«М'яка сила» Кремля в лещатах олімпіад

«М'яка сила» Кремля в лещатах олімпіад

1004
Ukrinform
Інформаційна війна РФ вільно себе почуває і в спортивній журналістиці

Тільки-но заспокоїлося інформполе Росії після гучних заяв президента РФ, що він проведе для російських паралімпійців якісь спеціальні окремі Ігри, в яких "призові для переможців і призерів будуть аналогічними винагородам за медалі Паралімпіади", як нова біда. Паралімпійський комітет Росії повідомив, що спортсмени усунені не тільки від літньої Олімпіади в Ріо, але й від зимових Ігор 2018 року.

ІСТЕРИКА В ПАРАЛІМПІЙСЬКОМУ КОМІТЕТІ РОСІЇ

Повідомлення це було зроблено у дивний час і у дивній формі. Паралімпійський комітет Росії (ПКР) опублікував на своєму сайті відкритий лист до двох структур Мінспорту - ФДБУ (Федеральна державна бюджетна установа) "Центр спортивної підготовки збірних команд Росії" та ФДБУ "Антидопінговий центр". Судячи з усього, в ПКР саме ці організації вважають винними у своїй дискваліфікації.

При цьому лист написано у досить схвильованій формі: «Одночасно просимо звернути увагу на систематичні нападки на ПКР з боку керівника прес-служби та комунікації ФДБУ «ЦСП збірних команд Росії» г-на Мітькова А. А.».

Про що говорить ця стилістика - чи то про комунальні чвари, чи то про внутрішньопартійні доноси? Та про те, що російське керівництво не цілком розуміє, що йому далі робити з цим допінговим скандалом. Тобто для внутрішнього споживання «зомбоящик» потрібну картинку звичайно створить, але ось як вирішити питання з міжнародними структурами - незрозуміло.

А відверто кажучи, і на внутрішньому інформринку Росії не все так добре для Кремля, як можна подумати почитавши-подивившись-послухавши російські медіа. На сайті «Спорт-експресу» висять дані опитування «Чи вірите ви комісії ВАДА, що Росія займалася допінг-махінаціями?». З урахуванням масованої кампанії щодо невинності російських спортсменів, про поодинокі випадки та масово «чистих атлетів», чекав, що позитивну відповідь дадуть лише кілька відсотків. Але ні! Уявіть собі, 45,9% респондентів (а це майже 95 тисяч осіб - значна, треба сказати, добірка) вірить комісії ВАДА і відповідно - у централізовані допінг-махінації російської влади.

До речі, ПКР доклав до свого листа «Витяг з Повідомлення Міжнародного паралімпійського комітету про формальне відкриття процесу призупинення членства Паралімпійського Комітету Росії в Міжнародному Паралімпійському Комітеті». Дуже цікаве чтиво! Не відсторонення від Параолімпіад 2016 і 2018 років, як вже рознесли цю новину ЗМІ, а призупинення членства. І це вже зовсім інша історія, набагато болючіша.

У «Повідомленні» особливо цікавим є пункт №6: «Звіт МакЛарена показує, що було б немислимо припускати, що міністр спорту Росії не знав про схеми приховування допінгу або про інші вищезазначені важливі висновки». Іншими словами, міжнародні спортивні організації чітко, недвозначно вказують Путіну, що вони не будуть мати справи з Віталієм Мутко. І його звільнення має бути одним з найперших кроків на шляху відновлення репутації Росії як пристойної спортивної держави. У свою чергу, добре відомо, що ВВП не любить, коли йому вказують, кого звільняти, а кого ні. У підсумку виходить клінч (або цугцванг - кому який вид спорту більше подобається). У будь-якому випадку - цікавий сюжетик.

"Не менш цікавий і інший сюжет. Раніше повідомлялося, що понад 20 російських паралімпійців написали в МПК заяви з проханням дозволити їм виступити в Ріо в індивідуальному порядку, незважаючи на дискваліфікацію через допінгові звинувачення всієї збірної Росії. Можна зрозуміти, що мова йде про виступ під міжнародним прапором, а до цього в РФ ставляться болісно. Міжнародний параолімпійський комітет (МПК) прийме своє остаточне рішення на цьому тижні. Ходили наполегливі чутки, що у російській верхівці незадоволені такою «неколегіальністю». (Дійсно, якщо 20 спортсменам все ж дозволять виступати під прапором МПК, то що робити з рештою, як проводити свої «містечкові паралімпійські ігри»?)

Однак схоже у вівторок вранці російське спортивне керівництво остаточно визначилося й вирішило пробиватися на Паралімпіаду в Ріо. Нехай навіть без прапора. Перший віце-президент Паралімпійського комітету Росії (ПКР) Павло Рожков повідомив, що до Міжнародного параолімпійського комітету (МПК) відправлені вже більше ста індивідуальних звернень від російських паралімпійців, які просять допустити їх до Паралімпіаді-2016. Остаточне рішення має бути прийнято на цьому тижні. Подивимося...

О СПОРТ, ТИ... ВІЙНА?

Інша новина цього тижня виглядає ще більш дико.

Члени російської олімпійської збірної в понеділок вранці відвідали авіабазу Хмеймім в Сирії та зустрілися з військовослужбовцями ВПС Росії.

"Нас вразив візит до Сирії. Тут ми познайомилися з нашими солдатами, офіцерами, генералами, і всі вони дуже прості в спілкуванні. Це дуже приємно", - сказала олімпійська чемпіонка Олена Ісинбаєва. Вона провела з військовими ранкову зарядку. Разом з нею у Хмеймімі були чемпіони та призери Ріо - шаблістка Софія Велика, рапіристи Артур Ахматхузін, Тимур Сафін, Олексій Черемисинов, борець Сослан Рамонов, стрілець Сергій Каменський. В пам'ять про своє перебування у Хмеймімі вони посадили, прошу пробачення, туї.

Що це, як це?

Адже основний принцип олімпійського руху - неприйняття війни: «О, спорт, ти - мир!». Засновник сучасного олімпізму П'єр де Кубертен завжди нагадував, що в античні часи на період проведення Олімпіад зупинялися всі війни. Тому єднання російських олімпійців та військових суперечить основним принципам МОК. Але, як кажуть, «кому це заважало?» Схоже, креатиффщики втратили нюх і перестали розрізняти нюанси: олімпійський спорт, ток-шоу, шоу-бізнес - для них тепер усе це - одне й те саме.

Але все одно, це божевілля - возити олімпійців на військову базу до чужої країни, та й ще такої, як Сирія, у стародавніх полісах якої так відчутно пахне античністю.

ЖВАНЕЦЬКИЙ ЯК ПЕРШОДЖЕРЕЛО

Тепер, на екваторі, коли до відкриття Паралімпіади (7 вересня) залишилося трохи більше тижня. І стільки ж минуло після закриття Олімпіади в Ріо (21 серпня), хочеться відчути її смак. Вже вибачте, якщо смак буде не той...

Для опису того, як в Росії висвітлювали Олімпіаду, і як це співвідносилося з тим, що йшло до, після і паралельно з нею, слова «когнітивний дисонанс» цілком підходять. Але вони вже неабияк набридли. Тому скажу інакше, за Жванецьким: «Ви не пробували приймати снодійне разом з проносним? Дуже цікавий ефект виходить».

«Снодійне» - це слова російських коментаторів, коли вони говорили про українських спортсменів. Із зізнаннями у вічній та невиліковній симпатії до цих чудових хлопців і дівчат, з розповідями про те, як за них уболівають у Росії взагалі, і ось ці, конкретні коментатори, зокрема. І як товаришують російські і українські спортсмени в житті взагалі і в Ріо-де-Жанейро зокрема. Говорилося це не так, щоб натхненно і не те, щоб дуже щиро. А саме снодійливо.

Після цього хотілося вщипнути себе: може, останні три роки - поганий сон? Але замість цього ефективніше було б переключити телевізор на Росія-24 або на випуски новин НТВ, «Першого каналу», Росії-1. А там тривала звичайна фейкова, інформаційна діарея: «державний переворот», «каральна операція», «обстріл мирних жителів», «українські диверсанти в мирному Криму» і т. д.

Ось це в сумі й створювало відчуття «дуже цікавого ефекту» за Міхал Михайловичем. Найкраще це виразилося в трансляції спринту каное-одинаків, у якому переміг Юрій Чебан. Вів її розмашистий жартівник, який дуже голосно коментував події - зірка спортивного ТБ Росії Дмитро Губернієв. Потрібно сказати, що він у молодості займався веслуванням. Тому, знаючи цей вид спорту зсередини, дуже його любить. Він істерично вболівав за росіянина Андрія Крайтора. Але коли Чебан переміг, а друге місце зайняв «новий азербайджанець» Валентин Дем'яненко, Губернієв, трохи полаявши свого, перейшов до похвальних слів на адресу наших. Як благородно, по-джентльменськи хвалив він цих чудових спортсменів родом з України.

Однак російські уболівальники добре знали, хто такий Чебан, що у нього зображено на каное, і які його життєві погляди (він же ще й одесит, що особливо неприємно для Кремля). У коментах до ефіру, в соціальних мережах почало накопичуватися роздратування, яке не завжди виражалося за допомогою цензурних слів. «Та як же вам не соромно, - заперечив голосом мудрого наставника Губернієв, - ну що ви тут пишете дурниці усілякі. Кажете, що вам неприємно мене слухати. Олімпіада - свято спорту, характеру, майстерності. На ній немає місця політиці. Припиніть писати ці дурниці. Не займайтеся цією нісенітницею. Краще вийдіть на вулицю, займіться спортом».

Читання словесного українофобського проносу в коментах під українофільські телерадіопромови Губернієва ще більше нагадали про «дуже цікавий ефект» Жванецького.

Толерантність російських спортивних коментаторів інколи досягала воістину немислимих висот. Півфінал жіночого волейбольного турніру. Сербія - США. Матч неймовірно завзятий, з хитромудрим сюжетом. Сербки перемогли - 3:2 (20:25, 25:17, 25:21, 16:25, 15:13). Коментатор підсумовує: «Перевага то однієї команди, то іншої. П'ять партій. Напружена боротьба в останній партії. Про що ще могли мріяти глядачі цього матчу. Такі, наприклад, як я - абсолютно нейтральні, які не вболівають у цій грі за жодну з команд». Ага - за жодну. Росіянин, під час зустрічі Сербії та США. Ну як не повірити?

Постійне, настирливе підкреслення своєї нейтральності (за винятком, природно, своїх російських спортсменів), похвала спортсменам західних країн, особливо американським, а також українцям, червоною ниткою проходила через спортивні ефіри Рос ТБ. І білими нитками зшивалося з випусками новин і ток-шоу неспортивного телебачення Росії.

ЗБІРНІ РОСІЇ ТА ФІЛОСОФІЯ БЕРДЯЄВА

Найцікавіше, як зазвичай буває при таких, централізовано наданих установках і, скоріше за все, темниках, полягало в обмовках.

Той же волейбол. У матчі за третє місце зустрічаються Росія та США. Ефір на «Першому каналі». Теж вирішальна п'ята партія. Тут вже коментатору важко втриматися. «Наші повинні показати характер, притаманний саме нашому народу, нашій країні». «Потрібно, умовно кажучи, забувши про волейбол, показати, що ми найсильніші».

Так-так, саме так, неможливо весь час бути толерантним, коли мозок кумулятивно заряджений попередньої пропагандою переваги. Тим більше, якщо грають Росія та Америка, і вже п'ята партія.

Бували обмовки ще більш неприємні. У збірній Італії з волейболу грає Іван Зайцев, народжений на Апеннінах син великого радянського волейболіста В'ячеслава Зайцева. А ще у її складі є Османі Хуанторена, кубинець, з 2010 року виступає за збірну Італії.

І ось Італія у фіналі. Російські коментатори вболівають за неї, тим більше що в півфіналі суперники італійців - бразильці - обіграли Росію. «Чудово грає Іван Зайцев - справжній лідер, тягне на собі всю команду», - говорить один коментатор. «А ось на майданчик вийшов Хуанторена... І допускає помилку. Він теж, загалом, непоганий. Але не лідер команди. Все-таки він кубинець...» І коментування матчу йде далі. Для глядачів залишається загадкою, чому це кубинець не може бути лідером команди. Вражаюче національне чванство, яке пробивається крізь установку на благородство і толерантність.

Звідки воно береться, довго шукати не потрібно. У країні, що живе з самовідчуттям «народу із зайвою хромосомою» (реальна фраза нинішнього міністра культури РФ Володимира Мединського), це банальність, істина, аксіома. «Росіяни не здаються», - поширений заголовок, підзаголовок для статті в російській спортивній пресі.

Однак якимось дивовижним чином подібне чванство уживається з національним мазохізмом. «Росіяни звикли терпіти» - дещо менш популярний, але теж досить-таки поширений заг-підзаг для спортивної статті.

Звідси ще одна особливість - милування-захоплення російськими тренерами, хамовитими, жорсткими, грубими зі своїми підопічними. Це, наприклад, тренери збірної Росії по жіночому водному поло, гандболу, чоловічому волейболу.

Кореспондент, наприклад, з великим гумором і розумінням відноситься до слів, що матюкнути своїх ватерполісток - це нормально і навіть дуже корисно. А ось Євген Трефілов (дійсно великий тренер, який привів російських гандболісток до золота), говорить, що він не зможе поїхати на роботу закордон. Мовляв, там його з властивою йому манерою керувати грою можуть просто посадити - там це не сприймається як жарт. Це дуже схоже на правду. При цьому ще «Король Треф», як його прозивають, каже, що тепер він став м'якшим, «не такий поганий, як раніше».

А ось Володимир Алекно взяв тайм-аут, щоб пояснити російським волейболістам, які зміни потрібно зробити у грі. «Зараз ми послухаємо, що скаже Алекно нашим хлопцям», - змовницьки говорить глядачам коментатор. Бразильський оператор підходить з камерою до збірної Росії. «Що, бл...дь, відбувається? Чому перестали грати, бл...дь? Де підстраховка, блок? Чому, бл...дь, починаєте щось придумувати там, де потрібно робити те, що потрібно!».

Боже мій, та це в ефірі нинішньої високоморальної Росії! Тієї самої, в якій парламент з комічною серйозністю законодавчо заборонив використовувати слова, похідні від чотирьох коренів, одне з яких передано тут за допомогою трьох крапок. В якій концерти Шнура, групи «Ленінград» забороняють, тому що у них в текстах слова нехороші.

Але що ж скаже коментатор? «Абсолютно згоден з Алекно! З кожним його словом! (Тобто, очевидно, і з тим, яке зазвичай не пропускають до ефіру, - О. К.)».

А тренера жіночої волейбольної збірної Росії, інтелігентного Юрія Маричева, буквально заклювали. Всі - і колеги-тренери, і журналісти, і гравці-ветерани. Ну що за тренер - не матюкається, не кричить, поводиться, ніби американець якийсь (передано близько до тексту - О. К.). Хіба з такою манерою можна чогось досягти з нашими? І все з солодкою усмішкою згадують великого Миколу Карполя: «Ось він умів «напхати» нашим дівчатам так, що вони тут же починали вигравати». Показово, що через тиждень після Олімпіади з'являються статті, колонки кшталт «Чому не треба труїти Маричева» (Між іншим, колишній тренер жіночої волейбольної збірної Сергій Овчинников після фіаско на минулій олімпіаді покінчив з собою - такі, як це не сумно, ставки у тренерів).

Взагалі, найменше хочу займати позицію викривача. Зрештою, в Європі теж є великі з того ж тіста. Колишній тренер «Манчестер Юнайтед» Алекс Фергюсон, наприклад. Кажуть, у красеня Бекхема на все життя залишився шрам на обличчі від бутси, вміло запущеної тренером. Але сер Алекс - казус, одиничний випадок.

У російському ж спорті та журналістиці це здається системою, проявом або вікової ментальності, або навпаки - нейролінгвістичного програмування, зомбування аудиторії. І в будь-якому випадку, це викликає в пам'яті соціально-філософські теорії Миколи Бердяєва, наприклад, праці «Про рабство та свободу людини», «Про бабине в російській душі».

При цьому ніхто, здається, не помічає, що таке милування хамством, впевненість в його ефективності - річ далеко не нешкідлива. Це я про скандал Тражукова-Маміашвілі. Інна Тражукова в турнірі з вільної боротьби програла бій за бронзову медаль, І от далі, за її словами, керівник Федерації спортивної боротьби Михайло Маміашвілі, будучи п'яним, ображав її і двічі вдарив по обличчю. При свідках. Зараз розгляд цієї ситуації тільки починається. Але це ж не поодинокий зрив. У Ріо Маміашвілі кілька разів публічно, у тому числі в ЗМІ, назвав «нікчемами» росіянок Наталію Воробйову та Валерію Коблову за те, що вони завоювали срібні медалі, а не золоті.

Однак дивно, що ніхто з російських спортивних журналістів, колумністів не побачив, що стоїть за всім цим - виняткове і безмежне милування в Росії хамським тренерським стилем.

Абсолютна більшість як коментаторів, так і спортсменів намагається зам'яти історію, виправдати Маміашвілі. Саме так було з олімпійцями на «Недільному вечорі з Соловйовим» на Росії-1: «Подумаєш, мій тренер мені і не так сказати може!». Правда, мінспорту Мутко змушений був витиснути з себе слова на підтримку Тражукової.

Однак ще подивимося, чим закінчиться історія. Може, ще й просто затихне, під товщею інших, свіжіших та оптимістичніших.

СПОРТИВНА ПОЛІТИКА ЯК «М'ЯКА СИЛА»

У випадку зі спортом інформаційна війна Кремля набуває особливих форм.

Відразу кілька факторів вимагають показного, експортного миролюбства. По-перше, необхідність якось зам'яти з міжнародними інстанціями «допінговий скандал». По-друге, необхідність провести Чемпіонат світу з футболу-2018.

Але при цьому потрібно підтримувати високий рівень мобілізаційної готовності в межах країни, для свого населення, електорату. Тому миролюбність і підкреслена повага до суперників у спорті поєднуються з настирливим підкресленням власної винятковості. Але й скривдженості - для внутрішньої аудиторії Росія не хоче визнавати відповідальність за створення на державному рівні допінгової системи.

Це посилює корисне для влади відчуття «фортеці під час облоги». Відповідно, російські спортсмени та їхні тренери на Олімпіаді - як на війні. І ось тут - важлива деталь. Війна ця не стільки з суперниками (там типу чесний спорт), скільки зі злосною світовою закулісою, яка тут - у спорті - прагне загнати Росію в кут, принизити її. А це, в свою чергу, дуже добре лягає в конспірологічні кліше, до яких росіяни давно звичні завдяки політичним ток-шоу.

19 золотих медалей Росії в Ріо-де-Жанейро було представлено як блискучий, неймовірний успіх. Хоча, якщо подивитися на статистику, це не зовсім так. Такий виступ - десь на рівні Пекіна-2008 і Лондона-2012, де Росія взяла 23 і 22 золота відповідно. 3-4 «відсутніх» золота якраз і могли б принести російські легко - і важкоатлети, якщо б їх не усунули через допінгову проблему. Однак сьогоднішні показники відчутно гірші за Сідней-2000 та Афіни-2004, де у росіян було 32 і 28 золотих медалей відповідно.

Тобто, незважаючи на значні грошові вливання в систему державного спорту, де в «ситі» роки вистачало і на відкати, і на спортсменів-тренерів, великого результату це не приносить. І фіксують продовження кризи старої радянської системи «масового спорту». Але про що і говорить командний залік Ріо - так це про перемогу університетської та індивідуалістичної системи спорту США. Тут, як і в Лондоні-2012, 46 золотих медалей.

Але в російській пресі важко знайти аналітичні статті про спортивну систему США. Проте - дуже багато вихвалянь російському спорту, який розквітає, ясна річ, завдяки постійній турботі ВВП. Цікава деталь - як це використовується пропагандою на пострадянському просторі. Паралельно з російським розквітом спорту - статті (дослівно) «Як вбивають футбол в Латвії», а також про те, як вбивають всі інші, крім футболу, види спорту в Україні.

А оскільки вливання у спорт порівняно з іншими пострадянськими країнами справді незрівняні, як і кількість дорогоцінного металу в медальному заліку як загальний надзвичайно високий рівень спортивної журналістики в РФ, то виявляється, що у спортивній сфері «м'яка сила» російської пропаганди виявляється досить ефективною. І до того ж гнучкою.

На першому рівні трансляції: «Ми вас любимо, ми за вас вболіваємо». На другому рівні: «А як же інакше, якщо стільки років були однією країною, пригадайте, скільки у нас спільних перемог (команд, естафет)». На третьому: «та й зараз ми, загалом-то, однакові. І говоримо на одній мові». Як підкріплення вагомості даних тез: «Ми хранителі нашої минулої загальної спортивної слави. Подивіться, скільки у нас золота. А де, до речі, ваше?».

Спроба протистояти подібним меседжам, поставити жорсткі запитання, прояснити неприємні деталі, тут же викликає групові звинувачення у хейтерстві («хейтер» - ненависник, ворог, недруг, з англійської hate - ненависть). У підсумку виходить, що розпалюють ненависть хто завгодно, але не Росія. Ну, ви зрозуміли, це у спорті. Але ж спорт - це відображення інших сфер життя. А Росія - це миролюбність і благородство.

На тлі цієї випрацьованої технології особливо помітна відсутність хоч якоїсь певної, хоч трохи зрозумілої української спортивної політики. Залишки радянської системи продовжують руйнуватися, причому через хронічне недофінансування - швидше і виразніше, ніж у Росії. Реформ в цій сфері не передбачається. У національних федераціях сидять старі кадри. В умовах бюрократичної демократії добровільних спортивних товариств, що поєднується з олігархічним меценатством, стійкості позицій «старих кадрів» мало що загрожує. Та й навіщо, та й ким їх замінювати? Така система, напевно, все ж краща, ніж відсутність будь-якої.

А коли у країни дійдуть руки до спортивної реформи - невідомо. Тому можна, звичайно, пояснювати, що дві золоті медалі - це неймовірний успіх України в Ріо-2016. Але цьому навіть найбільші патріоти навряд чи повірять. І навіть за відсутності у воюючій Україні устремлінь до спортивних перемог, пересічному вболівальнику все одно якось прикро. А тут як раз з'являться кремлівські пояснення. І будуть виглядати вони переконливіше, ніж у інших: «Ну, не переймайтеся так. Ваші, звичайно, молодці, але... до речі, можете поки повболівати за наших».

Олег Кудрін, Москва.

Перше фото: Sputnik/ Ілля Питалєв


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-