28 жовтня. Пам’ятні дати
28 жовтня 1944 року, у ході Другої світової війни, найзахідніший регіон України – Закарпаття, був визволений від німецьких та угорських військ. День встановлений «…з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні…» згідно з Указом Президента від 20 жовтня 2009 року. Вигнання нацистів із Закарпаття почалося 9 вересня 1944 року під час Східнокарпатської стратегічної воєнної операції, складовими частинами якої були Карпатсько-Дуклянська та Карпатсько-Ужгородська фронтові наступальні операції. У ході Карпатсько-Ужгородської операції війська 4-го Українського фронту здобули карпатські перевали і наступали на Закарпаття. 16 жовтня радянські війська оволоділи містом Раховом, 24 жовтня визволили Хуст і Сваляву, 26 жовтня – Мукачеве, а 27 жовтня – Ужгород. Усталеною датою очищення України від гітлерівських загарбників вважається 28 жовтня 1944 року. Насправді залишався ще Чоп – важливий залізничний вузол при кордоні Закарпатської України, Словаччини та Угорщини. 28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Внаслідок запеклого бою, який тривав цілий день, 29 жовтня війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу, 237, 8 та 138 стрілецьких дивізій визволили Чоп. Та скоро нацистські війська перейшли у контрнаступ. Окремі райони Чопа кілька разів переходили з рук у руки. Остаточно Чоп було визволено лише 23 листопада 1944 року. Того ж таки 23 листопада нацистів вигнали із села Шоломон (тепер Соломоново). На сьогодні це найзахідніший населений пункт Закарпаття та всієї нинішньої України. Тому саме ця дата мала би пов’язуватися з вигнанням нацистських окупантів з України в її нинішніх кордонах, адже до 1945 року Закарпатська Україна ще вважалася територією Чехо-Словаччини. Під час Східно-Карпатської воєнної наступальної операції було визволено не тільки Закарпаття, але й частину Словаччини. Радянські війська завдали серйозної поразки 1-й німецькій танковій армії та майже вщент розгромили 1-шу угорську армію. Втрати з обох сторін були чималими. Німці та угорці втратили приблизно 60 тисяч убитих, 28 тисяч їхніх вояків потрапили в полон. Стосовно радянської сторони, то загинуло більш як 50 тисяч військовослужбовців, з них понад 41 тисяча - убиті та поранені, майже дві тисячі пропали безвісти, чимало було й обморожених. У цей День вшановують пам'ять загиблих воїнів, покладаючи квіти до пам’ятників, та здійснюють інші традиційні меморіальні заходи.
З ініціативи Міжнародної асоціації анімаційного кіно (ASIFA; International Animated Film Association), починаючи з 2002 року, цього дня вже традиційно відзначається Міжнародний день анімації. 28 жовтня 1892 р. в Парижі, в театрі Гревен, французький винахідник Еміль Рейно вперше публічно продемонстрував свій апарат – праксіноскоп, який показував картинки що рухались. Відтоді анімація пройшла величезний шлях: від простеньких чорно-білих німих мультиків до запаморочливих розробок 3D – 4D анімації. Утім, якими б не були комп’ютерні програми і хоч би як швидко не розвивалися технології, ніщо не замінить у цій справі митця, адже персонажа, так само як і його пригоди, треба вигадати. Не варто також забувати й про те, що анімаційні фільми створюються не тільки за допомогою комп’ютера, але й з таких матеріалів як пісок, пластилін, глина, папір, фарби тощо. Персонажів мультика можна створити за допомогою олівця, але це можуть бути і ляльки, або звичайні предмети побуту. Знімати мультфільми справа не дешева – одна хвилина анімації коштує до 10 тисяч доларів. Міжнародний день анімації відзначають у понад 50 країнах світу і найгучніше, звісно, у Франції. Але й інші країни, такі як Канада, США, Бразилія, Італія, Португалія, Швеція, Індія, Японія активно долучаються до урочистостей. Святкують День анімації навіть у таких країнах як Буркіна-Фасо і Камерун. Щорічно до Міжнародного дня анімації, на прохання АСІФА, одним із відомих художників-аніматорів світу створюється плакат – візуальний символ свята. Міжнародний день анімації – гарна нагода нагадати про створені в минулому анімаційні шедеври, а також показати нові експериментальні роботи молодих митців, обмінятися фахівцям власним досвідом на семінарах. Іноді на цей день призначають світові анімаційні прем’єри. Хоч Україна і не є членом Міжнародної асоціації анімаційного кіно, але нам є чим пишатися, адже українська анімація за часи свого існування, а це майже 90 років (перші мультики в Україні були зняті в 1927), створила чимало гідних зразків анімаційного мистецтва. Українські режисери, сценаристи, художники-мультиплікатори привозили призи з фестивалів у США, Японії, Франції, Швейцарії, Польщі, з інших країн. Сьогодні українське анімаційне мистецтво важко уявити без таких імен як Євген Сивокінь («Обережно – нерви!», «Засипле сніг дороги…», Ірина Гурвич («Як жінки чоловіків продавали»), Володимир Дахно і Едуард Кірич (автори мультиплікаційного серіалу «Як козаки…»), Володимир Гончаров («Камінь на дорозі», «Літа мої»), Давид Черкаський («Пригоди капітана Врунгеля», «Острів скарбів»), Степан Коваль («Йшов трамвай дев’ятий номер»), Олег Педан («Залізний вовк», «Світла особистість»), Олександр Бубнов («Остання дружина Синьої Бороди», мультфільми про Шерлока Холмса), Катерина Чепик («Вигадка»).
Події дня:
130 років тому (1886) у гавані Нью-Йорка відбулось урочисте відкриття статуї Свободи – величного монумента, символу свободи та демократії, що став національним пам’ятником Америки. Статуя Свободи стоїть на острові Свободи (до 1956 року острів Бедлоу), приблизно за 3 км на південний захід від південного округу Мангеттен, одного з округів Нью-Йорка. Автором монумента став французький скульптор Фредерік Огюст Бартольді, але розробкою внутрішньої конструкції, каркасом займався не хто інший, як Густав Ейфель – французький інженер-будівельник, той самий, хто згодом спроектує Ейфелеву вежу (1889). Гранітний п’єдестал, на якому встановлено статую, виготовлено в США. Монумент був подарований Францією Сполученим Штатам до сторіччя Війни за незалежність та на знак підтримки французами волелюбності американців. Утім, спочатку 150-тонний монумент планували встановити в єгипетському Порт-Саїді, й він мав стати гігантським маяком на вході в Суецький канал – щось на кшталт Александрійського маяка і Колоса Родоського в одній скульптурі. Але домовитись щодо цього проекту не вдалося, тому статуя відправилася до Нью-Йорка. Через океан її перевозили в розібраному вигляді (на 350 частин) а вже на місці встановлювали чотири місяці. Дехто з фахівців вважає, що прообразом «Залізної леді» була відома французька натурниця Ізабелла Бойєр, вдова Ісаака Зінгера, засновника відомої фірми з виробництва швейних машинок. Фредерік Бартольді наділив образ Lady Liberty знаковими деталями. Так, 25 оглядових вікон, розташованих в короні статуї, символізують дорогоцінні камені, які добувають на території США. А сім променів, які виходять з корони, – це символ семи морів і семи континентів, тобто знак повсюдного поширення свободи. Щоб піднятися на оглядовий майданчик, розташований всередині корони, відвідувачам треба здолати 192 сходинки до вершини п’єдесталу і 356 сходинок вже всередині монумента. Загальна висота статуї – від основи до вершини факела – 93 м. Корона Статуї Свободи стала відкритою для відвідування тільки в 2009 році. На сусідньому острові Елліс, на якому з 1890 року знаходився головний імміграційний контрольний пункт США, розміщений Музей імміграції, де зберігається чимало документів тієї доби, коли мільйони людей з усього світу прагнули стати американцями (лише в 1892-1954 рр. в країну в’їхало понад 12 мільйонів осіб). Уся територія є національним парком. 28 жовтня 1936 року на 50-річному ювілеї відкриття статуї президент США Франклін Рузвельт зауважив: «Свобода і мир – живі речі. А для того, щоб вони продовжували існувати, кожне нове покоління повинно охороняти їх, вкладаючи в них нове життя».
Ювілеї дня:
135 років від дня народження Дмитра Яковича Макогона (1881–1961), українського письменника, культурно-освітнього діяча. Батько Ірини Вільде. Вчителював у сільських та приватних школах на Буковині та в Галичині. Дебютував збіркою віршів «Мужицькі ідилії» (1907), в якій з гіркою іронією писав про безпросвітне життя селянина. Поезія «Два листи» – про сумну долю емігранта і його родини – поширилася на Буковині та Покутті як народна пісня. Гімном радикальної партії Буковини став його вірш «До боротьби». Проте, основне місце в доробку письменника посідають прозові твори - збірки оповідань «Шкільні образки» та «Учительські гаразди», «По наших селах», «Проти хвилі». Прикметною рисою творчості Дмитра Макогона є широке використання народного гумору. У повоєнний час друкував гуморески у газетах і альманахах. Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон (за чоловіком Плотнюк)) – українська письменниця, авторка відомого роману «Сестри Річинські» так згадує атмосферу, яка панувала в родині Макогонів: «Я, можу з гордістю сказати, виросла в ідеальній родині… В нашій сім’ї панував культ (не дамо собі спаплюжити цього гарного слова!) матері. Мама – це була найвища й остаточна інстанція у всіх спірних питаннях. Тепер тільки здаю собі справу, яке колосальне значення мала для формування мого світогляду, мого світосприймання та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні… Батько мій був для мене зразком громадських чеснот…» Онук Дмитра Макогона – Ярема Євгенович Плотнюк (1935-2012) був сходознавцем, перекладачем, та викладав на кафедрі сходознавства (створеної, між іншим, з його ініціативи в 1997 році) Львівського національного університету.
80 років від дня народження Романа Григоровича Віктюка (1936), українського режисера (вірніше б сказати «відомого московського режисера львівського походження»), театрального діяча. Цього року виповнюється 25 років (1991) створеному ним першому в Радянському Союзі приватному театру – «Театру Романа Віктюка». На початку 90-х років минулого століття, коли горбачовська перебудова набрала обертів, Віктюк був одним із символів нового часу і нового театру (хоча театральну діяльність розпочав ще в далеких 60-х – актором Львівського ТЮГу). Він одним із перших на теренах колишнього СРСР почав ставити Людмилу Петрушевську, Жана Жене, Едварда Олбі, Жана Кокто, Теренса Раттігана. Комусь його яскраві, провокативні постановки подобалися, когось навпаки, дратували, але байдужих не було. Тоді ж митець остаточно перебрався до Москви, приїжджаючи в Україну тільки на гастролі. Журналісти неодноразово запитували його, чи не має намірів повернутися на батьківщину. «Чому б і ні?.. Але мене сюди ніхто не кличе», - зауважував режисер. На батьківщині заздрісні люди приклеювали Віктюку ярлики, «діапазон» яких вражає: від «антикомуніста», «бандерівця» і аж до «русифікатора». Щоправда, сам режисер на подібну критику завжди реагував адекватно: «Коли норма – сірість, то вона тримається одна за одну і боїться, що раптом поруч з’явиться щось вартісне». А на запитання, що для нього може бути важливішим за театр, відповів: «Свобода. Школа, в якій я навчався у Львові, стояла поблизу в’язниці. З вікон верхніх поверхів можна було бачити, що там робиться. Ми були постійно в полі потужної енергетики волі до свободи зеків і смертників, які сиділи в камерах. Це мені дало надзвичайний поштовх на все життя, я постійно у цьому полі».
