23 січня. Пам’ятні дати

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Антонович Денисенко) – третій Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату після Патріарха Мстислава (Скрипника) та Патріарха Володимира (Романюка). Народився у 1929 році в сім’ї робітників в селі Благодатне на Донеччині (нині під російською окупацією). Дід помер під час Голодомору, батько загинув на війні. Смерть батька стала вирішальним чинником під час вибору подальшого життєвого шляху після закінчення Михайлом середньої школи. В 1946 році він вступає до Одеської духовної семінарії, згодом закінчує Московську духовну академію. У 21 рік приймає чернецтво. У 1962 році був висвячений на єпископа. З 1962 року – єпископ Лузький, у 1962-1964 – єпископ Віденський і Австрійський, у 1964-1966 – єпископ Дмитрівський. З 1966 року Філарет очолював православну паству в Україні (митрополит Київський і Галицький; 1966-1990). Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році став місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Був одним із кандидатів на нового патріарха, але вибори програв. Внаслідок здобуття Україною незалежності 1991 року виступив поборником української церковної самостійності. 1992 року створив незалежну від Москви Українську православну церкву Київського патріархату, за що російські ієрархи відлучили його від Церкви. Працював заступником київського патріарха (1992–1995). На Всеукраїнському Помісному Православному соборі у жовтні 1995 року митрополита Філарета було обрано третім Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізація відбулась 22 жовтня 1995 року. Попри поважний вік Святійший Патріарх у центрі всіх подій, він – сама активність. Його погляд прямий і гострий, а голос переконливий (часом, навіть, і гнівний). То він виступає з полум’яною промовою з майданівської сцени під час Революції Гідності, то опікується дітьми воїнів АТО, то приймає волонтерів, то дає чергове інтерв’ю, де не оминає нагоди затаврувати корупціонерів. Він міцно тримає в своїх руках кермо влади Української церкви з додатком КП, вправно відбиваючись від різного роду звинувачень радше не релігійних, а політичних опонентів-єдиновірців, одягнених у московські ряси. У нагоді йому стає і чималий життєвий досвід, і надзвичайно активна громадська позиція. Служінню Церкві владика присвятив 70 років життя. Його заповітна мрія – припинення війни в Україні та створення єдиної помісної української православної церкви. Саме на це й скеровані всі молитви та сили Патріарха.

Події дня:

157 років з дня виходу «Кобзаря» Тараса Шевченка 1860 року, виданого коштом відомого українського підприємця-цукрозаводчика і мецената Платона Симиренка. «Кобзар» 1860 року охопив переважно ранню частину поезії Шевченка (17 творів), але це було єдине видання, що дало поетові порівняно значний гонорар. «Кобзар» Шевченка видавався за життя поета тричі: 1840 (до нього ввійшло 8 творів), 1844 (так званий «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки») та 1860 року.

105 років тому (1912) у Гаазі був підписаний перший в історії міжнародний договір про контроль над наркотиками – Міжнародна конвенція з опіуму (Гаазька конвенція 1912 року). Її підписали: Німеччина, США, Китай, Франція, Великобританія, Італія, Японія, Нідерланди, Персія, Португалія, Росія і Сіам.

Ювілеї дня:

185 років від дня народження Едуара Мане (1832–1883), французького живописця («Олімпія», «Сніданок на траві», «Нана»), одного з засновників імпресіонізму. Помер Мане рано – на 51 році життя. Останньою його великою роботою була картина «Бар у Фолі-Бержер», яку він написав за рік до смерті. З галасливого Парижа Мане перебрався в село, працював пастеллю й аквареллю і писав чарівні листи своїм друзям – світським дамам, запрошуючи їх позувати для портретів. З початку нового, 1883 року він лежав прикутий до ліжка. В результаті параліча лівої ноги йому загрожувала гангрена, й аби запобігти цьому, лікарі пропонували ампутацію. Проте лікар Гаше (гарний приятель Ван Гога), переконаний гомеопат, був проти хірургічного втручання, доводячи, що Мане ніколи не призвичаїться до життя на милицях. У квітні художника все ж прооперували, проте ампутація вже не могла врятувати йому життя. «Він був більш великим, аніж ми собі уявляли», - з сумом визнав Дега. Похорони відбулися 3 травня. За два роки до смерті Мане нагородили орденом Почесного легіону, на що художник зауважив: «Нагорода не може зробити мене щасливим… Надто пізня компенсація після двадцяти років жорстоких невдач…» Після смерті Мане ціни на його картини невпинно зростали.   

126 років від дня народження Павла Григоровича Тичини (1891-1967), українського поета, державного і громадського діяча. Творчий шлях поета - одного з найбільш знаних українських поетів XX століття - припав на складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. Натомість справжнього класикою української лірики стала рання творчість Тичини - це поезії написані в 1907-1929 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України».

 115 років від дня народження Хейноске Госьо (1902-1981), японського кінорежисера, якого на батьківщині називають «поетом соціального гуманізму». В японських текстах про кіно існує навіть термін «госьоїзм», який означає щось, від чого ви смієтеся і плачете водночас. «Лише тоді, коли ми любимо ближніх, ми можемо творити щось нове. З цієї любові витікає уся творчість», - таким було творче кредо японського митця. Втім, гуманізм Госьо – не простакуватий оптимістичний гуманізм; у своїй творчій манері й у своєму світогляді японський кінорежисер близький до італійця Вітторіо Де Сіка з його співчутливим зображенням повсякденного людського буття, або ж до всеохоплюючої пронизливої людяності Чапліна. За 43 роки режисерської роботи зняв 97 фільмів. Серед них перший японський звуковий фільм «Сусідка і моя дружина» (1931), кінострічки «Танцівниця з Ідзу», «Жінка ночі», «П’ятиповерхова пагода», «Там, звідки видніються фабричні труби» (1953, приз МКФ у Берліні), «Готель в Осаці».

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Миколи Дмитровича Леонтовича (1877-1921), українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча, педагога, збирача музикального фольклору. Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери  «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик). Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село  Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.