Кожна країна, яка воювала, ми в основному беремо досвід ізраїльський, американський, переживали ці проблеми, і більшість із їхніх ветеранів так само били дружин, пили. В чотири рази, наприклад, збільшилась кількість вживання алкоголю у ветеранів, ніж у не ветеранів. В шість разів більше приймання наркотиків тощо. Проте, крім посттравматичного стресового розладу, щодо якого всі б'ють на сполох, значна частина тих, хто пройшов через надмірні випробування, переживають зміни на краще. В цьому випадку ми говоримо про феномен посттравматичного зросту. 

І це якраз те, що ви говорите - про піцерію «Ветерано» і про інші маленькі бізнеси - це реакція людей, які пішли іншим шляхом - шляхом зростання. Посттравматичний зріст - це досвід позитивних змін, які виникають у боротьбі з важкими життєвими кризами. Зміни йдуть не від травми, а від сутності людини, з її здатності прийняти і осмислити те, що сталося. Це означає, що людина здатна охопити свої ресурси, усвідомити травму, усвідомити стрес той, який вона пережила, пережити його і застосувати його в нових умовах. У неї є на це ресурс. Він іде із дитячого життя або того, що було закладене від природи іншим способом.

Ну, але чому не вистачає сили? Можливо, справді, чекають що їм хтось, щось зробить. От я прийду, і мені зроблять. І не відшуковують власний ресурс, не покладаються на себе, не роблять зусилля. Феномен посттравматичного зростання характерний для тих, хто має вище IQ, хто має якісь цінності, більш освічені, більш сильні, які здатні працювати над собою, здатні подолати своє тіло. Я такий приклад наведу. У відомій книгарні на Пушкіна, 3 - «Купідон», нещодавно збиралися українські і американські ветерани, щоб разом читати і писати історії про війну. Тобто, сублімується оця агресія, яку вони переносять із війни, у такий спосіб, у творчість. Чому чоловік любить війну? Так називається перший опис. Це буде книга про історію української війни, написана ветеранами. Є намір зустрічатися щотижня. Тобто, відбувається таким чином творча сублімація.

Інший приклад. Цього року українські ветерани вперше брали участь в 41-му марафоні Морської піхоти США. Україну представляли воїни АТО, яким війна принесла поранення чи ампутацію кінцівок. Це не завадило їм подолали 10-кілометрову дистанцію на протезах, показавши своїм прикладом, що тяжкі поранення, ампутації - це не вирок, і життя на цьому не закінчується.

- Постійне життя в адреналіні вимагає в цивільному житті підтримувати його? Яка замісна терапія цього адреналіну? Залежність від агресії лікується? 

Вбивство змінює все, його неможливо стерти з пам'яті, йому потрібно знайти сенс. І піти до психолога  - це найкращий спосіб

- Агресія присутня у перші дні, місяці після повернення з фронту, їм дуже важко адаптуватися. Ну ви ж мабуть багато читали і багато чули від моїх колег, що і напади гніву, бійки, агресія до дітей, до дружин. Не всі, далеко-далеко не всі звертаються за реабілітацією. Не хочуть, не усвідомлюють, не знаю, що вони ще там думають собі, що може й так пройде. Нема розуміння необхідності займатися собою, своїм здоров'ям. Таким дуже важко з цим, з агресією справитися. Наша організація "Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій" видала брошуру, де розписала, як сім'я має готуватися до повернення батька, або чоловіка, або сина, в той спосіб, щоб проявити до нього толерантність і розуміння. Він явно повернувся не такий, як пішов. У нього щось було таке, про що він розказати не може. Страх заважає говорити. Зустріч зі смертю, особливо усвідомлення власної участі у вбивстві, породжують величезне почуття провини, так звану провину того, хто вижив. Вбивство змінює все, його неможливо стерти з пам'яті, йому потрібно знайти сенс. І піти до психолога  - це найкращий спосіб. Але використовують його десь 7%. Поставити ультиматум також можна, а він скаже - ти не була, ти не знаєш. Ультиматум, на наш досвід, дуже мало що допомагає в цьому. Що ми радимо?  Ми радимо, знову ж, спробувати потолерувати якийсь час, скільки вона може, а потім вступати поступово у взаємодію. Намагатися не те, що все розпитувати, але цікавитися, проявляти до нього емпатію. Звичайно, якщо він її б'є, то немає жодного виправдання цьому.

- Можуть. "Українська асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій "  -  розгалужена організація, яка охоплює територію всієї України. Є інші організації.  Ветеранські центри, просто центри зайнятості, психологічні кабінети в кожному, принаймні обласному, центрі є. Ми можемо охопити, але якби вони туди хотіли ходити. У ветеранських центрах є прикріплені психологи. Проблема в тому, щоб ветеран побачив цінність цього. Коли вони побачать цінність, то ходять. От якщо один раз прийшов, то точно ходитиме. Раз прийшов, і тоді вже він розуміє, що це не страшно, що тут ніхто не буде вчити, ніхто не буде засуджувати. І тоді вони ходять. З метою формування культури звернення до психологів серед ветеранів та членів їхніх сімей, науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України був створений соціальний фільм  «Опануй хвилю». Героями проекту стали учасники бойових дій, які поділилися власними історіями та ставленням до роботи психолога. Проект закликає до розуміння тих процесів, що можуть відбуватися з людьми після участі у бойових діях та, за необхідності, звернення за допомогою до фахівців. 

- Вдавалося вам врятувати якесь подружжя?

- Вдавалося. Люди часто приходять у конфліктах. У мене тут в кабінеті розігрувалися непрості історії. Але вдавалося вберегти - в тому випадку, коли дружина давала чоловікові можливість адаптуватися. Тому що задача у нас - допомогти їм реінтегруватися. Я ще хочу також наголосити, що у нас кардинально інша ситуація, ніж в інших країнах. І В'єтнам, і Афганістан, і Ірак, де вони були, це загарбницькі війни. У нас війна патріотична. І навіть попри нашу невдоволеність, що вони приходять такі грубі, розхитані, ми все одно розуміємо: у цій війні є ідея.  

- Лік ваших пацієнтів йде на десятки, сотні чи тисячі?

- Особисто мій - десятки, нашого центру та центрів України - тисячі. Та точної статистики ми ще не ведемо. Але ми працюємо і превентивно. Ми вчимо людей, які йдуть до армії. Зараз є обстріли, але нема активних бойових дій. Займайтеся там спортом, ну віджиматися, елементарні вправи можна робити і в польових умовах. Це також антистресова терапія. Психіка - частина тіла, працюйте з тілом. 

- Якоюсь мірою я згодна з вами щодо інфантильності чоловіків. Такі випадки трапляються. І це їх розбещує ще більше. Дружина повинна починати переживати, якщо він не проявляє ні до чого інтересу більше 2-3 місяців, якщо почувається роздратованим, не зацікавленим ні в чому, якщо відмовляється йти працювати, в принципі йти на роботу, якщо він, звичайно, п'є. В принципі, якщо у нього відсутнє будь-яке бажання інтегруватися, і він просто лежить і думає, що тепер він відслужив на все життя, вона має право вже турбуватися. Але я не можу погодитися, що армія сприяє інфантилізму. Чоловік не може повернутися інфантильним, це значить схильність до цього була. В стані кризи, в стані війни або якогось іншого загострення, в стані стресу загострюються всі ті негативні риси, які у нас є, і позитивні також. Що робити з цими хлопцями? Просто, якщо він не хоче сам себе виростити, то ви його не виростите. Але якщо це ваш чоловік, то саме за такого чоловіка ви й виходили заміж. 

- А є якась дуже швидка допомога, рецепти для швидкої допомоги, чи може бути якась фармакологія, чи може унікальні правила для дружин, якщо до неї повернувся псих?

- Скорих одноденних порад немає, це довгий процесс, і треба чекати, поки він завершиться.

Є різні шляхи психологічної допомоги. Дуже добре, наприклад, працює програма «Серце воїна». Це коли ветерани повертаються, навчаються психологічним практикам і потім навчають новоприбулих ветеранів. Тому що ветерани дуже часто скоріше йдуть до того, хто був «там». 

- Відомий російський психолог Лабковський казав, що чоловіки (він казав про російських) дуже розбещені, але я вважаю, що це і на нас поширюється. Деяким ветеранам здається, що волонтери, які носили йому мандарини, будуть за будь-яких умов гріти воду до 36,6 градуса. Їм чомусь здається, що у них є шикарний вибір у своїх чоловічих долях.

- Коли Лабковский говорить «розбещений», то він не уточнює,  хто це зробив? А хто їх розбестив? Той, хто їх розбестив. А тому запитання завжди йде до обох сторін, ніколи немає одного розбещеного самого по собі, його хтось розбещував - дружина, мама, інші жінки, суспільство, і він продукт того, що вийшло.

- А чому це має вигрібати одна жінка?

- Вона не має вигрібати, але як кажуть - очі ж бачили, що вибирали, тому варто ділити відповідальність. Якщо говорити про чоловіків, які у нас розбещені, це реальне питання жінки, яка дозволяє так з собою поводитися. Дозволяє, щоб до неї так ставилися, дозволяє важкі сумки носити, поки він газету читає, бо він учора футбол дивився і не встиг виспатися. Розумієте, просто завжди треба дивитися на взаємодію.

- Жінка звикла бути жертвою, це в нашій культурі.

- Значить це її вибір. 

- Ні, не вибір, їй бракує освіти, елементарних психологічних базових знань. І ще це закладено - ти повинна страждати. 

- Якщо ми говоримо про якесь далеке історичне минуле, то жінка чекала козаків, а потім вояків, вона була і мама, і тато, і все на світі, так воно з покоління в покоління передавалося, так воно з нами і лишилося. Але ви дуже правильно сказали про психологічну освіту, дуже правильно. Тому я просто кажу: ну не допитуємо ми тут людей, ми можемо просто послухати і щось пояснити, і це буде вже невеличке психологічне навчання. Ми це називаємо «психоедукація». Наша служба ще з Майдану так починала працювати. Ми розказуємо, як можна себе почувати в стресі, що потім робити після стресу, і як себе просто можна відчувати в іншій ситуації. Так, і освіти дуже бракує, і мені б хотілося зламати це розуміння, і нам це трошки вдається.

Який підхід порятунку найефективніший: перший - центри психологічної допомоги, еволюція, другий, наприклад, інший - центр протидії домашньому насильству й адвокати - жінка знає, що її є кому захистити, і він стоїть перед вибором - або ти будеш ходити по судах за те, що ти мене б'єш, або ти лікуєшся, що краще?

- Мені здається, що ви говорите з позиції сили, говорите, що треба вибирати або так, або так. Не може бути тільки біле або чорне, люди ж різні. Але насправді, я думаю, що може бути ще й щось третє, четверте, тисячне, тому що з тисячі людей скільки ж і підходів. І мені здається правил тут немає. Є проблема, про неї говоримо дуже багато, отже вона є дуже великою, але якби можна було її так одразу вирішити, то про неї б не писали, не було б дисертацій, не було б звернень, не було б того всього, зараз  нашого інтерв'ю не було б так само. Я повторюю, що потрібні якісь центри і потрібно розуміти чоловіку, що попри рани та заслуги, він не має права піднімати руку, і жінка повинна мати можливість боротись. 

Лана Самохвалова, Київ