4 березня. Пам’ятні дати

4 березня. Пам’ятні дати

1971
Ukrinform
Сьогодні день народження у легендарного українського композитора і поета Володимира Івасюка

Він був одним із основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох вистав. А ще український Орфей був професійним медиком і скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Мав він і талант художника, був неординарним живописцем і фотографом (щоправда, сам не любив фотографуватися). Загинув молодим за нез’ясованих обставин у Брюховицькому лісі поблизу Львова. Офіційна версія – самогубство. Звання Героя України отримав посмертно – через 30 років після своєї трагічної смерті. Володимира Івасюка пам’ятають ті, хто любить українську пісню, а його «Червона рута» і «Водограй» стали музичними брендами нашої країни, на яких виросло не одне покоління артистів і слухачів. За спогадами сучасників, Івасюк був надзвичайно м’якою, лагідною людиною. І доброю. Ця лагідність і доброта світилася в його очах. Мав дивовижний талант спілкування, тож люди радо відкривалися йому назустріч. «Він був романтичний, розумний. З ним завжди було цікаво. Ніколи не пив горілки – тільки трохи шампанського», - згадує одна з приятельок Івасюка. Народився Івасюк у Кіцмані, жив у Чернівцях, Львові, часто бував у Києві. У столиці митець відвідував родини Рибчинських та Миколайчуків. Іван Миколайчук був його земляком, разом з дружиною Марічкою мешкав на Березняках (то була легендарна квартира, скільки українських митців у ній перебувало!) Коли збиралися разом – співали  буковинські пісні. Миколайчук мріяв зняти фільм за казками Буковини, і щоб музику написав Івасюк – та не судилося… Як згадує Юрій Рибчинський, Володимир Івасюк після закінчення консерваторії планував переселитися в Київ. Зізнавався, що у Львові йому погано. У Києві в нього були віддані друзі, але були також і недоброзичливці – особливо агресивно сприйняла молодого митця Спілка композиторів: тодішні «метри» вважали свої позиції панівними і непорушними. А тут з’являється якийсь хлопчисько з Західної України зі своїми «Червоною рутою» і «Водограєм», і через декілька днів його пісні співає вся країна. Звісно, «метри» аж волосся на собі рвали від заздрощів. Але в Київ Івасюк так і не переїхав. Не встиг. За декілька днів після розмови на київському Хрещатику з Рибчинським його не стало. Хтось вважав (і вважає) його смерть політичним убивством через те, що не хотів писати «совєцьких» пісень, хтось – убивством через жінку, а хтось – самогубством на ґрунті нещасливого кохання. Як би там не було, цю таємницю Івасюк забрав із собою. Натомість нам залишив свої невмирущі легкокрилі пісні – у них простір, радість і надія. Те, без чого не проживеш. 

Ювілеї дня:

202 роки від дня народження Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870), українського композитора, хорового диригента, священика, одного з перших українських професійних композиторів у Галичині; одного з авторів пісні «Ще не вмерла Україна», що є нині Державним Гімном України. Народився Михайло Вербицький на Львівщині у сім’ї священика. Музичну освіту здобув у Співацькій школі (1829-1833) в Перемишлі, Львівській духовній семінарії (1833-1842). У 40-х роках працював регентом церковних хорів у Львові та Перемишлі. З 1852 року був священиком у с. Млини. Михайло Вербицький є одним із перших професійних композиторів Західної України ХІХ ст. У його творчому доробку 12 «симфоній-увертюр» (1855-1856), в яких використано народні мелодії (коломийки), два полонези, вальс, декілька опер, музика до п’єс, церковні твори, хори та пісні.

75 років від дня народження Володимира Михайловича Прядки (1942), українського художника, педагога, народного художника України (1996), лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1998), академіка АМ України. Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва. Автор та співавтор гобеленів «Гімн життю», «Русь», «Легенда про Кия», «Чигирин»; вітража «Сім’я і Батьківщина» в палаці урочистих подій у м. Олександрія Кіровоградської обл.; розпису плафона у вестибюлі Національної бібліотеки України (1989, у співавторстві); керамічного панно в Національному палаці Україна «Золотоверхий Київ» (1996, у співавторстві). Серед інших робіт – орнаментальні килими, ікони. У 90-х роках очолював Спілку майстрів народного мистецтва України.

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті класика світової літератури Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852) – одного з найзагадковіших письменників ХІХ століття. Автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Тараса Бульби», «Шинелі», «Ревізора», «Мертвих душ», «Вибраних місць з листування з друзями». Микола Гоголь – уродженець Великих Сорочинців що на Полтавщині. Дитинство його минуло в селі Василівці (тепер Гоголеве) поблизу Миргорода. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. Дев’ятнадцятирічним приїхав до Петербурга з метою прославитися. Мріяв стати актором, зіркою театру, потім – чиновником, високопосадовцем, але став письменником. Із 43-х років свого життя Гоголь прожив у Росії приблизно 13 років. Двадцять – в Україні, та майже десять – за кордоном, переважно в Італії.  Гоголь любив цю країну. З одного боку вона чимось нагадувала йому рідну Україну – клімат, люди, кухня (до речі, Миколі Васильовичу смакували італійські страви, він знався на сирах, вині, сам пречудово готував славнозвісну італійську пасту, аналог полтавських галушок), а з іншого, зокрема Рим – якоюсь мірою наштовхував його на думку про Росію, про Петербург, щоправда вже муміфікований, мертвий, а отже, й не здатний заподіяти якоїсь шкоди. І по сьогодні точаться дискусії з приводу того, чи Гоголь українець чи росіянин. Про це його запитували ще за життя. В одному з листів до своєї приятельки, одеситки Олександри Смирнової він писав: «Вы говорите:  «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно вы русский или хохлик?» …скажу вам только, что знаю: что это до сих пор неразрешимая загадка… для меня. Знаю только, что меня подозревают в двуличности или какой-то макиавеллевской штуке…сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом и, конечно как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой…» Отаким він і залишається для нас – поміж російською шинеллю і українською свиткою – загадковий подорожній у довгому чорному плащі та саквояжем, з м’яким проникливим поглядом карих очей і усмішкою Мони Лізи – містик Гоголь.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-