Реабілітовані навіть не всі холодноярці - учасники повстання у Лук'янівській в'язниці 1923-го року, які загинули

- То реабілітовані ще не всі холодноярці?

- Навіть не всі учасники повстання у Лук'янівській в'язниці 1923-го року, які загинули, реабілітовані. У вересні-жовтні цього року відбувалися суди, де вирішувалася доля, зокрема Григорія Олійника з Княжич, отамана Гайового, і їм відмовили. Хоча той же закон, та ж влада, просто різний склад суддів…

Такий суддя як Микола Авраменко знайшов підстави, обгрунтував. Він спирався на закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Авраменко покликався на другу статтю цього закону і дійшов висновку, що цей тоталітарний режим, який прийшов до влади з 1917-го року, був злочинним і здійснював політику державного терору. Колегія суддів визнала, що засуджені отамани і козаки-холодноярці чинили спротив цьому режимові, зокрема і шляхом збройного протистояння, що зазначені особи були, фактично, засуджені за боротьбу за незалежність України. Це надзвичайно важливе формулювання, але інші судді "не знайшли" такої аргументації.

- Чому про деяких учасників і ватажків визвольних змагань за незалежність України - про тих же Петлюру, Бандеру - знаємо значно більше, як про холодноярців?

Після жорстоких комуністичних репресій страх у повстанських селах був дуже великий. Десятиліттями

- Не тільки про Холодний Яр, а й про всіх учасників визвольних змагань, про всіх, хто боровся за Україну зі зброєю в руках, окрім їх очільників, згаданих вами Петлюри, Бандери, яких сатанізували, про всіх - тих самих повстанців Київщини, отамана Зеленого та інших, про них навіть у родині не можна було говорити.

От є спогад такий Анатолія Висоти, нащадка одного зеленівського повстанця. Це спогад за 48-й рік, коли він іще був дитиною, бігав по подвір'ю і раптом став свідком розмови мами з його бабусею, яка тихенько розповідала доньці про отамана Зеленого. І раптом ця бабуся зі страхом помітила, що дитина слухає. Вона так жорстко, різко йому сказала: "Розповіси комусь у школі - язика відріжу!" І він повірив, що саме так і буде, тому не поширював цю інформацію. Тобто, страх у цих селах повстанських був дуже великий. Десятиліттями.

Совєтська влада не давала ходу нащадкам козаків. Їх ізолювали від суспільства

- А яка доля спіткала нащадків холодноярських ватажків і козаків?

- Онук отамана Загороднього - Віктор - живе у селі Йосипівці на Кіровоградщині, у Новомиргородському районі. За часів радянської влади його всіляко утискали і принижували, бо він - "бандітская кровь".

Совєтська влада не давала ходу нащадкам козаків. Наприклад, візьмемо отамана Зеленого. Його родич іде у військове училище, призивають його, дають скерування, а потім спецслужби узнають, викликають: "Это твой дядька?" Той каже: "Так", - а йому тут же: "Все, собирай вещи!" І людина вертається назад додому. Така ж ситуація була з нащадками отамана Шляхового з Глевахи.

І так само не давали не тільки військову освіту здобути, а й вищу загалом, вони не могли працювати вчителями, їх ізолювали від суспільства. Єдиний із п'ятьох братів-Чучупаків, який залишився живий, був учителем за освітою. Йому не давали працювати за фахом, і він мусив возити гній у колгоспі.

САМООРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНЦІВ БУЛА БЛИСКУЧОЮ

- Отаманів Холодного Яру багато, і стосунки між ними складалися по-різному. Чи діяли вони кожен сам по собі, чи була у якийсь період у них єдина організація, і чи мислили вони як державники?

Ми самі ж поширюємо міфи про українців, які руйнують нас ізсередини, викликають у нас неповагу до самих себе

- Ну, отамани - це були люди, з усім, що притаманне людській натурі. Наприклад, Мусія Таценка убили в суперечці за човен свої ж. Він був за натурою дуже м'який, делікатний, вихований.

Тут справа у тому, що наші історичні недоброзичливці навіюють нам тезу: де два українці, там три гетьмани. І ми тупо поширюємо про себе ці брехні, які руйнують нас ізсередини, викликають у нас неповагу до самих себе.

А у нас є, і немало, зовсім інших прикладів.

Приміром, ідея відродити Вільне козацтво народилася в голові у Никодима Смоктія зі Звенигородщини, і невипадково, я вважаю - у його діда свого часу двічі гостював Тарас Шевченко, і це відіграло величезну роль у формуванні всієї родини, старший брат Никодима публікувався у "Киевской старине", був дослідником чумацтва, козацтва. І от Никодим з дитинства замислив, що як виросте, зробить усе, щоб відродити права українського козацтва, скасовані Катериною. Так і сталося.

У своєму селі Гусаковому він був поважною людиною, волосним суддею. А як тільки прийшла телеграма з Петрограда про падіння царизму, він першим у Гусаківській волості зірвав портрет царя і роздер на шмаття, сам скинув погруддя царя. Селяни побачили, що це зробила авторитетна людина - волосний суддя, і його ніхто не карає за це. Значить, - давай і ми так само.

- І не тільки в поразці повстанського руху винне те керівництво, а й у його дискредитації. Ще у 1996 році я дійшов до такої думки, що якби Петлюра і його військо перемогли, то його б возносили як будівничого української нації, як поляки, наприклад, Пілсудського. Чому ж, коли Петлюра програв, винними виявилися дядьки? Чому на них списали всю відповідальність, мовляв, вони анархісти, бунтівники, якби слухались Петлюру, ми б тоді...

Та кого було слухати? Петлюра - цивільна людина, навіть не прапорщик, він не знав військових статутів, не вмів наказувати. Але настільки хотів бути головним отаманом, оте його "Я" так його гризло, що він боровся і ліквідовував навіть, чужими руками, звичайно, тих, які потенційно могли стати керівниками українського війська. Наприклад, полковник Болбочан, фактично знищений на замовлення Петлюри, і з генералом Скоропадським він боровся, і з генералом Віктором Зелінським, командиром Синьої дивізії, авторитетним чоловіком, і з Миколою Міхновським - за військовим званням - поручником армії Тимчасового уряду.

Тому в моїх очах постать Петлюри знецінена такою його позицією. Вважаю, одна з причин нашої поразки в тому, що українське військо очолювала невійськова людина. За Петлюри армія була без забезпечення, належного озброєння, без набоїв, лазаретів, зв'язку, без медикаментів, без пекарень і лазень. Хоча все це мала, наприклад, Галицька армія.

І врешті, Петлюра кинув своє військо у трикутнику смерті, а сам утік до поляків.

Однак, попри все, повстанці слухати його і були готові піднятися, а їх стримували: не спішіть, ми дамо наказ, щоб організовано, всією Україною. І повстанці чекали, а чекісти тим часом розкривали організацію, арештовували, вбивали, і рух усе танув, а Петлюра все переносив повстання: з 1 травня на 1 червня, потім - на післяжнивну пору...

То які ж висновки? Нібито правильний заклик - не піднімати дрібних повстань - призвів до того, що наказ взагалі не було віддано. Тому вважаю, Петлюра несе відповідальність за поразку визвольної боротьби, а його історіографи - за дискредитацію селянства.

- Чи можна проводити паралелі між сучасною ситуацією з війною на Сході України і тодішньою?

- Я говорив про це ще 25 років тому і ще тоді, на жаль, передбачив нинішню ситуацію.

Наші керманичі з 1991 року переконували, що Росія ніколи не нападе на Україну. Звичайно, не нападе, - якщо будемо покірні, як телятко, і віддамо Москві Україну "мирно", без бою.

А я у своїй книжці "Про ворогів, союзників і попутників", яка вийшла в Києві 1993 року, писав, що "війна для Росії - природний стан. Не вести війн на чужих територіях вона просто не може. Зовнішній ворог згуртовує росіян: збройні конфлікти в Середній Азії та на Кавказі вигідні Росії, тому вона провокує і роздмухує їх, постачаючи зброю обом сторонам.

Феномен російських імперіалістичних воєн - принцип пружини, стиснутої в Росії, і розпрямленої за її межами

Війна продовжує існування імперій. Якби був мир, деструктивна енергія росіян обов'язково вилилась би проти власної держави - швидше всього у вигляді всеросійського кривавого бунту. В цьому і полягає феномен російських імперіалістичних воєн. Це "принцип пружини, стиснутої в Росії, і розпрямленої за її межами".

Там же я згадую Михайла Демковича-Добрянського, який у книжці "Україна і Росія" (Рим, 1989) стверджував, що генерал А.Куропаткін 1900 року в меморандумі цареві зазначив, що впродовж XVIII і XIX ст. Росія "мала 128 воєнних років і 72 роки миру". За ці 128 років воєн зо п'ять були оборонні, інші - завойовницькі.

Ще тоді я застерігав, що не допустити нової російсько-української війни можна лише якщо будемо мілітарно могутніми, коли своєю слабкістю не спровокуємо Росію на виступ проти нас.

Так і сталося 2014 року. І мені дивно чути нині розгублені голоси тих, хто не чекав такого розвитку подій, хто вірив у миролюбність і братерство Росії. Адже правда була відома давно. Я її лише озвучив.

Ірина Мамчур, Київ.

Фото: Павло Багмут