Яке ж воно, твоє останнє фото, солдате?.. - 04.02.2017 15:29 — Новини Укрінформ
Яке ж воно, твоє останнє фото, солдате?..

Яке ж воно, твоє останнє фото, солдате?..

Репліка
4394
Ukrinform
Останні прижиттєві світлини героїв – ті, що крають серця і карбують пам’ять. Звідки в них стільки глибини?..

Його світлий погляд супроводжує невідступно. Відкрита посмішка, легкий нахил голови.  Це обличчя вже ніколи не забути….

Чим ти врізався в мою пам'ять? Що ти зробив такого, що абсолютно незнайомі з тобою люди, побачивши оцю твою світлину, починають відчувати  крижані тиски невимовної туги?

Ти знав, що так буде? Саме тоді, коли позував фотографу? Ви ж потім, мабуть «клацали» кадрами, передивлялись і реготали, тицяючи пальцем в екран. Хіба ні? І тебе не тішило самолюбство? Не обманюй. Ти ж прекрасно розумів, що від цієї фоточки млітимуть баришні, а  твої побратими жартуючи підколюватимуть, натякаючи на новий, «правильний» позивний - Аленделон…

Ти знав… Тільки ти не думав, що ця фотографія знадобиться ще комусь, крім твоїх рідних та знайомих. Що саме вона розлетиться мільйонами гігабайтів по всьому світу, збурюючи інформаційні матриці болючим згустком. І стане не просто енним «крапка-jpg», яких сотні у твоєму телефоні, а Світлиною, з якою ти підеш у Віки. Твоїм відбитком у людській пам’яті. Символом. Знаком. Іконою…

…Ми, люди, так влаштовані. Ми не знаємо, коли прийде наш останній час. А солдати, тим паче. Вони лише знають, що Вічність кожної хвилини поруч. Вона тут, тільки от кого обере – рулетка… Кажуть, що на війні швидко звикають до цього «азарту», що очікування страшне тільки спершу. Потім робота - тяжка, рутинна, смертельно втомлива. За якою одні відчуття притупляються, інші губляться.

Жоден воїн не знає, яке з його фото буде останнім. І більшість про це навіть не думає. Нема коли.

Та і яка вже йому потім буде різниця?

А для рідні!… А що рідня? Знайдуть щось підходяще у сімейному архіві. Ну, відсканують з війського білету. Або роздрукують із соціальних мереж – там повно!.. І взагалі, що ви так турбуєтесь? Прийдемо з війни – ще назнімаємо…

Не всі прийдуть… Не всі матимуть змогу ще «стоп’ятсот» разів тицьнути кнопочку на своєму смартфоні, щоб «запилить селфач» - і так, і сяк.

Ми часто не замислюємось про те, що фотографом – є саме життя, а Вічність лише обирає те, що подобається - Невідомо Кому. І звичайні люди стають Символами.

Нас, живих, це постфактум злить, бентежить, гнітить, морально вбиває. Чому все так несправедливо? Чому йдуть найкращі? Чому?! Він мав жит-и-и!.. Він – мав…!!!

Чим фото красивіше, тим втрата пекучіша…

Подивіться на ці світлини. Подивіться в їхні очі.

Тихо скажіть: "Дякую, хлопче". 

Оксана Поліщук. Київ.

P.S. Пам'яті моїх земляків з Черкащини, полеглих в боях під Авдіївкою, та всіх загиблих захисників України

Андрій Кизило

Дмитро Оверченко

Дмитро Буренко 

Андрій Широков

Микита Яровий

Мирослав Мисла

Василь Сліпак

Олексій Шинальський

Сергій Нігоян

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>