22 серпня. Пам’ятні дати

Щороку, напередодні Дня незалежності нашої держави ми згадуємо правоохоронців, котрі поклали власне життя на вівтар закону, захищаючи життя інших людей, їхні права і свободи, боронячи державу і суспільство від протиправних зазіхань. Згадуємо тих, хто, незважаючи на важкість обраної професії, на сірі будні та небезпеку, долаючи власну втому, а часом і скепсис зневірених і невдоволених громадян, з гідністю виконав свій професійний обов’язок, не заплямувавши власного імені та честі побратимів. Пам’ятаймо, що за скромними словами «загинув при виконанні…» - людські долі, трагедія обірваного життя, трагедія батьківського горя, сльози вдови і німе запитання в дитячих очах. Усього за роки української незалежності загинуло понад 600 працівників органів внутрішніх справ, при цьому майже половина з них – під час воєнних дій на сході нашої країни – тобто, за два з половиною роки. За традицією цього дня покладаються квіти та вінки до пам’ятників загиблих правоохоронців; у церквах правляться поминальні служби, відбуваються інші меморіальні заходи. 

Події дня:

560 років тому (1456) Влад ІІІ Дракула стає Господарем Валахії.  Влад Дракула («син Дракона») – валаський князь і воєвода ХІV століття, легендарна постать середньовічної Європи, добре знане це ім’я і в наш час. Все своє життя Влад ІІІ вів непримиренну боротьбу проти османського поневолення Валахії, за що здобув репутацію жорстокого правителя. А ще він увійшов в історію під прізвиськом «Цепеш», що в перекладі означає «садити на палю». Це був його улюблений метод покарання, за допомогою якого він вершив не тільки внутрішню, але й зовнішню політику. На початку правління під владою Цепеша перебувало близько 500 тисяч людей,  а за 6 років свого правління (1456–1462) він знищив понад 100 тисяч людей. Сьогодні Влад Цепеш – одна з визначних історичних особистостей національного руху Румунії. Щоправда, румунські історики та літературознавці вважають його жертвою історичної несправедливості. Вони впевнені, що Влад ІІІ Дракула став жертвою своєрідного «чорного піару» - мало того, що лиха слава про трансільванського князя ширилася ще за його життя, але ще більше лою у вогонь підлив ірландський романіст Брем Стокер, звівши на Цепеша наклеп і зганьбивши його чесне ім’я перед усім світом – адже в романі Господаря Валахії зображено упирем. Про Дракулу можна прочитати і в староруських літописах і подивитися чимало фільмів. Один з кращих – копполівський «Дракула Брема Стокера». Для поціновувачів оперного мистецтва існує опера румунського композитора Ґеорґе Думітреску присвячена Дракулі. Звісно, це не «Чарівна флейта», але хто любить румунські народні пісні з поправкою на Верді – той нехай слухає. Хто ж не довіряє ані романам, ані музиці, ані кіно, може за гострими відчуттями відправитись у саме серце Трансільванії, край високих темних пралісів, глибоких проваль, таємничих замків – батьківщину Дракули. Румунія вміло використовує ім’я покійного Господаря: з одного боку це національний герой країни, а з іншого – упізнаваний на цілий світ вампірський бренд. Замок Бран, відомий під назвою Замок Дракули, старовинний будинок у Сігішоарі, де народився Влад ІІІ – є одними із найбільш відвідуваних туристичних об’єктів Румунії. Цікавий факт: Дракула сприяв і вітав розвиток торгівлі та ремесел – у центральному Державному історичному архіві Львова зберігається його грамота, дарована львівським купцям.

Цього дня 1838 року в Києві почав діяти Інститут шляхетних дівчат, статут якого був затверджений ще 5 листопада 1834 року. Учбовий заклад мав виразно становий характер і вчитися в ньому могли лише дівчата з багатих дворянських сімей. Основна увага приділялася вихованню в аристократичному дусі, але оскільки перші інститути були засновані ще за часів Катерини ІІ, коли в суспільстві панували ідеї просвітництва і сентименталізм, аристократизм сприймався не в становому, а радше у загальнолюдському сенсі, як вищий прояв моральних основ «людської вдачі». Інститут спочатку містився в будинку фельдмаршала Остен-Сакена на Липках (будівля не збереглася), а у 1842 році перейшов до новозбудованого за проектом Беретті великого приміщення на горі понад Хрещатиком (за радянських часів – Жовтневий палац культури, нині – Міжнародний центр мистецтв). В інститут приймалися дівчата віком від 8 до 17 років. За 6 років навчання проходили 14 предметів (закон Божий, російська мова і література, історія, географія, арифметика з геометрією, фізика, історія, французька, німецька і польська мови, малювання й правопис, музика і спів, танці, рукоділля). Першою начальницею інституту стала улюблена племінниця великого російського поета Державіна Параскева Мхайлівна Нілова (уроджена Бакуніна). Вона прослужила тут 13 років (1838-1851). У художній літературі про Київський інститут шляхетних дівчат можна прочитати у Марка Вовчка (повість «Інститутка»), Івана Нечуя-Левицького (повість «Хмари»), в оповіданні Олександра Купріна «Наталья Давыдовна». Втім чи не єдиним об’єктивним джерелом свідчень про київський інститут шляхетних дівчат є автобіографічна повість української письменниці й археолога Наталени Королевої «Без коріння» (1936).

Ювілеї дня:

275 років від дня народження Жана Франсуа Лаперуза (1741-1788), французького мореплавця. У 1785-1788 рр. очолював кругосвітню експедицію, яка дослідила острови Тихого океану, Північно-Західної Америки та Північно-Східної Азії. Відкрив протоку, названу його ім’ям. Експедиція пропала безвісти. Її останки були знайдені лише в 1826 році на о. Ванікоро (Соломонові острови).

Роковини смерті:

210 років з дня смерті Жана Оноре Фрагонара (1732-1806), французького живописця і графіка, підданого Людовіка ХV. Він навчався у Ж. Б. Шардена й Ф. Буше і взяв від кожного потрохи. Як учень Буше він у деякій мірі був продовжувачем легковісного і безтурботного стилю рококо з його грайливим еротизмом, проте в картинах Фрагонара можна помітити ледве відчутну іронію над надто манірною млістю персонажів («Поцілунок крадькома»), або ж сентиментальне співчуття долі героїв («Діти фермера»). Творам художника властиві свіжість та вишукана декоративність колориту, легкість і темпераментність письма («Свято в Сен-Клу», «Гойдалки»). Під час Великої французької революції перестав писати і став хранителем Лувра.

125 років з дня смерті Яна Неруди (1834-1891), чеського письменника і поета, одного з керівників національно-визвольного руху в Чехії 60-х років. Автор поетичних збірок «Цвинтарні квіти», «Балади і романси», «Прості мотиви»; книжок прози «Арабески», «Різні люди», «Малостранські повісті», дорожніх нарисів «Малюнки з чужини», «Близькі мандри». У 1863 році в Парижі познайомився з Марком Вовчком, про що згадує у нарисі «Слов’яни в Парижі». З Нерудою зустрічався і писав про нього український учений-славіст Степович. Твори Неруди українською мовою перекладали Іван Франко, Максим Рильський, Григорій Кочур.