерс». Учасник чотирьох хокейних турнірів на зимових Олімпійських іграх. Віце-чемпіон Олімпіади в Солт-Лейк-Сіті. Переможець першого розіграшу Кубка світу і півфіналіст другого турніру. Всього за збірну США, на цих турнірах, провів 35 матчів, 13 закинутих шайб, 5 результативних передач. 2011 року був обраний до Зали хокейної слави США. №7, під яким він виступав, й нині не використовується у клубі «Аризона Койотс». Син Кіта Ткачука – Меттью, також хокеїст. Він, як і батько – силовий форвард. Грає під 6-им номером за клуб «Калгарі Флеймз».
