9 березня. Пам’ятні дати

9 березня. Пам’ятні дати

1720
Ukrinform
Сьогодні день народження Тараса Шевченка, українського поета, художника, мислителя.

Попри час, Шевченко не віддаляється, не бронзовіє. Він – апостол правди – живий! У чому криється цей феномен, ця дивна незбагненність? У живому щирому слові Тараса, що іноді бринить як струна, а іноді подібне до гострого важкого меча. «Без Нього… хто знає, що було б з нами!», - зауважує Богдан Лепкий. «Кобзар» для українців те саме, що й Біблія. Його загортали у вишитий рушник і зберігали біля образів як святиню. По ньому український селянин, водячи зашкарублим, покрученим від важкої праці пальцем, вчився читати. Вуста старанно шепотіли заповітні прості рядки, а розум осявала істина – «Борітеся – поборете!» Його вчили напам’ять. Політв’язні царату, дисиденти, шістдесятники. Шевченко був з кожним українцем у тюрмах, таборах і на засланні; на чужині, в еміграції. Був на Майдані і в окопах війн, в руїні Донецького аеропорту з нескореними кіборгами і з кожним українцем, що залишився на окупованих агресором українських територіях. З тими, кого ворог переслідує, кидає до в’язниць і вбиває за мову. Прострілений російською кулею «Кобзар», на якому запеклася кров українського солдата, свідчення того, що Шевченко живий. Він був і є всюди, де були, є і будуть українці. Навіть, у найнесподіваніших місцях і навіть за найнеочікуваніших обставин. Ось один із таких прикладів. Був такий відомий письменник Корній Іванович Чуковський. Той, про якого пишуть «російський радянський письменник», автор відомого свого часу дитячого твору про доктора Айболіта. Але коріння в нього було українське, мати була з Полтавщини, рідною мовою була українська, а дитинство Корнія Івановича минуло в Одесі. Так склалися обставини, що став він відомим радянським письменником, жив у підмосковному Передєлкіні. Одного разу до нього, подорожуючи по СРСР, заїхав американський товариш, професор-славіст Рів (до речі, батько відомого актора Крістофера Ріва). Не встиг заокеанський гість переступити гостинного порога Чуковських, як тут, наче з-під землі з’явився дільничний міліціонер на мотоциклі. Він учинив гвалт, що, мовляв, американець не має права тут зупинятися, у нього інший маршрут. Жодні вмовляння з боку Чуковського на нього не подіяли. Робити було нічого, гості зібралися й поїхали. Міліціонер їх супроводжував. Але треба було знати Чуковського. Він одразу ж сів і написав гнівного листа міністрові внутрішніх справ. За декілька днів з’явилися високопоставлені гінці – два генерала. Приїхали просити вибачення за непорозуміння. Пішли в кабінет Чуковського. Минає година, дві, три, - жодного руху. Рідні занепокоїлися: що сталося? Йдуть, дивляться. Всі сидять за чаркою, Корній Іванович читає їм Шевченка (Чуковський знав напам’ять «Енеїду» Котляревського і майже увесь «Кобзар»), а вони – двоє здорових дядьків, сидять, слухають і ридають. Як виявилося, генерали були українцями, земляками. Отак Шевченко поєднав трьох українців, що перебували на службі у Москві, нагадавши їм про батьківщину, пробудивши, хоч ненадовго, приспану від ситого життя совість.

Ювілеї дня:

155 років від дня народження Миколи Корниловича Пимоненка (1862–1912), українського живописця. Академік петербурзької АМ, член Товариства передвижників. Народився у Києві, в сім’ї іконописця й різьбяра іконостасів. Після закінчення Київської рисувальної школи Мурашка вступив до Петербурзької академії мистецтв, де водночас з Пимоненком у натурному класі навчалися Валентин Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський та ін. У 1890-х роках, повернувшись до Києва, брав участь у розписах Володимирського собору, авторами й основними виконавцями яких були Віктор Васнєцов, Михайло Нестеров, Павло Сведомський, Вільгельм Котарбінський; працював викладачем у Київській рисувальній школі, у Політехнічному інституті, був одним із організаторів Київського художнього училища; в 1910 році входив до складу журі конкурсу на проект пам’ятника Шевченку у Києві. Помер Микола Пимоненко у 50 років. «…Він був істинним українцем, не забудеться краєм за свої правдиві і милі, як Україна, картини…», – сказав про свого молодшого колегу Ілля Рєпін. Картини Пимоненка дійсно милі: «Весілля у Київській губернії», «Свати», «Ворожіння», «Проводи рекрутів», «Ревнощі», «Перед грозою», «Гопак» та ін. Всього – 184 картини, 419 етюдів і 112 малюнків, що знаходяться в музеях України і світу.

Цього дня народився Георгій Іванович Нарбут (1886-1920), український графік, педагог, один із засновників Української Академії Мистецтв у Києві, про яку мріяв ще Тарас Шевченко. Митець бачив академію не тільки як вищий навчальний заклад, але й центр науково-дослідницької роботи по вивченню історії національного мистецтва. Однодумцями Георгія Нарбута в цій справі були Олександр Мурашко, брати Василь та Федір Кричевські, Микола Бурачек, Михайло Жук. Нарбут створив українську школу графіків. На зміну міщанському оформленню книг у колишній провінції Російської імперії, він відкрив цілу епоху серйозної книжкової графіки з неповторною технікою й оригінальним шрифтом, що визрів із захоплення Пересопницьким Євангелієм ХVІ століття і лишається модним досі. Був автором перших українських грошей (малював і для Центральної Ради і для Скоропадського). Кожен уряд звертався до нього виключно як до майстра, жоден – як до свого прибічника. Варто зауважити, що художню освіту Георгій Нарбут здобув самостійно, понад 10 років жив і працював у Петербурзі. Але відразу після більшовицького перевороту 1917 року кинув столицю імперії й прибув до Києва, щоб взяти найактивнішу участь у відродженні вітчизняного мистецтва й культури. Саме цей крок, який приніс йому безсмертя, не був схвалений його колишніми російськими колегами та радянськими ідеологами. Ім’я художника було на довгі роки забуто, викреслено з історії культури… Графік, історик мистецтва Петро Нерадовський писав про Нарбута: «Живий, із принадливим характером, він не любив самотності. Він завжди шукав оточення людей і любив працювати на людях: йому не заважали ані гуркіт, ані розмови… тиша його пригнічувала. За натурою був затятий супротивник усієї гнітючої одноманітності, якою цивілізація знищує відмінності між расами, народами, нівелюючи їхні характерні особливості». Помер Георгій Нарбут на 34 році життя після складної операції. Київ був знову зайнятий петлюрівськими військами (тепер уже разом із поляками), наставав голод. Друзі знайшли віз, прибрали його українськими килимами (щоправда, сірих волів не знайшли) й поховали на Байковій горі – так, як заповідав «Нарбутяка». «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, - писав у своїх спогадах Микола Зеров, - зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас, - і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба». Майже всі, хто проводжав в останню путь Нарбута, будуть розстріляні більшовиками (зокрема й Зеров). Поодинокі вирвуться за кордон, а той, хто залишиться в Україні живий (як Тичина) – муситиме мовчати до самої смерті.

Роковини смерті:

70 років від дня смерті Георгія Георгійовича Де-Метца (1861-1947), українського фізика бельгійського походження (народився в Одесі). Працював у Страсбурзькому, Новоросійському (Одеському), Київському університетах. Багато років поспіль (1898-1920) був завідувачем кафедри Київського політехнічного інституту (1909-1910 – також декан, 1919-1920 – ректор). Автор праць з молекулярної фізики, теплових явищ, радіоактивності, історії та методики фізики. Уклав перший курс викладання фізики у середніх школах. Був Головою Київського відділення Російського технічного товариства, редактором журналу «Физическое обозрение». З 1934 і до кінця життя працював у Київському педагогічному інституті.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-