28 вересня. Пам’ятні дати

28 вересня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Щороку, 28 вересня, в чергові роковини смерті французького хіміка і мікробіолога, винахідника вакцини проти сказу Луї Пастера, відзначається Всесвітній день боротьби зі сказом

День встановлений з ініціативи Всесвітнього альянсу по боротьбі зі сказом і Центрів боротьби з хворобами і профілактикою хвороб (м. Атланта, США) за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я. Мета Дня – привернути увагу до проблем розповсюдження цієї хвороби, а також до її наслідків. Сказ – гостре інфекційне захворювання людини та інших ссавців, яке характеризується ураженням центральної нервової системи. Збудником сказу є нейротропний вірус. Зараження людини відбувається при укусі або потраплянні слини хворої на сказ тварини на ушкоджену шкіру або слизову оболонку. Вірус сказу поширюється по нервових стовбурах, уражаючи нервові центри і кору великих півкуль головного мозку. Спочатку у людини з’являється страх, нервове збудження, яке зростає при ковтанні води (водобоязнь), вдиханні повітря; згодом можуть спостерігатися дезорієнтація з повною втратою свідомості, агресивність, пітливість, рясне виділення слини, підвищення температури тіла, серцебиття та галюцинації. Якщо вчасно не звернутися до лікаря – хворий може померти. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), ця хвороба входить у першу п’ятірку хвороб, спільних для людини і тварин, що завдають найбільших соціально-економічних збитків. На сьогоднішній день сказ реєструється у 113 країнах світу. Щороку від цього захворювання помирає майже 55 тисяч людей і понад 1 млн. тварин. Прямі збитки від сказу складають майже 4 млрд. євро в рік. Щорічно в Україні реєструється близько 120-140 тисяч осіб, які звернулися за медичною допомогою з приводу укусів тваринами, з яких 60% постраждалих одержують направлення на лікування за підозрою в інфікуванні сказом. На сьогодні існують безпечні й ефективні вакцини, які можуть зупинити розвиток захворювання у людини, покусаної хворою твариною. В Україні останнім часом спостерігався дефіцит вакцини від сказу, але наприкінці липня 2016 року наша країна одержала від ЮНІСЕФ понад 91 тисячу доз потрібної вакцини, а на початок вересня її доставили в регіони. Першу вакцину проти сказу в 1881 році винайшов французький мікробіолог і хімік Луї Пастер, у 1885 році він уперше застосував вакцину на хлопчику, якого покусав скажений пес, і дитина вижила. Цього року ВООЗ обрала для Всесвітнього дня боротьби зі сказом наступну тему: «Сказ: Просвітництво. Вакцинація. Ліквідація», котра підкреслює дві найважливіші дії, які місцеві громади можуть зробити для профілактики цієї хвороби. Ця тема також відображає глобальну цільову задачу з повної ліквідації смертності серед людей від сказу до 2030 року.

Ювілеї дня:

100 років від дня народження Пітера Фінча (1916-1977), англійського актора кіно. Знімався у фільмах «Немає кохання для Джонні» (премія МКФ у Берліні, 1961), «Процес над Оскаром Уайльдом» (премія МКФ у Москві, 1961), «Вдалині від шаленого натовпу», «Неділя, клята неділя», «Телемережа» (премія «Оскар», 1977; посмертно).

95 років від дня народження Михайла Миколайовича Зайця (псевдо: «Зенко», «Влодко», «Тарас», «Нестор»; 1921–1952), діяча УПА, охоронця командира УПА Романа Шухевича й автора спогадів про нього. За активну політичну діяльність разом із старшим братом Володимиром (також членом ОУН, а пізніше вояком УПА) був ув’язнений польською владою в Березі Картузькій (1937–1939). 1942 року вивезений у Німеччину. Михайло Заєць – один із двох постійних охоронців Романа Шухевича. Після його загибелі Заєць перебував біля Романа Кравчука на Золочівщині. Після 1950 року його доля довгий час була невідома. Лише після 2005 року в матеріалах Галузевого державного архіву СБУ було знайдено, що вояк у 1951–1952 роках перебував в одній із кур’єрських груп Головного командира УПА Василя Кука. За даними, зібраними управлінням Міністерства державної безпеки в Тернопільській області, кур’єрська група, де діяв «Зенко», здебільшого переховувалась на стику Зборівського та Бережанського районів Тернопільщини. 2 грудня 1952 року було розпочато чекістсько-військову операцію проти цієї групи, а наступного дня, 3 грудня Михайло Заєць і його товариш Василь Кузів («Орач») загинули в бою з пошуковою групою МДБ.

87 років від дня народження Дмитра Васильовича Павличка (1929), українського поета, літературознавця, громадського діяча, дипломата, Героя України (2004). У 1953 році закінчив Львівський університет, працював головним редактором журналу «Всесвіт» (1971-1978), автор чисельних збірок віршів, слів до відомих пісень – «Два кольори», «Лелеченьки» та ін. За мотивами його творів Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982); Євген Станкович, «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991); автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1965), «Захар Беркут» (1970), перекладав драматичні твори Вільяма Шекспіра; Лауреат державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1977); депутат Верховної Ради України ряду скликань.

80 років від дня народження Гаврила Івановича Чернихівського (1936–2011), відомого українського літературознавця, краєзнавця, історика. Брат Дмитра Чернихівського (теж відомий український громадський діяч, краєзнавець). Гаврило Чернихівський – член Українського історичного товариства, НТШ, НСПУ, почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта», дійсний член Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Почесний громадянин міста Кременця, Заслужений працівник культури України. Народився в с. Плесківцях, нині Зборівського району на Тернопіллі. Закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював учителем у селах Збаразького і Кременецького районів. Викладав у Кременецькому педагогічному інституті. Майже 40 років (1969-2006) був співробітником Кременецького краєзнавчого музею. За цей час віднайшов величезну кількість матеріалів про стародавню історію Кременеччини. Він був ініціатором створення і автором експозицій 10 музеїв на громадських засадах, 2 з них – «народні» (села Плоске та Крижі, обидва – Кременецького району). Організатор літературно-меморіальних музеїв Уласа Самчука, світлиці Уласа Самчука у Кременецькому ліцеї. З ініціативи Гаврила Чернихівського у Кременці перейменовано 66 вулиць, встановлено 30 меморіальних дошок. Краєзнавець був удостоєний Премії ім. В. Антоновича, Братів Богдана та Левка Лепких, родини Воляників-Швабінських Фундації УВУ (Нью-Йорк, США). Він опублікував 88 праць про Михайла Драгоманова. Автор і співавтор 18 книг, 6 монографій, збірки поезій «Серця клич», бібліографічних покажчиків, близько 500 статей до енциклопедичних видань України, буклетів про Кременець. Написав музику до 80-ти пісень на власні вірші та слова Максима Рильського, Марії Хоросницької, автор слів «Пісні про Кременець».

Роковини смерті:

60 років з дня смерті Остапа Вишні (справжн. – Губенко Павло Михайлович; 1889–1956), українського письменника-сатирика і гумориста. Автор збірок «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне». Започаткував новий художній жанр – нарис-усмішку. В середині двадцятих років минулого століття в Україні не було популярнішого письменника за Остапа Вишню. За кількістю видань він посідав перше місце серед своїх колег по письменницькому цеху і був найзаможніший. Його друг, письменник Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: «Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!» А про один відсоток годі й мовити – це заздрісники…» Втім, саме завдяки заздрісникам всенародний улюбленець, «Гоголь Жовтневої революції», як його називали сучасники, заробив 10 років сибірських таборів і став однією з перших жертв сталінського терору. Тричі він стояв на межі між життям і смертю, але залишився живим. Уперше це трапилося у лютому 1934-го, через два місяці після арешту. Гумориста засудили до вищої міри, однак згодом розстріл замінили десятьма роками виправно-трудових робіт. Удруге Вишня ледь не наклав життям у Печорському таборі восени 1938-го. У супроводі конвою його доправляли на баржу, де знаходилися такі ж самі смертники, але дорогою він захворів на крупозне запалення легенів і його, стовідсоткового «доходягу», залишили на якійсь гулагівській цегельні. Так він вижив. А втретє Павло Михайлович відчув подих смерті у 1943 році. Втім, і цього разу минулося – 54-річного хворого письменника випустили на волю. Це теж було наче диво: як стало згодом відомо, у зв’язку з початком визволення України від гітлерівців Хрущов разом з декількома відомими українськими митцями – Рильським, Довженком, Бажаном, Яновським та ще з кимось, почали клопотатись про звільнення з таборів деяких представників української культури. Були складені списки. Але з усіх, хто був там зазначений, вижив тільки Остап Вишня. Його й відпустили. Після повернення Вишня напише ще багато гострих, позначених фірмовим «вишневським» гумором творів, але вже ніщо не зможе стерти з його душі, з його обличчя, погляду зачаєної гіркоти і болю від побаченого й пережитого. Українці раділи поверненню письменника. Раділи, що він живий, що знову пише. А ще, в мільйонів людей, у кого в ненаситному череві сталінських тюрем і таборів безслідно зникли рідні та близькі, зажевріла надія, що й вони, безвинно покарані, колись таки повернуться додому. Документ про реабілітацію письменник отримав наприкінці жовтня 1955 року, рівно за одинадцять місяців до своєї смерті.  

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-