- Я схиляю голову перед тими людьми, які вже більше півтора року стоять на мосту, де вбили Бориса, і щодня охороняють імпровізований меморіал Нємцова. Я впевнена, що рано чи пізно у Москві з'явиться не тільки табличка, але й пам'ятник Борису Нємцову. Скажу більше - я думаю, що і прах його перенесуть з околиці Троєкурівського кладовища на Новодівоче. Він цього вартий. І в тому, що його назвуть справжнім героєм Росії і будуть вшановувати, не сумніваюся. І тоді ніхто пікнути не посміє проти увічнення його пам'яті, оцінки його діяльності!

- Ви не були близькими друзями з Нємцовим, але спілкувалися досить часто. Яким вам запам'ятався Борис Юхимович?

- Я не змогла поїхати на міст відразу після вбивства Бориса, не змогла знайти в собі сили це зробити. Поїхала на відспівування, на кладовище. А на міст прийшла тільки через багато-багато днів.

Яким він запам'ятався? Великодушним, дотепним, легким. Емоційним. Любив спілкуватися, йому були цікаві люди, він швидко переходив на інший рівень спілкування, якщо людина йому подобалася. Всі ці дистанції - це не про нього. Дуже відкритий хлопець був. Помилки визнавати свої вмів, знав, де помилився - і як політик, і як чиновник. При цьому завжди вражало, що він міг з легкістю відмовитися від амбіцій лідера заради успіху спільної справи.

СЬОГОДНІШНІЙ НОВИЙ ПАТРІОТИЗМ НАГАДУЄ НІМЕЧЧИНУ 30-Х

- Як вам здається, останнім часом у російському суспільстві змінилося ставлення до гасла «Крим наш»? Чи не зменшився запал?

- На жаль, ні. Не помічаю, щоб ставлення змінювалося. Ті, хто підтримали анексію публічно, продовжують у тому ж дусі, а ті, хто вітають будь-які дії влади, щоб не було неприємностей, вони не висловлюються ні за, ні проти, але фактично це - підтримка. Ставлення до анексії Криму, безумовно, розпанахало суспільство, особливо інтелігенцію. «Кримнаш» ліг на підготовлений грунт, оскільки і до захоплення Криму російське суспільство було розколоте, а після - розкол перетворився на прірву. Особливо великим потрясінням стало те, що люди, до яких я ставилася з великою увагою та повагою, раптом опинилися по ту сторону кривавої річки. За останні два роки не раз було відчуття, що з-під ніг вислизає земля.

- Ну, якщо тільки Войнович так сказав! Йому я вірю. Ви мене просто порадували. У Володимира Миколайовича справжній дар пророцтва - це всім відомо ще з його «Москви 2042». Але сама я не настільки оптимістична. Оскільки зараз все суспільство охоплено патріотичною істерією, виникає відчуття, що країна заселена тільки такими людьми. І, звичайно, стає страшно - коли дивишся телевізор, читаєш обговорення у соцмережах, бачиш соціологічні опитування: 86, 90, 100, 140 відсотків схвалюють те, що відбувається! Звичайно, виникає відчуття жаху. Що надає підтримку? Те, що було сказано давно і вже не згадаю ким: не більшість визначає майбутнє країни. Це обман, мантра, яка вбивається нам в голови. Майбутнє країни визначає еліта. Але не та, зрозуміло, еліта, яку тиражує телевізор, а мислячі люди, мисляча меншість. Вони завжди були в меншості. Що, у Радянському Союзі їх було багато? Ні. Що, долю Радянського Союзу вирішив народ? Ні. Ось на еліту і сподіваєшся. Який у нас вибір? Тільки два шляхи: або стямитися - або, за Достоєвським, нестися до прірви зі стадом свиней. Сподіваюся, що божевілля зупиниться. Як - не питайте, не знаю. Але зупиниться.

РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ДІЙШЛО ДО ВИЩОЇ МІРИ АГРЕСІЇ

- Ви - людина відома, публічна, активна в соцмережах. Чи доводиться вам стикатися з нападками, погрозами?

- Доводиться. Іноді це загострюється до стану дуже серйозної небезпеки. Таке було, телефон мобільний довелося міняти. Суспільство дійшло до вищої міри агресії, люди реагують вже навіть не на слова, які ти вимовляєш, а на сміх, інтонацію, мовчання. Лють викликає абсолютно все - сам факт твого існування.

- І як справляєтеся з потоком негативу? Як долаєте?

Найголовніше - відчуття чужої країни. Вони люблять говорити: «Не подобається - вали»! Багато вже виїхало

- Чесно скажу - все гірше. Ситуація не залишає приводів для оптимізму. Найголовніше - відчуття чужої країни. Або ти - чужий у цій країні? Ось скажеш так - і одразу отримаєш: «вали звідси»! Коли щось не так, вони люблять говорити, мало що: «не подобається - вали»! Багато вже виїхало. Одні рятувалися від арештів, іншим просто стало важко дихати. Ось, Борис Акунін, він же Григорій Чхартішвілі - здавалося б, друкують в Росії, читач твій тут, живи, пиши - однак поїхав, бо дихати стало неможливо, творчій людині - особливо.

- Ви стільки говорите, пишете, роздумуєте про Україну і про політику, і про культуру. А чи давно були в Україні?

- Ой, давно!

- Так чому б не приїхати? Невже не хочеться?

- Дуже хочеться. Тим більше, що там працює багато моїх друзів, колег. Сподіваюся, що обов'язково з'їжджу.

Ріта Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва