Тривожний ранок 20 лютого. І варіанти майбутнього

Тривожний ранок 20 лютого. І варіанти майбутнього

Блоги
2330
Ukrinform
Від кожного з нас, від нашої щоденної роботи залежать можливі варіанти майбутнього нашої країни

Кожен із нас, представляючи громадянське суспільство, переживав знакові моменти в житті, коли доводилось повністю змінювати діяльність, стратегію та бачення організації. Такий же знаковий момент був і в історії Інституту «Республіка». Цікаво, що саме у цей час цьому моменту виповнюється рівно 3 роки.

І так, повернемося на кілька хвилин у тривожний ранок 20 лютого 2014 року. Майдан… Активісти… Беркут… Готель «Україна»… Кожну хвилину пам’ятаю, ніби це було вчора. Представники Інституту – Михайло Лебідь, Олена Літвішко, Володимир Чемерис, я, Віталій Гліжинський та багато інших – щодня були на Майдані, а інколи й цілодобово. Так було і в ніч з 19 на 20 лютого. Кожен із нас був у різній частині Майдану, виконуючи якесь конкретне завдання.

З самого ранку я була в готелі з Віталіком, щоб переконатися, наскільки безпечно там, і чи можна проводити з’їзд координаторів Ініціативи «За мирний протест!». Періодично чулись глухі постріли, але на той момент до них вже майже всі звикли, хоча на серці все одно була якась дивна тривога. З Віталіком ми оглянули готель та приміщення, де мали проходити наші збори. Усе було ніби добре – активісти, працівники ходили у своїх справах.

Я вирішила спуститись і взяти по чашці кави в холі. Бармен заварив. Повіяло теплом і бадьорим запахом кавового зерна. І тут раптом почулись постріли… Ніби поруч, ніби стріляли прямо біля мене. Я озираюсь і бачу, як якісь активісти заносять тіло людини, повністю в крові… потім ще одне… і ще одне… Знову постріли. Поглядом шукаю Віталіка, оглядаю всіх навколо - чи раптом немає когось з Інституту. Чую галас та крик когось із працівників готелю: «Усім жінкам у нижні яруси готелю. Терміново!» Бачу Віталіка. Ми ще в холі. «Ти мусиш іти з усіма вниз. Зараз же! А я залишусь тут і скоро повернусь до тебе», – сказав Віталік без можливих з мого боку заперечень. Мені хотілось лишитися в холі, допомогати…

У таку хвилину особливо не можна сидіти без справи. Але я спустилась униз. Подумавши, чим можна допомогти тут у цю хвилину, я включила комп’ютер. І почала відправляти постійні повідомлення на усіх кого можна – представникам Республіки, Ініціативи «За мирний протест!», журналістам… через Інтернет, соціальні мережі, про все що відбувалось у готелі…

Це те, що я могла робити саме в той момент – попереджати усіх про небезпеку… Мобільний зв’язок не працював, Інтернет – з перебоями, проте мої повідомлення раз за разом відправлялись на пошти сотень людей… «Поряд з «Україною» стріляють. Не піднімайтесь по Інститутській». «Повідомляють, що готель замінували». «У готелі ведуться пошуки снайперів»… і т. д. Стало легше, коли помітила свої пости на 5 каналі, коли почала отримувати від колег листи з текстом «Тримайся там. Зі мною все добре!»

Працівників та усіх у готелі не випускали до тих пір, аж поки не припинилась стрілянина на Інститутській. Потім по черзі через чорний хід почали випускати людей. Ми з Віталіком вийшли о 14:00. Минуло всього 5 годин, а здавалось що минула вічність. Коли ми вийшли на «Бесарабку», у нас було відчуття паралельної реальності. Кілька хвилин тому ми були в місці, повному чорного диму, криків, стрілянини, померлих і поранених, що стікали кров’ю, а зараз ми бачили усміхнених людей, мам із дітьми і перехожих, які нікуди не поспішали, просто йшли у своїх справах. І тоді ми вирішили, що це два абсолютно можливі варіанти майбутнього, і від кожного з нас, від нашої щоденної роботи залежить те, в якому із них наша країна може опинитись.

Так і народилась думка про «Активну Громаду» – ініціативу, яка охопить усю країну, яка стане підґрунтям для щасливого майбутнього українського народу без страху, горя та сліз. Народилась ідея про відповідальну громаду, яка не продається за гречку на виборах; яка може щодня за себе постояти, знаючи свої права та свободи; яка вміє спілкуватись із владою і відстояти мирно своє право на краще майбутнє; громадян, які вміють самоорганізуватися та діяти спільно для себе та своїх нащадків.

Доля країни у руках кожного з нас, і лише від нас залежить те, в якому майбутньому ми завтра прокинемося!

Олександра Скиба
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-