За цей час я ініціювала чи допомагала організовувати дуже багато різних заходів, що нормально, коли виникають такі ситуації як знищення українських могил чи пам'ятників. Звісно, це (знищення українських місць пам'яті - ред.) не відбувається від сьогодні. Але ми також знаємо, що коли почалася війна Росії проти України, це фактично, стало майже нормою. Від осені минулого року цих випадків все більше. Тут я хотіла б акцентувати увагу на двох моментах. Перший із них не пов'язаний з українськими питаннями. Нищення могил, кладовищ, пам'ятників, що важливі для когось іншого, людей іншої релігії, абсолютно неприйнятно в європейській культурі. А по-друге, йдеться про дуже драматичну, якщо не сказати трагічну історію українців у Польщі. Це операція "Вісла" (примусове виселення і розпорошення по Польщі українців в 1947 році - ред.), а також багато інших подій. Це мене спонукає до дій. Зокрема, й у випадку ініціативи написання й озвучення на кладовищі цього листа. Нам вдалося заручитися підтримкою найкращих людей польської науки, культури, антикомуністичної опозиції, священиків, неурядових організацій. Власне, ідея полягала не лише в написанні листа, але й необхідності поїхати туди на знак протесту і бути там, де інші знищували. Нам необхідно було показали, що ми, українці і поляки перебуваємo разом там, де хтось хоче нав'язати думку про існування у Польщі якогось польсько-українського конфлікту.

- Відтоді минуло майже два місяці. Чи можна сьогодні сказати, що цей лист мав свій резонанс і вплив на те, що відбувається в українському контексті в Польщі?

- Тоді ми ще не мали 100 підписів, зараз їх більше - 500. Треба розуміти, що це громадська ініціатива. В історії інколи буває так (до речі донедавна це спостерігалося і в Україні), що на політичний рівень взагалі не можна було вплинути напряму. Тут важливий суспільний і громадський контекст i протест. Ця ініціатива спрямована на те, щоб показати: ми проти, ми говоримо "ні", не сприймаємо цього (руйнування пам'ятників - ред.). Країна - це не тільки політики, але й ми - громадяни! Тому цей голос дуже важливий. Тим більше, що частина людей, які його підписали, раніше ніколи не підписували листів з українських питань. І не тому, що тоді вони були проти чогось, а тому, що не відчували сильної потреби реагувати на щось. Зараз ситуація складна, і треба показати, що дечого ми не хочемо, ми цього не сприймаємо. А відповідаючи прямо на питання, чи мав лист вплив на політичний рівень, то скажу відверто - не мав.

- Я б не починала з цього моменту. Якщо ми починаємо тільки з кризи, то забуваємо, що відбувалося раніше. Йдеться не про історичні події, а про те, що вже більше як 25 років ми, поляки й українці, спільно робимо. Важливо пам'ятати про напрацювання, адже вони значні. Дуже важко було б навіть уявити собі наприкінці 80-х, що лише за 25 років нам спільно вдалося зробити щось, чого не вдавалося зробити протягом тисячі попередніх років. Раніше здавалося, що поляки й українці є приреченими на якийсь конфлікт, що між нами справжня дружба неможлива, що наша спільна трагічна історія не дозволить цього досягнути. А нам вдалося досягнути! І це не сталося випадково. Польща - перша країна у світі, яка визнала незалежність України в 1991 році. У політичному сенсі це дуже сильний акцент, що свідчив: суспільства наших країн були близькими. Це відбулося, зокрема, через напрацювання польських інтелектуалів, активістів, громадських та неурядових організацій, публічних людей з польського та українського боку. Тобто, йдеться про напрацювання на суспільному рівні. Пoляки також підтримали Україну під час Революції Гідності.

Водночас, я не маю однозначної відповіді на питання, чи ми зможемо відвернути негативний тренд. Це залежить також і від нас. Зараз такий час, що найбільше треба працювати над усвідомленням того, що незалежно від ситуації у нас є спільні інтереси, спільна справа. Певна частина польського суспільства зараз вже краще усвідомлює наслідки і ціну, яку поляки й українці платять за те, що не співпрацювали між собою в минулому. Тоді щоразу третя сторона розігрувала і перемагала нас. Важливо також усвідомити, що ця співпраця має відбуватися на багатьох рівнях.

Для багатьох людей, як і для мене, йдеться про побудову дружби незалежно від політичного контексту чи прагматизму, вона просто потрібна. А все тому, що в усій Європі ми, мабуть, найбільш близькі між собою  нації. Ми схожі в позитивах і негативах. Це як двоє людей, які є дуже схожими на себе, і їх дратує передбачувана слабкість іншої сторони.

Яцек Куронь (відомий в минулому польський політичний діяч, активний прихильник українсько-польського примирення - ред.) говорив, що чим більше він замислювався над українсько-польським відносинами, тим частіше зустрічав аргументацію: зближення необхідне, оскільки це політичний вибір, геополітика і так далі. Але ми творимо спільноту, а спільнота не означає, що ми маємо зректися чогось свого, а просто повинні відкрити іншу людину, інше суспільство, інший народ, який має свою культуру, історію, слабкості, велич. Це і є щось на зразок сприйняття. І не обов'язково очікувати, що інша сторона має думати так як ми, зокрема, в історичних питаннях. Значна частина українського і польського суспільства завжди матимуть відмінну історичну пам'ять. І це, до речі, була одна з головних тез Яцека Куроня. Можливо, ми і не зможемо дійти до моменту, коли матимемо одну історичну пам'ять, бо це неможливо. Ми маємо тільки визнати, що інша сторона має право на свою. Але визнати право для мене означає відчинити ці двері, які ми, як польська сторона, зачинили.

- Волинськими резолюціями?

- Так. Вони закривають шлях. Двері зачинені. Знову ж таки, апелюватиму до поглядів Яцека Куроня, які мені близькі. Він завжди говорив: кожна зі сторін, в нашому випадку поляки й українці, повинні подивитися на себе. Тобто, Польща і польське суспільство повинні подивитися на те, що зараз в польсько-українських відносинах зроблено позитивно, а що з минулого є конфліктогенним. Просто, треба самим подивитися на наші власні провини.

- Йдеться про біблейське "побачити скалку в чужому оці й не бачити колоди в своєму"?

- Так. А українці своє домашнє завдання нехай роблять самі. Я не погоджуюся з твердженнями в багатьох статтях, інтерв'ю, які останнім часом вийшли в Польщі, що саме українська сторона не зробила чогось. Натомість, я б хотіла почути, чого ми, поляки, не зробили, або що ми зробили дуже поганого. Треба завжди починати з себе. Ми є нащадками тих, хто страждав. Яка тоді наша відповідальність? Чи ми не закриватимемо собі ці двері і не хочемо спільно подивитися і зрозуміти, що відбувалося в минулому? Я не бачу тепер бажання діалогу з боку частини поляків. Звісно, я не узагальнюю, адже є люди й аналітики, які пишуть по іншому, але це меншість в Польщі.