23 серпня. Пам’ятні дати

23 серпня. Пам’ятні дати

1541
Ukrinform
Сьогодні День Державного Прапора України

Свято встановлено «…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» згідно з Указом Президента від 23 серпня 2004 року. У 2009 році було внесено зміни до цього указу, й засновано щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня по всій Україні. Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень. Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою. Але національний (державний) прапор у його сучасному розумінні, можна вважати, з’явився на етапі існування козацької держави. Тоді найвищий щабель в ієрархії посідав загальновійськовий, або гетьманський прапор, що певною мірою відігравав роль та містив ознаки державного. Найвідоміший із відомих гетьманських прапорів пов’язують з ім’ям Богдана Хмельницького (він був білого кольору). Стосовно кольорової гами, то стійке поєднання синього і жовтого кольорів на національному прапорі фіксуємо із середини ХІХ століття. У час «весни народів» 1848 року Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, Львівські землі та Руське воєводство -  зображали золотого лева, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Саме такі зображення мали на своїх прапорах  загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини. У цей же час згідно з геральдичними звичаями усталилися поєднання жовтої та синьої смуг на прямокутному полотнищі. Утвердження ж синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). Потім в історії України був період червоного «серпасто-молоткастого», а за синьо-жовтий саджали до в’язниць. У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською мерією пізніше – 24 липня 1990 року. 23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже  4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України 1996 року.

Міжнародний день пам’яті жертв работоргівлі та її ліквідації. Проголошений на 150-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО за підтримки ООН. 225 років тому, в ніч з 22 на 23 серпня 1791 року на острові Сан-Домінго (Гаїті) відбулось повстання рабів, яке докорінно змінило ситуацію в системі работоргівлі і поклало початок процесу ліквідації трансатлантичній торгівлі рабами. ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день пам’яті жертв работоргівлі та її ліквідації задля того, щоб віддати належне тим далеким борцям за свободу і права людини, а також зберегти в пам’ять про них уроки тієї історії та цінності, носієм яких вона є. Історія работоргівлі і рабства свого часу викликала хвилі шаленства, жорстокості та гіркоти які не вичерпалися й по сьогодні. Але це також історія хоробрості, свободи і гордості за те, що ганебне явище вдалося припинити. У цій боротьбі відбивається історія всього людства. І в ній світова громада має черпати наснагу і натхнення, використовуючи спільну пам’ять для створення ліпшого світу – світу, де немає місця приниженню й експлуатації за расовою ознакою. З огляду на це, ООН оголосила про проведення Міжнародного десятиліття осіб африканського походження (2015-2024), наголошуючи на величезному внеску африканців у побудові сучасного суспільства і забезпеченні прав та гідності усіх людей без винятку.

Події дня:

125 років тому (1891) перша організована група українців приїхала до Бразилії – початок української імміграції до Бразилії. Цими першими українцями були мешканці Золочівського повіту (нині Львівщина) і поселилися вони в Парані. А взагалі, першим відомим українцем що ступив на бразильську землю, був мореплавець Юрій Лисянський (цього ніжинця називають українським Магелланом) котрий, як організатор і учасник першої російської морської експедиції навколо світу, протягом 6 тижнів на зламі 1803-1804 років, перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику. Перша потужна хвиля української еміграції до Бразилії припадає на 1895 рік. До далекої екзотичної країни їхали переважно селяни зі Східної Галичини, і їхали вони туди у пошуках ліпшого життя. На той час у Бразилії були скасовані закони про работоргівлю, приток дешевої робочої сили припинився, а працювати комусь було треба. Тому активізувалися вербувальники, котрі розповідали, що в далекій країні «течуть молочні ріки, під кожною пальмою лежить по зливку чистого золота, а всю працю роблять прудкі розумні мавпи». Селяни Австро-Угорщини щиро у це вірили, а приїхавши на місце бачили зовсім іншу картину, але дороги назад вже не було. Курйозний випадок трапився у 1895 році, одразу по прибутті п’яти тисяч українців у місто-порт Паранагуа (штат Парана). Чоловіки у кожухах, смушевих шапках, великих важких чоботях, жінки у теплих великих хустках, довгих спідницях справили на напівроздягнених бразильців приголомшуюче враження й здалися казковими створіннями. Тому, про всяк випадок влада вирішила їх… охрестити. Потім було ще декілька потужних хвиль української імміграції до цієї далекої країни. На сьогодні в Бразилії проживає майже 500-тисячна українська громада. 425 тисяч мешкає в штаті Парана. Інші мешкають у штатах Санта Катаріна, Сан Пауло і Ріо Гранде до Сул.  Переважна більшість українців Бразилії є греко-католиками. Українська громада в Бразилії чи не найкраще з-поміж інших українських діаспор світу зберегла рідну мову та звичаї.

Ювілеї дня:

95 років від дня народження Кеннета Джозефа Ерроу (1921), американського економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки (1972; спільно з Дж. Хіксом). Дослідник у галузі економетрії, теорії загальної економічної рівноваги, теорії управління. Нобелівську премію отримав за внесок у теорію загальної економічної рівноваги і теорію добробуту, зокрема, за працю, яка показує, що суспільство не може знайти процедуру прийняття несуперечливих, узгоджених рішень, якщо тільки ці рішення не залишені на розсуд однієї особи. Демонстрація цього положення базується на парадоксі голосування.

Цього дня 1974 року народився Сергій Вікторович Жадан, український поет, прозаїк, громадський активіст, викладача кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Автор поетичних збірок «Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месапотамія». Перекладав Целяна, Рільке, Мілоша. Сьогодні Жадан один із найвідоміших сучасних українських письменників. Його твори перекладено тринадцятьма мовами, його добре знають за кордоном, він є лауреатом численних літературних премій і відзнак. Звісно, це критерій популярності, але головним свідченням «справжності» письменника є те, що його проза і вірші активно читаються. І не тільки представниками покоління 90-х, але й молоддю, хоча дехто за інерцією і самого Жадана продовжує називати «молодим» письменником. Сергій Жадан народився в Старобільську що на Луганщині. Випускник факультету українсько-німецької філології Харківського Національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Живе і працює в Харкові. Колись мріяв стати футболістом. Певно, з нього б таки й дійсно вийшов би чудовий воротар, або форвард (можливо, не згірший за Шевченка). Його  б купували сьогодні за мільйони; ганяв би на Porsche в компанії довгоногих кралечок, тусувався б по нічних закладах. Але він обрав (чи вона обрала його?) мову. І тепер забиває словом. 

Роковини смерті:

90 років з дня смерті Рудольфа Валентино (Родольфо Гульєльмі ді Валентино; 1895-1926), популярного американського кіноактора італійського походження. Був першим, хто узаконив на екрані новий для США тип кінозірки – «палкого латинського коханця», «жагучого мачо, жіночого спокусника», котрий живе у світі чудес і неймовірних пригод. До того як стати професійним актором був садівником, офіціантом, платним танцюристом у нічних клубах. Знявся у фільмах: «Чотири вершники Апокаліпсису», «Шейх», «Кров і пісок», «Молодий раджа», «Син шейха» та ін. Рання смерть актора спричинила серед його шанувальниць масову істерію і серію самогубств у багатьох країнах світу. Валентино – одна з легенд кінематографу, герой романів, п’єс, музичних творів. Найвідомішими є художній фільм британця Кена Расселла «Валентино» (1977, з Рудольфом Нурієвим у головній ролі).


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-