2 жовтня. Пам’ятні дати

2 жовтня. Пам’ятні дати

2129
Ukrinform
Традиційно, в першу неділю жовтня, в Україні святкують День працівників освіти

День працівників освіти або як його ще називають День учителя – професійне свято всіх українських освітян. Дата встановлена «…на підтримку ініціативи працівників освіти України…» згідно з Указом Президента від 11 вересня 1994 року. На сьогодні в українському освітньому секторі працює майже 860 тисяч педагогів, вихователів, майстрів виробничого навчання, науково-педагогічних працівників і управлінців. Вони опікуються понад мільйоном дошкільнят, навчають більше п’яти мільйонів школярів і близько трьох мільйонів студентів. Класична українська освіта має давні традиції та принципи, які сформувалися з часів Київської Русі та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави – це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. В давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи – академії, університети. Вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти. Втім, потрапивши під «братню опіку» імперій, майже всі здобутки в освітній царині були загублені. В середині ХІХ ст. стан освіти в українських губерніях Російської імперії був одним із найгірших у країні, абсолютна більшість населення залишалась неграмотною. Неписьменним було близько  90% населення України. Лише після Земської реформи 1864 року почалось поліпшення ситуації. Провідну роль тут зіграли освітні товариства – громадські організації, які проводили культурно-освітню роботу серед населення України («Київське товариство грамотності», «Харківське товариство грамотності», «Руська бесіда», товариства «Просвіти»). Нині українські освітяни стоять перед новими викликами: боротьба з корупцією, освітня реформа, гідна оплата праці, підвищення престижу професії тощо. Але, попри проблеми, День учителя залишається одним із найулюбленіших українцями свят, адже, як казав Іван Франко, «вчительство… велике діло любові, терпеливості й самопожертви». А ще додавав: «Нове виховання потребує нових учителів». І ці слова знову на часі.

З 2 по 4 жовтня юдеї святкують Рош га-Шана – єврейський Новий рік. Точний переклад Рош га-Шана – початок року, тому це свято називають ще «Головою року». Згідно з переказами, саме цього дня, на шостий день творіння, Господь створив і першу людину – Адама. На Рош га-Шана проголошується царство Бога над усім живим. Юдеї вірять, що щороку, в ці священні дні, Всевишній чинить суд над людством, визначаючи, що повинно статися з кожним у прийдешньому році: кому – розбагатіти, кому – збанкрутувати, кому взяти шлюб, а кому й померти. Це час духовного звіту за минулий рік і зобов’язання змінитися на краще в майбутньому. Одним із головних атрибутів цього свята є шофар – порожнистий баранячий ріг, трубні звуки якого стійко асоціюються з Рош га-Шана. На святковому столі юдеїв у ці дні можна побачити солодощі, мед (аби рік був «солодким»), риб’ячу або баранячу голову (щоб бути «на чолі», а не у хвості), моркву кружальцями – за формою і за кольором вона нагадуватиме золоті монетки, багатство; овочі й фрукти – на знак надії на щедрий урожай. Особливо урочисто відзначають це свято хасиди, які щороку масово приїздять з усього світу до Умані на могилу цадика Нахмана – засновника брацлавського (бресловського) хасидизму. З Рош га-Шана починаються 10 днів молитов і покаяння, які ще називаються «страшними й великими», а закінчуються вони найголовнішим і найурочистішим юдейським святом Йом-Кіпур («Судний день»).

Ювілеї дня:

125 років від дня народження Йосипа Йосиповича Бокшая (1891–1975), видатного українського живописця, громадського активіста, педагога, автора понад тисячі живописних полотен. Його картини знаходяться в приватних художніх колекціях по всьому світу й коштують чималих грошей. А ще митець зробив надзвичайно великий внесок у розбудову культурного простору Закарпатського краю. Йосип Бокшай народився в селі Дертяньлігет Марамороського округу Австро-Угорської імперії (нині с. Кобилецька Поляна Рахівського району Закарпатської області). Походив з родини греко-католицького священика. Кілька поколінь роду Бокшаїв служили на духовній ниві, були священиками. Початкову освіту Йосип здобував у сільській школі, а згодом у Мукачівській угорській королівській гімназії, яка на початку ХХ століття вважалася одним із найкращих навчальних закладів регіону. В біографії митця існує дуже багато прогалин, тому невідомо, коли у нього виникла ідея стати художником. Також невідомим є те, коли і за яких обставин познайомився він із художником Ігнацем Рошковичем. Але саме Рошкович, відомий тоді на всю Австро-Угорщину митець, дав Бокшаю прекрасні рекомендації для вступу до Будапештського королівського художнього інституту. У виші Йосип Бокшай навчався чотири роки (1910-1914), своїм фахом обрав педагогіку, відчуваючи до неї хист. З перших днів Першої світової війни юнака мобілізували рядовим до лав австро-угорської армії. Для віруючого Йосипа це було неабияким випробуванням. Але зовсім скоро він потрапив у полон до росіян. Побував у Туркестані, Казахстані, Узбекистані. Його звільнили лише в 1918 році. Після повернення на батьківщину, 28-річний Йосип Бокшай влаштувався вчителем в Ужгородську реальну гімназію. Робота з дітьми йому надзвичайно подобалася, тому він вирішив створити власну художню школу для обдарованої молоді. Цю мрію він утілив у життя в 1927 році, коли разом з іншим відомим українським художником Адальбертом Ерделі заснував в Ужгороді першу на Закарпатті приватну художню школу. Дуже важким був для Йосипа Бокшая післявоєнний період та встановлення в краї радянської влади. Але діватися було нікуди, й він прийняв нові правила гри. Йому заборонили створювати твори на сакральну тематику, тому він сконцентрувався виключно на пейзажах. Викладав в Ужгородському художньому училищі та Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Музою художника була його дружина Маргарита, а троє дітей – найбільшим щастям. Він намагався триматися якнайдалі від політики, хоча й активно займався громадською діяльністю. До кінця життя був глибоко віруючою людиною. Обожнював осінь.

110 років від дня народження Івана Багряного (псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна; 1906-1963), українського поета, прозаїка, публіциста й громадського-політичного діяча, що належав до покоління Знищеного (згубленого) українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний. Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів в якійсь із тюрем ДПУ чи в сандармоському урочищі, як того «сподобився» багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення. Зрештою, він опинився на вигнанні, так само, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Анатолій Лисий, Мар’ян Коць та багато хто інший. На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози. Юрій Шерех назвав цей роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці». А ще звернув увагу на те, що «Сад Гетсиманський» з’явився задовго до «Архіпелагу Гулагу» Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними. Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році, в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон». Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють. У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи «в проведенні контрреволюційної агітації». 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад. Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Знову була Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, багатогодинні допити, тортури. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації. Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити. Під час німецько-радянської війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці. 1944 року, за надзвичайно короткий проміжок часу написав пригодницький роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»; написав у Моршині де переховувався від німців). 1945 року письменник емігрував до Німеччини. Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків. У період 1952-1963 рр. був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-