Інформбезпека: Баланс між білим і чорним – це сірість
Нещодавно Європарламент ухвалив резолюцію «Про протидію пропаганді, спрямованій проти ЄС», в якій дорівняв Росію до таких терористичних загроз, як «Аль-Каїда» та ІДІЛ. У світлі цього резонансного рішення слід проаналізувати сучасний стан інформаційної безпеки в Україні.
Безпрецедентна гібридна війна Російської Федерації проти України спонукає по-новому осмислювати основні засади функціонування засобів масової інформації. Те, що «раніше називалося російською журналістикою, необхідно вивчати в рамках окремої галузі науки, на стику психіатрії, кримінології і зоопсихології», – наголошує експерт із Москви Ігор Яковенко.
Отже, є над чим задуматися нам в Україні стосовно нинішньої місії преси, телебачення, радіо, інтернету. Адже російська присутність в інформаційному просторі України є суттєвою складовою славнозвісної гібридної війни. Тому до стандартів журналістської професії, на мою думку, потрібно ставитися не стандартно, не традиційно, а конструктивно. Повністю погоджуюся з думкою журналістки, громадської активістки Еміне Джеппар, що «журналісти не можуть бути поза політикою під час війни. Кожен повинен розуміти, що інформація — це зброя. Журналіст персонально відповідає, який контент він дає, що створює, до чого закликає. Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських інформаційних бастіонів».
Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути нейтральним, індиферентним ретранслятором. «Модна нинішня формула західної журналістики про «баланс думок і поглядів» у висвітленні тих чи інших подій – це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: «П'ять хвилин для Гітлера, п'ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується...», — зазначив публіцист Сергій Грабовський. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мають на меті не «баланс», а правдивість, об'єктивність. Баланс між білим і чорним — це сірість. Виклик сірості оголосили американські журналісти, аналізуючи президентські вибори у США.
«Традиційна модель журналістики — «він сказав, вона сказала», у якій журналістські сюжети просто ставили обидві сторони поруч одна з одною, викинута у вікно, – сказав Ділан Баєрс. – Замість цього постала агресивніша журналістика, де пріоритет має точність, а не збалансованість». «Ці вибори дали людям змогу оцінити ключову цінність журналістики – виявити правду, – вважає старший політичний редактор Washington Post Стівен Пнзберг. – Іноді це значить називати щось брехнею. Іноді це значить казати – „це неправда"».
«Ці вибори забивають осиковий кілок у серце журналістської моделі – «він сказав, вона сказала», – заявив політолог і професор Університету Дартмуса Брендан Наєн. «Нам слід запам'ятати, що журналістика в стилі «він сказав, вона сказала» ніколи не була найкращою журналістикою», – наголосив політичний репортер з Washington Post Роберт Коста.
Узагальнивши висловлювання американських журналістів, експерт Наталя Іщенко зазначила, що «для України такий підхід є новим і незвичним для медіасередовища, де панує стандарт «надавати дві точки зору, навіть якщо одна з них, або навіть обидві, є відвертою брехнею», і «не справа журналіста давати оцінки висловам політиків». Штучна відстороненість, уявна об'єктивність, декоративна збалансованість і толерантність до абсурду та неправди – це є де-факто ті принципи, які т. зв. медіаспільнота – журналістські організації та активісти – активно просувають в журналістське середовище України, – наголошує Наталя Іщенко. – Якщо врахувати, що кожний український політик є в тій чи іншій мірі «трампом» за методами спілкування з електоратом, а деякі відомі персони вітчизняного політикуму можуть дати американському колезі фору з популістського змісту виступів, то формат журналістики – «він сказав, вона сказала» — в нас мав померти, не народившись. Але маємо те, що маємо».
Якщо так, то дуже важливо розуміти, що, крім кількісних стандартів (дали одну точку зору, то зобов'язані дати й другу) мають бути ще якісні стандарти, зокрема щодо вибору авторитетного представника певної думки. На жаль, про це часто забувають. Переконаний, що не кожна думка має бути проголошена в гуманітарно-інформаційному просторі, тим паче, якщо вона антиукраїнська, аморальна.
Тарас Шевченко вірив в особливу місію українського Слова. Подібно до Кобзаря у поетичній збірці «Мій ізмарагд» Іван Франко писав:
Не може при добрі той жить,
Хто хоче злу й добру служить.
Бо, хтівши догодить обом,
Він швидко стане зла рабом.
Ці слова також мають безпосередній стосунок до журналістської, наукової, суспільної праці.
Однак і в умовах нинішньої військової агресії неототалітарної Росії проти України нав'язується постмодерна парадигма, де сама спроба розрізнення добра і зла трактується як щось «примітивне».
Осмислюючи філософію постмодернізму, маємо підставу стверджувати, що в сенсі власне етики та моралі культура постмодернізму призводить до відкидання ціннісного пріоритету про істинне і хибне, прийнятне і неприйнятне, до ігнорування «моральних центрів» не тільки в нормативному, а й у ціннісному значенні. Це яскраво очевидно в московській антиукраїнській ідеології та агресивній політиці.
Ідеологи «русского міра» заповзято нав'язують постмодерні постулати в Росії, Україні та Європі, тобто, сприймайте нашу, московську, правду, адже усі правди рівнозначні, рівноправні, прийнятні; українська національна ідея суверенного державотворення – це релікт старої доби, нав'язаний ворожими силами проти централізованої російської держави. Мовляв, українська держава – це штучне утворення, це – помилка історії, тому її треба виправляти: повернути Україну в лоно російської імперії. Для цього, за світоглядною парадигмою постмодернізму, яку московські, путінські рашисти переплели зі сталінською – комуністичною і гітлерівською – нацистською антинародною ідеологією і політикою людиновбивства, «все годиться, все прийнятно».
Щоб журналісти могли служити суспільству правдою, у них має бути сформоване почуття моральної і соціальної відповідальності, вони повинні володіти глибокими знаннями про минуле, сучасне, що забезпечить правдиве прогнозування майбутнього. Не піддаватися маніпулятивним технологіям і щодо вислову «мова ворожнечі». Адже промосковські бойовики, сепаратисти, кремлівські найманці – це не повстанці, не ополченці проти загарбників України, а люті вороги незалежності, Української соборності. На жаль, більшість західних ЗМІ відразу після російської агресії проти України несподівано «осліпли» (В. Горбулін) стосовно того, хто агресор і як мають бути названі окупаційні війська у Криму, на Донбасі. Винаходячи натомість якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких – не назвати Російську Федерацію агресором, окупантом, ворогом європейської цивілізації.
Українські засоби масової інформації покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, московський злочин – злочином, російську агресію – агресією.
Отже, «гібридна війна» Російської Федерації проти України спонукає по-новому сповідувати стандарти журналістської праці, адже реальною є криза слів і смислів, які описують дійсність, дають їй та її елементам адекватну характеристику. Українські журналісти мусять вміти прогнозувати перспективу використання їхніх матеріалів російськими ЗМІ, наслідки сприйняття споживачем інформаційного продукту через призму війни. Адже мета російських пропагандистів-маніпуляторів – поширювати дезінформацію, відверто брехати, дратувати громадян України діями військового керівництва Збройних сил України. Тому в українських журналістів головною зброєю в інформаційно-психологічній війні з російськими маніпуляторами має бути всебічно обґрунтована Правда на засадах україноцентричної парадигми.
Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм і нацизм, — це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – з ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї – усі святині є об'єктом поваги та пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити й замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни Російської Федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.
Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами.
Україна має всі морально-духовні, національно-інтелектуальні можливості показувати Росії приклад цивілізаційного розвитку. Треба тільки в усіх ЗМІ переключитися від пошуків дешевої сенсаційності на змагання чеснот, спиратися на свідомих морально-духовних інтелектуалів. Адже медіасфера – це засіб породження і тиражування певних месиджів у суспільній свідомості. Якщо ЗМІ пропагує національно-гуманістичні ідеї, то вони починають жити у свідомості людей. Та людина, яку запрошують в ефір чи на сторінки газет, під час дискусії повинна виражати позитивну суспільну думку щодо методів досягнення кінцевої стратегічної мети – побудови соборної, правової, демократичної української України. Її думки можуть бути непопулярними, але ні в якому разі – не антиукраїнськими, не протизаконними. Адже зараз йдеться не просто про державну безпеку, а про національну безпеку, територіальну цілісність України, то давати слово тим, хто розриває її на частини, – безвідповідально, аморально.
Російсько-українська війна – це війна цінностей, світоглядних орієнтирів. Українці завжди були будівничими – і в матеріальному, і в духовному сенсі. Для журналістів, як для всіх українців, російська агресія – визначальний момент історичної Істини. Адже історична правда – головна гуманітарна зброя.
Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама