6 січня. Пам’ятні дати

Сьогодні, напередодні Різдва Христового, українці святкуватимуть Святвечір. Святвечір або Багата кутя – одне з найурочистіших християнських свят. Його відзначають напередодні Різдва. Цей день – останній день Різдвяного посту, тому й страви мають бути пісними. Вважається, що на столі має бути 12 пісних страв, на честь 12-ти учнів Христа. Вживати скоромне, тобто м’ясо, рибу, молочні продукти, можна з початком Різдва – 7 січня. У різних регіонах України у звичаях святкування Святвечора були деякі відмінності, але всюди існував обряд, пов’язаний з приготування першої куті. Її називали Багатою, оскільки, крім неї, готували ще одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею й капустою, картопля та узвар. Кутя вважалася основною обрядовою їжею, тому з нею пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик – на добробут, а запали – на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я: «Не передай куті меду». В деяких регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами та іншими смаковитими приправами. Щойно на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу і розмовляти тихцем. Вставши, голова сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх на Святвечір. Вважалося, що саме в цей час усі близькі й далекі родичі мають прийти до оселі, відтак звільняли для них місця на лавах і стільчиках, ставили страви і клали ложки. В Україні досі не втратила своєї актуальності чудова традиція колядування, коли діти ходять по домівках, співають різдвяні пісні-колядки, бажаючи господарям всіляких гараздів.

У католиків сьогодні – Торжество Богоявлення. З цим святом пов’язано чимало традицій. Під час меси освячують крейду, якою західні християни пишуть на своїх домівках латинські літери К, М, Б. Вони символізують імена Каспера, Мельхіора і Балтасара – мудреців, які прийшли поклонитися Ісусу. Крім того, фігурки волхвів з’являються у «вертепах», встановлених віруючими у костелах на Різдво.

Ювілеї дня:

195 років від дня народження Генріха Шлімана (1822–1890), відомого німецького археолога, відкривача знаменитого «скарбу Пріама», одного з засновників сучасної археології, фаната «Іліади». У 1870–1890 роках розкопував стародавні пам’ятки Трої, Мікен, Орхомена, Тірінфа, на островах Ітака і Кріт. Підтвердив історичність фактів, що лежали в основі гомерівських поем, зокрема довів реальність існування Трої. Генріх Шліман народився в бідній родині. З дитинства працював «хлопчиком на побігеньках» у бакалійника. Вирізнявся авантюрним характером. Мріяв про мандри, у юності навіть здійснив невдалу спробу потрапити до Венесуели, але корабель зазнав аварії. У 24 роки Шліман був представником відомої амстердамської компанії у Санкт-Петербурзі, а вже за декілька років – надзвичайно успішним купцем першої гільдії, російським підданим, одним із провідних постачальників російської армії під час Кримської війни. Встиг він побувати і в США під час золотої лихоманки. Там його справи йшли теж непогано. Гроші та статки так і текли до рук підприємливого німця, але він марив Стародавньою Грецією, хоча ніколи в житті не займався наукою. У 1858 році 36-річний Шліман кардинально змінює власне життя: продає бізнес і стає мандрівником-інтелектуалом. У 44 він вступає до Сорбонни й надолужує знання з філології, літератури, історії. В 1870 році археолог-самоук з розмахом розпочинає розкопки пагорба Гіссарлик, що на території Туреччини. 31 травня 1873 року Шліман знаходить знаменитий «скарб Пріама», який складається з понад 8 тисяч предметів, переважно з золота і слонової кістки. Щоправда, тут він повівся не надто шляхетно і не зовсім як учений: він зробив все можливе і неможливе, аби нелегально вивезти коштовності за межі Османської імперії. Його молода дружина грекиня Софія з задоволенням позувала перед європейськими фотографами у прикрасах з «Пріамового скарбу». Після цього Шліман проводив розкопки на території Греції та Італії, успішно чергуючи їх з кампаніями з популяризації археології. Дітей від другого шлюбу Шліман назвав промовисто: Андомаха і Агамемнон. Донька Надія, від першого шлюбу з росіянкою, була одружена з одеситом Миколою Андрусовим, котрий був завідувачем кафедри геології Київського університету, а в 1918 році став академіком Академії Наук України. У 1920 році подружжя емігрувало до Парижа. Греки вважають Шлімана національним героєм. «Золото Трої» знаходиться нині в Росії. Навесні 1945 року радянські солдати в якості воєнного трофею вивезли його з Берліна. Аж до початку перебудови Росія заперечувала факт перебування скарбу на території СРСР. Офіційно це визнав лише президент Росії Єльцин, але Держдума у 1997 році ухвалила закон, згідно з яким коштовності мають назавжди залишатися на території РФ. Нині на «Троянське золото» претендують греки, турки і німці.

185 років від дня народження Гюстава Доре (1832–1883), французького графіка, одного з найвідоміших книжкових ілюстраторів другої половини ХІХ ст., постаті надзвичайно цікавої та суперечливої. Автор дивовижних ілюстрацій до «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле, «Дон Кіхота» Сервантеса, «Божественної комедії» Данте та ін. З 1860-х рр. займався живописом, офортом, пізніше – скульптурою. Чудо-дитя, наділене дивовижним даром конкретного графічного мислення, він не отримав професійної художньої освіти і залишився геніальним самоуком. При всій блискучій інтуїції та потужній фантазії йому не завжди вистачало елементарного художнього смаку і внутрішньої культури, полум’яний темперамент поєднувався в ньому з комерційною жилкою і тверезим розрахунком у справах, відчуття поезії – з ненаситним честолюбством. Можна сказати, що він змарнував свій природний дар, оскільки не розвивав його, а просто розтрачував. Будучи визначним графіком, він марив лаврами живописця. По суті, він ґвалтував свою творчу природу, створюючи велетенські за масштабами, холодно-академічні і надумані картини, декоративні вази. За життя його слава була безпрецедентною, але після смерті Доре з’явились досить критичні оцінки його творчості. Він був ровесником таких велетнів французького живопису як Дега, Мане, Піссаро, але так сталося, що бурхливі пристрасті століття в царині мистецтва, як то останні битви романтизму з академічним класицизмом, утвердження реалізму, становлення і розквіт імпресіонізму, ідеї сучасної йому течії «прерафаелітів» жодним чином його не торкнулися.

Цього дня 1938 року народився Василь Семенович Стус (1938-1985), український поет і перекладач, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Загинув в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. У листопаді 1989 перепохований на Байковому кладовищі в Києві, разом із Олексою Тихим і Юрієм Литвином. У 1993 році творчість Василя Стуса відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка.

Роковини смерті:

165 років з дня смерті Луї Брайля (1809-1852), французького тифлопедагога і музиканта, який розробив у 1829 році рельєфно-крапковий шрифт для письма й читання сліпих. Першою книгою, надрукованою за системою Брайля, була «Історія Франції» (1837).

День пам’яті Володимира Івановича Вернадського (1863-1945), визначного природознавця, академіка, першого президента АН України (1919–1921).

60 років від дня смерті Амвросія Максиміліановича Бучми (1891–1957), українського актора, режисера, педагога. На сцені – з 1906 року. Працював у театрах Львова, Києва, Черкас, Херсона, Житомира. В 1922-1936 роках (з перервою) – у театрі «Березіль» (з 1935 – Харківський український драматичний театр), 1936-1957 – в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. З 1924 року знімався у кіно. Однією з кращих ролей актора була роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка. Іван Москвін, побачивши Бучму в ролі Задорожного, відмовився від думки поставити на сцені МХАТу «Украдене щастя». Він визнав, що після Бучми навряд чи хто зможе краще зіграти Миколу. Запам’ятали глядачі Амвросія Бучму й у ролі Терентія Пузира з п’єси Тобілевича (Карпенко-Карого) «Хазяїн». Над художнім відтворенням «Хазяїна» Бучма працював не лише як актор, а й як режисер (у 1939 році вистава була поставлена на сцені театру ім. Франка). Як казала його багаторічна партнерка по сцені Наталя Ужвій, «ніколи не знаєш, що Бучма зробить, як буде жити на сцені, які очі будуть на тебе дивитись, яке життя ти в них прочитаєш, і що і чим тобі треба відповісти…» Була в житті Амвросія Бучми в далекій молодості роль, за яку йому не дали жодної премії, але зігравши яку, він залишився у живих. Прикра пригода сталося під час Першої світової війни, на якій унтер-офіцер Бучма скуштував немало лиха, був поранений, зазнав контузії. Якось восени 1915 року запальний 24-річний Бучма дав ляпаса офіцерові. Військовий суд без зайвих церемоній засудив вояка до страти. Бучму посадили в камеру смертників у Перемишльській фортеці, з дня на день він очікував смерті. Але друзі актора запропонували йому вдати з себе людину з порушеною психікою. Як пише Йосип Кисельов у своїх «Театральних портретах», «рятуючи життя, Бучма наважився зіграти важку й небезпечну роль божевільного, і вона на диво вдалася йому. Найсуровіші експерти змушені були повірити в машкару, яку надів на себе в’язень. Кінець кінцем грізні прокурори винесли йому виправдувальний вирок. Бучму звільнили і згодом відправили на передові позиції».