З ким треба воювати за українізацію України

Аналітика
1607
Ukrinform
«Не туди б’єш, Іване!» - сказав би Олександр Довженко прихильникам встановлення україномовних квот на ТБ

16 березня Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроект, яким пропонується встановити на телебаченні обов’язкові квоти передач і фільмів українською мовою на українському телебаченні. Конкретно - 75% державної мови на загальнонаціональних каналах, 50% - на регіональних, а також 75% - для теленовин.

Звісно, пристрасті спалахнули одразу, особливо у Facebook. Власне, суперечки з «мовного питання» (правильніше їх було б назвати взаємними звинуваченнями) у нас ніколи повністю не вщухали. А у певні моменти, як-от зараз, у період між ухваленням закону про україномовні квоти на ТБ, стають особливо гострими. Так само як у період, коли ухвалювалися квоти на пісні українською мовою на радіо.

«Інтер», головний «російськомовний» телеканал в Україні, одразу ж оприлюднив свою офіційну заяву з приводу ухвалення законопроекту в першому читанні, в якій рішуче протестує. Можна згадати також «Обращение журналистов и общественных активистов Одессы», яке з’явилося восени минулого року після реєстрації у Верховній Раді законопроекту про квоти для ТБ. Там теж рішуча незгода. І практично у тих же висловлюваннях-аргументах.

У суперечках, попри відомий афоризм, істина насправді не народжується (як показує життя, у 99 випадках із 100 сторони залишаються при своїй думці), а дискусії сторін з абсолютно протилежними оцінками проблеми (і, відповідно, пропозиціями її розв’язання) і з абсолютно протилежним розумінням одних і тих самих термінів і понять, у принципі не здатні не те що породити, а навіть наблизити до компромісу (істини).  Та й просто, признатися, нема бажання розгрібати ту купу агресивної демагогії, якою оперують захисники фактичного панування російської мови в українському телепросторі. Нема бажання розбирати окремо кожен приклад підміни понять, брехні, істерики, перекручення. Всі ці відверті маніпулятивно-пропагандистські прикметники («большевистская идеология», «типичная нацистско-большевистская система принуждения», «мировой язык»), чи відверта насмішка («государственный язык уже защищен по факту его законодательного признания и конституционного статуса»), чи відверта образа («невозможно создать в нужном объеме качественный контент на украинском языке») викликають лише непереборне бажання припинити будь-які розмови з опонентами, коротко пославши їх під три чорти.

Частка української мови в ефірі загальнонаціональних телеканалів (12-27 лютого 2017 року)

Якщо ж прихильники необхідності українізації України розуміють, що переконати когось у фейсбучних перепалках – марна справа, то їм потрібно шукати відповідь на головне питання-проблему: хто та серйозна сила, яка потенційно здатна завадити державній політиці українізації загалом і загальнонаціональної культурно-інформаційної сфери зокрема? З ким треба не сперечатися у соціальних мережах, а боротися, аби відстояти своє?

Таким серйозним супротивником не може бути та частина середовища політично активних російськомовних громадян, котра не бажає відмовлятися від того комфорту, яке дає їм, російськомовним, неформальний, але реальний статус переваги над україномовними. Бо перших по факту ніхто й ніщо не змушує до вивчення української мови, а другі, навпаки, змушені російську мову не тільки знати, а й користуватися нею у спілкуванні з російськомовними. Цей прошарок людей не має серйозніших важелів впливу – політичних чи економічних, окрім обурення у особистих дописах у соціальних мережах. А тим громадянам України, котрі самоусвідомлюють себе росіянами і не мислять свого життя поза російською культурою, впровадження квот на ТБ чи радіо зовсім не заважатиме до здобутків цієї культури долучатися. Парадокс, але саме ті українські росіяни, які справді виховані на кращих зразках російської культури, а не на російській «попсі» усіх масових жанрів – від естради до кіно, сьогодні, у час українсько-російської війни, є переконаними патріотами України і ворогами путінської Росії, що й доводять на ділі. На жаль для України, таких українських росіян не так вже й багато. Зрештою, людей справді грамотних і справді культурних ніколи не буває багато, їх завжди меншість у суспільстві. Що в росіян, що в українців, що в німців чи американців.

Не є серйозним суперником й телеканали «Інтер» та «Україна» - лідери по найменшому використанню державної мови. Жоден телеканал не може встояти проти державного примусу, і всі їхні погрозливі чи розпачливі заяви не мають жодного значення, якщо закон ухвалено і неухильно виконується.

Більшу політичну силу становлять проросійські політичні організації, насамперед – політичні партії, представлені в українському парламенті. Але й вони у парламенті, а їхній потенційний електорат у суспільстві становлять нині стійку меншість, яка гарантує неминучу з часом поразку їхнім спробам зупинити дерусифікацію України.

Хто справді небезпечний, бо може виставити силу, не менш потужну за силу держави Україна, так це інша держава – звісно, Росія. Саме Росія найбільше зацікавлена, щоб українське загальнонаціональне телебачення було переважно російськомовним, оскільки воно стримуватиме повернення до рідної мови тих українців, котрі внаслідок державної політики русифікації, яка тривала сотні років і основним знаряддям якої був - грубий чи вишуканий – державний терор, її втратили. Однак чи може у даний момент російська держава нейтралізувати зусилля української держави у здійсненні політики дерусифікації? Прямо – ні, не може. Прямо – це відкритий терор, тобто, у даний момент – потужний військовий удар по Україні, аби збройно її перемогти, змусити до капітуляції, щоб однією з умов договору про капітуляцію була вимога припинення дерусифікації.

Оскільки в силу певних причин Росія не може сьогодні вдатися до прямого терору, їй залишається діяти непрямо, іншими словами – використовувати свій величезний вплив на частину українських урядовців та політиків, аби державна політика дерусифікації проходила, раз вже неможливо її взагалі не проводити, формально, непослідовно, незграбно, з численними «перегинами», щоб все це разом дискредитувало, і тим самим – фактично зупинило, саму дерусифікацію. До речі, нормальної політики українізації в Україні за попередні 25 років тому й не було, що держава Росія мала визначальний вплив на державний механізм України. Сьогодні, коли в силу зрозумілих причин, цей вплив суттєво зменшився, і стало можливим ухвалення законів про україномовні квоти на радіо та телебаченні.

Це вже вирішено: квотам бути, і це вже закон. Ухвалили для радіо, ухвалять і для телебачення.  Тож фокус уваги громади має бути на тому, як закон виконується і як державні органи цей процес контролюють. І лише у вільний від цієї основної роботи час нам можна, якщо вже так дуже кортить, «погиркатися» з кимось у Facebook на тему квот.

Юрій Сандул. Київ.

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-