8 березня. Пам’ятні дати

8 березня. Пам’ятні дати

1137
Ukrinform
Сьогодні 8 березня – для когось Міжнародний жіночий день, а для когось – просто свято весни і жіночності

16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції закликала всі держави проголосити відповідно до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976–1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю. Вже понад століття жінки відстоюють свої права, ведуть боротьбу за рівноправ’я з чоловіками. І навіть на початку ХХІ століття, це не втратило своєї актуальності. Не дарма основною темою цього Дня в 2017 році є: «Жінки в контексті змін у сфері праці. Планета 50/50 до 2030 року». А все починалося наприкінці ХІХ століття. І хотів би того хто, чи ні, але підвалини відзначення цього дня – політичні, а засновницями його були активні небайдужі жінки, котрі виборювали власні права і свободи в абсолютно чоловічому, маскулінному світі. Історично так сталося, що на початок новітнього часу, становище жінок було критичним - у переважній більшості країн світу жінки вважалися нижчими за чоловіків, неспроможними ухвалювати рішення, тим більш брати участь у політичному, державотворчому процесі. Що б ми не взяли: освіту, медицину, науку, політику – всюди панували чоловіки. Перші жінки-лікарки, освітянки, науковці, політики, бізневумен – всі вони були схожі на тих відчайдухів, котрі, набравшись надзвичайної мужності та волі, наважились вирватися за межі гендерної сегрегації. Адже завжди спочатку з’являються перші – найсміливіші, ті, за якими йде решта, ті, які проторюють шлях, вказують вектори руху. Сьогодні, абстрагувавшись від пролетарсько-соціалістичного походження цього Дня, варто згадати тих, хто був першими. Отже: перша жінка-медик – американка Елізабет Блекуелл. У 1849 році вона стала першою жінкою доктором медицини у світі. У Європі першою жінкою-лікарем стала українка Софія Окуневська-Морачевська і сталося це у 1895 році. Перша жінка-авіатор – американка Амелія Ергарт, яка вперше піднялася в небо у 1920 році, а згодом встановила чимало рекордів, зокрема, у 1932 році перелетіла через Атлантику. Перша в світі жінка прем’єр-міністр – Сірімаво Бандаранаїке. Вона очолила уряд Шрі-Ланки у 1960 році (Індіра Ганді у цьому списку друга). Першою в світі жінкою президентом стала Марія Естела Мартінес де Перон у 1974 році. У космос жінка вперше полетіла у 1963 році – як відомо, це була росіянка Валентина Терешкова. А ось на Еверест жіноча нога ступила пізніше – у травні 1975 року – японка Дзюнко Табеї підкорила не тільки найвищу вершину світу, але й ще сім піків світу… Сьогодні найліпше жінкам ведеться в Скандинавських країнах – там існує справжнє рівноправ’я між статями: однакова заробітна платня (подібного немає навіть у Британії, Німеччині чи, приміром, у США, де чоловіки зазвичай отримують більше), рівне представництво в органах законодавчої та виконавчої влади тощо. Україні до стандартів, за якими живуть скандинавські країни, ще дуже далеко, але опускати руки не треба. Просто варто пам’ятати, що про виконання обов’язків з тебе питають, а ось коли йдеться про твої права, тоді воліють не згадувати. Отже, власні права треба відстоювати. Хто не згоден – нехай втішається мімозою.

Події дня:

Цього дня у 1946 році, у соборі св. Юра у Львові розпочався так званий Львівський уніатський церковний собор («Собор греко-католицької церкви»), який під тиском комуністичного режиму ухвалив рішення про ліквідацію Брестської церковної унії, розриву з Ватиканом і об’єднання з Російською православною церквою. Ліквідація Української греко-католицької церкви розпочалась за ініціативи радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна одразу ж після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944). Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці українського руху Опору. 11 квітня 1945 року загони військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Будка і Чарнецького, а також багатьох священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В 1945-1946 рр. все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академії та семінарій, ченцями (всього близько тисячі чоловік) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянська влада намагалася змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об’єднання з Російською православною церквою. Однак, жоден з усіх заарештованих єпископів не погодився на співпрацю. Тому радянські спецслужби й розробили план проведення «Собору Української Греко-Католицької Церкви». Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священнослужителів (у Галичині служило 1270 священиків) і 19 мирян. 9 березня 1946 року, незважаючи на неканонічність, собор проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «воз’єднання» з Російською православною церквою. Тим часом радянський уряд розпочав активну ліквідацію парафій та церков УГКЦ. Тисячі священиків були заарештовані, засуджені до тривалих термінів ув’язнення, або депортовані. Лише незначна частина священнослужителів, не витримавши психологічного тиску, формально перейшла до православ’я. Близько 200 священиків взялися творити структуру УГКЦ у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватися обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування і репресії з боку органів влади. Лише 1 грудня 1989 року діяльність Української греко-католицької церкви в Україні була легалізована.

Ювілеї дня:

256 років від дня народження Яна Потоцького (1761–1815), польського історика, етнографа, географа і письменника. Автор праць, які містять відомості з історії та географії України, та роману «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

96 років від дня народження Інни Антонівни Коломієць (1921-2005), відомого українського скульптора, заслуженої художниці України (1974). Працювала в галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури. Автор керамічних барельєфів за мотивами поеми «Енеїда» Івана Котляревського, циклів – «По Італії», «По Японії», «Чорнобиль», пам’ятника загиблим у Корюківці Чернігівської області.

Цього дня народився Леонід Михайлович Осика (1940-2001), український кінорежисер і сценарист, один з найяскравіших представників українського поетичного кіно. Поставив фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Етюди про Врубеля», «Гетьманські клейноди», «Увійдіть, стражденні!» та ін. Лауреат Державних премій України ім. Т.Г. Шевченка та О. Довженка. Народився Леонід Осика у Києві. Потім було важке воєнне дитинство, коли мало не вмер у Фастові. Після закінчення війни життя почалось налагоджуватись. Повернувся з фронту батько (хоч і важко контужений, зате живий!), в сім’ї Осик народилося ще двоє дітей. Старші діти влаштовували театральні вистави, на які запрошували сусідів. Сестра Леоніда Осики згадувала: «Продавали квитки сусідам. Вони сідали на стільці й уважно нас слухали. Льоня робив декорації й був завжди не по-дитячому серйозний». Батьки думали, що Леонід стане художником, адже він гарно малював, але він подався в Одесу, закінчив гримерний курс місцевого театрально-художнього училища, а згодом і режисерський факультет московського ВДІКу. Після того повернувся до Києва, почав працювати на кіностудії Олександра Довженка. У 27 років зняв «Камінний хрест» – сувору, витриману в аскетичних чорно-білих тонах метафізичну екранізацію двох новел Василя Стефаника – фільм, який цитують у кінопідручниках багатьох країн світу. Прикметно, що режисер за цю кінострічку, яку чи не одразу визнали шедевром, був відзначений Національною премією ім. Т. Шевченка аж через 30 років! За 28 років роботи в кіно Леонід Осика зняв 13 з половиною художніх фільмів. Більше не встиг: завадила не тільки криза українського кіно, але й важка хвороба, яка на довгі роки прикувала його до ліжка.

Роковини смерті:

100 років від дня смерті Фердінанда Цеппеліна (1838-1917), німецького конструктора дирижаблів, графа, генерала армії. Організатор виробництва і серійного випуску дирижаблів жорсткої системи з металевим каркасом, обтягнутим тканиною. До 1914 року було збудовано 25 дирижаблів («цепелінів»), у т.ч. 6 пасажирських. Військові дирижаблі Цеппеліна використовували під час 1-ї світової війни. Сам Фердінанд Цеппелін – випускник військової академії, брав участь у громадянській війні в США 1861-1865 (на боці північних штатів), австро-прусській (1866) і франко-прусській (1870-1871) війнах.

80 років від дня смерті Юрія Михайловича Коцюбинського (1896-1937), українського військового і державного діяча, сина Михайла Коцюбинського. З початку 1918 –  головнокомандувач військ радянської України, керівник боїв з Армією УНР; з 1920 – дипломат (Відень, Варшава); 1933 – голова Держплану України, заступник голови Ради Народних Комісарів України. У 1934 році був ув’язнений за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної терористичної організації, і на цій підставі 8 березня 1937 Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок про розстріл. Обставини смерті, дата її залишилися таємницею. Вірогідно, що вирок був виконаний того ж дня, бо був остаточний, оскарженню не підлягав. Хоча 1954 року, на запит Ольги Бош-Коцюбинської, Військова Колегія дала довідку про те, що її чоловік був засуджений 8 березня 1937 року і, відбуваючи покарання, помер від раку 11 травня 1938 року. Достовірність цього викликає сумніви.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-