9 вересня. Пам’ятні дати
Іван Петрович Котляревський (1769-1838), автор блискучої «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» народився в сім’ї канцеляриста Полтавського магістрату. Рід Котляревських походив із козацької шляхти. Іван навчався в Полтавській семінарії, де вивчав латину, французьку й німецьку мови, загальні предмети. Вважався одним із кращих учнів. Після закінчення став чиновником Новоросійської канцелярії в Полтаві, але службу покинув і почав учителювати в панських маєтках Золотоніського повіту. Закохався в одну свою ученицю, Марію. Але дівчина була обіцяна іншому, тому Котляревському відмовили. Після цього 27-річний Котляревський полишає цивільне життя і йде в армію. На військовій службі він перебував 12 років. Брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1807 років. Вийшовши в чині капітана у відставку, оселився в батьківському будинку в Полтаві поряд з Успенською соборною церквою (дід письменника був там дияконом, він і збудував хату у 1705 році). У 1808 році Котляревський очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. На цій посаді він прослужив понад чверть століття. Крім того, був одним із організаторів Полтавського професійного театру, брав активну участь у викупі з кріпацтва актора Михайла Щепкіна (треба було зібрати чималу суму – 8 тис. крб., приміром, за Шевченка взяли 2 500). Під час війни 1812 року Котляревський займався формуванням козацького полку для війни з Наполеоном. Власне саме за громадські заслуги цар і дав Котляревському звання майора, а не якийсь цивільний чиновницький титул. До своєї військової кар’єри Котляревський ставився з величезним сентиментом. І про це всі знали. На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды» (через 100 років пам’ятник оновили, і згадка про військовий чин зникла). Певно, що Котляревському б це не надто сподобалося. Славетну «Енеїду», в якій ідеться про мандри запорожців після зруйнування російським царатом Січі 1775 року, він писав упродовж 26 років. Перші три частини поеми з’явилися у Петербурзі в 1798 році – це було піратське видання. Повністю «Енеїду» було видано у Харкові вже після смерті автора. Чим була на той час «Енеїда» та «Наталка Полтавка»? То був чистий і сильний український голос і з’явився він саме тоді, коли його найменше чекали, коли колонізаторам здавалося, що все українське в «Малоросії» (а з іншого боку в «Малопольщі») вмерло. І саме цей голос, голос творів Котляревського поєднав усю Україну, адже його знали і шанували як на Наддніпрянщині, так і в Галичині.
Ювілеї дня:
110 років від дня народження Івана Андрійовича Михайлюка (1906-1988), українського письменника. Освіту здобув самотужки. Учасник Другої світової війни. Був членом літературного об’єднання «Горно». Видавець і редактор журналів «Плуг» (1932-1933), «Зеркало» (1935-1936). З 1939 р. працював учителем, бібліотекарем у рідному селі (с. Тростянець, Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Автор збірок оповідань і віршів «Колоски», «Дорога», збірки новел і спогадів «Моє село».
105 років від дня народження Івана Федоровича Гуторова (1911–1998), українського живописця і графіка («Цирк Фернандо. Наїзниця», «Танець у Мулен-Руж», «Співачка Іветт Гільбер» та ін.; плакати, рисунки).
97 років від дня народження Олени Михайлівни Апанович (1919–2000), відомого українського історика, архівіста, дисидентки, лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (єдина жінка-історик, що є лауреатом цієї премії). Працювала в Інституті історії України НАН України, старшим науковим співробітником Центральної наукової бібліотеки. Наукові праці присвячено історії України ХVІ–ХVІІІ ст. (передусім, історії козацтва), книгознавству, історії науки. Автор багатьох наукових публікацій. За радянських часів зазнала утисків. Вона була одним із небагатьох істориків-науковців, хто мав мужність протистояти радянській міфотворчості та фальшуванню української історії. Кожну з її наукових праць чекали з нетерпінням, читали-перечитували, передаючи з рук у руки. В одному з інтерв’ю Олена Апанович зауважує: «Моя дата – 9.09. 1919. Ці чотири дев’ятки свідчать, що мені Богом дано дуже насичене енергією життя. Я якось, як кажуть, «состоялась», але в яких важких умовах! Я пригадала оце «Доба жорстока, як вовчиця» Олени Теліги. У моєму житті переломлювалися найстрашніші прояви не тільки моєї особистої долі, а взагалі долі нашої України і народу». Її довге життя й дійсно, гідне грубезного роману чи екранізації. Батько Олени був залізничником, білорусом. З селян. Мати – полька, з шляхетського роду. У зв’язку з батьковою роботою сім’я постійно переїжджала. Після закінчення школи в Харкові, Олена у 1937 році вступила до престижного Інституту журналістики у Москві (Інститут журналістики при ЦК ВКП(б)). Провчилася лише рік – виш було розформовано. Після того повернулася до Харкова, закінчила Харківський педагогічний інститут, факультет російської мови і літератури. «Це було вже так природно – російська мова…», - згадувала не без гіркоти пані Олена. Потім була війна, моторошні голодні поневіряння в евакуації – Південний Казахстан, Башкирія (Уфа), але завжди траплялися чуйні люди, котрі допомагали. У 1944 році Олена Апанович приїхала в Київ. Відтоді і до кінця життя – киянка. Одразу ж почала працювати в архіві. Там уперше зіткнулася з темою українського козацтва – з евакуації повернувся архів коша Запорозької Січі. На основі тих дивом уцілілих справ вона напише свою докторську дисертацію, присвячену темі Запорозького війська. З 1950 року працювала в Інституті історії, але коли дослідження козацтва стало табуйованою темою, «ідеологічним криміналом» - її звідти звільнили (по суті вигнали), майже рік вона ніде не працювала. З великими труднощами Олені Михайлівні вдалося влаштуватися в рукописний відділ Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Її ім’я та наукові праці впродовж років було заборонено навіть згадувати. Лише в 1991 році наукова діяльність Апанович дістала офіційне визнання.
Роковини смерті:
115 років з дня смерті Анрі Тулуз-Лотрека (1864-1901), французького графіка і живописця, співця бурхливого й звабливого життя нічного Парижа кінця ХІХ століття, літописця доби розквіту Монмартра. За походженням належав до французької аристократії – народився в графській родині, його повне ім’я – Анрі-Марі-Раймон де Тулуз-Лотрек де Монфа. Безтурботне щасливе дитинство закінчилось для Анрі в 14 років – він зламав шийку стегна, а невдовзі знову травмувався. Відтоді обидві ноги перестали рости, й він став калікою зі зростом 137 см. «Подумати лише! Я б ніколи не навчився так малювати, якби мої ноги були довшими», - зауважив якось митець. Батьки схвально поставились до захоплення сина малюванням. У 20 років у нього була власна студія на Монмартрі й він з головою поринув у богемне життя. Верткі танцівниці кабаре та чіпкі метикуваті проститутки в нічних забігайлівках навіть не підозрювали, що перед ними справжній граф, ще й до того ж відомий художник. Для них він був мсьє Анрі, «свій хлопець», майже брат. Та й він почувався напрочуд гармонійно у пістрявому середовищі циркачів, дрібних шахраїв, повій і волоцюг – дотепний каліка, у якого водяться грошенята. Тут ніхто не звертав на його каліцтво уваги, не тицяв пальцем, не перешіптувався за спиною й не висловлював фальшивих співчутливих слів. Він був одним із багатьох таких самих потвор, рівним серед рівних. Утім, досить швидко він опустився, почав багато пити, й останній період його життя з яскравого фарсу перетворився в похмуру трагедію. Здоров’я було підірване, організм виснажений. Блискуче почуття гумору й сонячне життєлюбство змінилися агресією й тривожним неспокоєм, полотна втратили притаманний їм тонкий ліризм. У 30 років Анрі був вкрай хворою й виснаженою людиною. Він не міг спати, навіть вдень його переслідували галюцинації. До того ж додався сифіліс. Художника помістили до психіатричної клініки. Люблячі батьки опікувалися своїм талановитим, але таким нещасливим сином й гадали, що новітні методи лікування допоможуть йому хоча б трохи поправити здоров’я. Втім із лікарні він утік, й попри хворобу створив цикл прекрасних робіт, присвячених цирку («Цирк Фернандо», 1888). Останні роботи Тулуз-Лотрека – похмурі й меланхолійні. Помер художник 37-річним від інсульту на руках своєї матері в родовому маєтку Мальромс неподалік Бордо. Нині його картини знаходяться в провідних музеях світу та в приватних колекціях.
35 років з дня смерті Жака Лакана (1901-1981), відомого французького філософа (фрейдиста), засновника лінгвістичного структурного психоаналізу. З початку 50-х років минулого століття вів семінар у Сорбонні, що набув міжнародної слави. Засновник фонду «Фрейдівське поле» (Foundation Du Champ FREUDIEN).
