У шкурі бійця. Фоторепортаж з полігону

У шкурі бійця. Фоторепортаж з полігону

Фоторепортаж
2165
Ukrinform
Добу в шкурі «Марусиних ведмедів» провели 18 журналістів

«Наша задача – максимально втягнути вас у шкуру звичайних бійців... На жаль, мені керівництво не дає це зробити повною мірою. Але я постараюсь витягнути вас із зони комфорту максимально», - так анонсувала Маруся Звіробій курс розвідника, який чекав на нас в 199-му Навчальному центрі ВДВ Збройних Сил України.

На те, щоб журналістів добряче поганяли, Марусі дав добро сам командувач ВДВ, Герой України генерал-лейтенант Михайло Забродський.

Мій напарник Паша проходив строкову службу, тож команди “Шикуйсь в колону по три! Бігом! Положення для стрільби лежачи прийняти!”, як і загальний побут та атмосфера полігону, йому були не в новину. Та й з автоматом поводився він вправно і відстрілявся досить влучно. Цивільні хлопці та дівчата вчилися на ходу, прикладаючи максимум зусиль, що не могло не викликати поваги інструкторів. Варто додати, що тренування цивільних виявилось для наших наставників ще й психологічною розрядкою, простіше кажучи, наша різнобарвна команда їх добряче повеселила.

З досвідом добровольця я вважала, що мені буде все звично та легше за інших, але не так сталося, як гадалося. «Що, у броніку в розвідку?», - вже захекавшись, я питала інструктора, дивлячись з-під лоба, а він посміхався – «Ви на полігоні, курсанте». В ході виконання завдань я вкотре відчула важливість тренувань, коли хочеш навчитися будь чому – хоч малюванню, хоч військовій справі – навчання багато не буває, розвиватися і відпрацьовувати навички треба постійно. В бою ти не виростеш до рівня своїх можливостей, а впадеш до рівня навику, і це варто пам’ятати тим, хто прагне захищати Батьківщину, але нехтує підготовкою.

Всі наші інструктори здобули досвід бойових дій в АТО – ДАП, Дебальцеве, Савур-Могила, може тому поряд із ними відчувався той особливий дух, який помітили хлопці, що служили строкову. «Це зовсім не схоже на ту армію», – так вони казали. І це правда. На воїнах, які нас навчали, окрім їхніх шрамів, викарбувалася справжність, щирість, внутрішня сила, здобута в жорстоких випробуваннях, і бойове побратимство. Хто б що казав, але коли такі воїни вчитимуть зміну – це буде інша армія. Нехай вона тільки народжується, нехай забагато ще перепон на довгому шляху становлення, але перші кроки роблять ті, хто доводив свою вірність власною кров’ю.

«Дєд, вези їх тією дорогою, хай відчують», - сміється сержант Бас, поки «курсанти» в обвісі зі зброї разом з апаратурою втрамбовуються у ГАЗ-66 – «шишарик», як його лагідно звуть військові. «Курсанти» ж на кожному кроці вчилися підтримувати одне одного (іноді буквально в прямому сенсі) :)  «Наша справа зробити з вас родину», - казала Маруся перед початком курсу.

Розвідгрупа з журналістів за день подужала вогневу, тактичну, медичну підготовку, а ввечері, разом із сутінками, прийшов час основ розвідки і маскування. Ми мали обрати місце засідки на заданому інструктором секторі, залягти і вести спостереження, не видаючи себе. За це завдання група отримала високу оцінку, більшість засідок досвіченому снайперу виявити не вдалося, ще й сутінки були на нашому боці, але над спостереженням ще слід попрацювати: багатенько хто сховався так, що нічого навкруги не міг побачити. :)

На ночівлю ми прибули до табору, який нагадував стоянку мисливців у тайзі – шалаші з гілок, вогнища «ладдя». Ми мали виставити пости, призначити чергових по табору – все, як на війні, хіба що окопуватись не довелося.

Тепер група отримала кілька цинків холостих набоїв – за ніч нам довелося відбивати атаки диверсійних груп, іноді ДРГ відчайдушно атакувала нас на танку Т-80 з криками «Ура!». :)

Якщо на початку ночі деякі наші пости «ворог» легко знищував і проходив у табір, то з часом взаємодія у групі поліпшилася, і журналісти-розвідники стали краще справлятися з захистом табору. Одні заряджали магазини, інші швидко займали позиції й підтримували товаришів вогнем, поступово привчаючись оцінювати ситуацію і економити набої – тоді, коли це було можливо.

На світанку завершився крайній наш бій, але не завершилися випробування – під дощем ми згортали табір і вантажилися на «шишарік», який повезе нас на танкодром. Там на групу чекала обкатка танком.

Тут ми побачили того нічного звіра, гарчання якого звучало для нас, як сигнал тривоги. «Не бійтеся, ця звірюка лагідна», – посміхався механік-водій.

Танкодром під дощем нагадував розмиті несподіваною зливою дюни. Нам показали яму, з якої ми мали вести вогонь, потім присісти і, коли над нами пронесеться лагідна звірюка вагою в 46 тонн, кинути гранату, намагаючись потрапити під башту танка. І це випробування група виконала, долаючи страх і втому після безсонної ночі.

Чесно скажу – я приємно вражена взаємодією нашої нашвидкуруч зібраної групи, ніхто не жалівся і не скиглив, хіба що тихо про себе. :) Коли по завершенню тренувань у Марусі брали інтерв’ю і спитали – чи вдалося створити з журналістів бойову родину, вона відповіла питанням: «А ви як гадаєте?». Звідусіль почулося дружне: «Так!». – «Ну от бачите», – сказала ця дівчина-воїн, на обличчі якої – чарівна посмішка, а в підрозділі – залізна дисципліна.

«У мене давно не було таких щирих курсантів. Аж душа відпочила», – написала у ФБ Маруся Звіробій, і це краще визнання й оцінка, яку ми могли заслужити, колеги! :)

Titu Alma.

Перше фото:  Павло Багмут


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-