Левко Лук'яненко, Герой України
Я не міг сказати Наді, що, якби її замордували, це було б величезним козирем для України
17.07.2016 09:00 6075

- Я не вважаю себе професійним письменником. Туди мають їхати журналісти, дослідники. Знайомитись із цими людьми, збирати про них матеріали і писати. Це - хроніка подій. Ось вже з'явилось майже півдесятка таких книжок про Помаранчеву революцію. Це - добре, бо вони як документи про ці події. Я не ставив собі таке завдання. Мав більш практичне. Відправляв у зону АТО цілими ящиками книжки. Навіть перед самим наступом москалів я відправив у луганську «Просвіту» три ящики книг. Знаю, що вони встигли їх одержати. Потім, у нашому селі брат священика воює. І ми щомісяця формуємо автомобіль та відправляємо його в зону АТО.

 - А які книги ви передаєте?

- Малоформатні. Такі, аби можна було їх заховати у кишеню, за халяву. Це - «Сповідь у камері смертників», «Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні» та «Від хохла до українця». Потім я захотів дізнатися, чи мають можливість хлопці у зоні бойових дій читати. Чи мої старання не марна річ? Я поїхав туди. Вдалося відвідати військових майже у 10 селах. Там переконався, що можливість читати наші бійці мають, але, правда, до книги беруться не всі. Пригадую, заходжу у казарму, військові грають у карти, а я їм і кажу: «Хлопці, я привіз вам щось краще» і даю книги. Читають. Отже, треба передавати (сміється, - авт).

- Левко Григоровичу, знаю, ви у січні писали листа до Надії Савченко, в якому просили припинити голодування. Ось навіть занотувала собі уривок з нього: «Ти більше зробиш для України жива, ніж зробить Україні пам'ять про цей твій подвиг». Чи спостерігаєте ви сьогодні за легендарною Надією, яка  вже не головна бранка Кремля, а народний депутат? Чи маєте сьогодні для неї настанови? 

- Оце, що я написав, було правильним. Втім, мене постійно переслідує інша думка. Нація, яка не хоче посилати своїх синів на смерть, не матиме свободи. Тобто, національна ідея є настільки важливою, що більш дорожчих за неї немає. А це означає, що за національну свободу треба йти, боротися і вмирати. Якби Надію замордували, то це було б величезним козирем для України в боротьбі за національну ідею. Але, я не міг це сказати молодій дівчині і тому написав їй такого листа. З іншого боку, це - абсолютна правда. Візьміть Василя Стуса. Геніальний поет помер. Його вірші читають. Втім, якби він був живий, зробив би для України більше.

Не знаю, чи читала Надія мого листа, як і книгу «Сповідь у камері смертників», яку я їй теж передавав. Зараз мені дуже подобається її сміливість, прямота. Те, що вона любить літати, що стрибає з парашутом. Тобто, це - жінка-воїн. Можливо, ще колись і зустріну Надію. Повчати її не хочу, як і те, щоб стати в ряд її наставників, яких є багато. Що вона неправильно зробила? Так це те, що вийшовши з камери, відразу включилась у публічну діяльність. Їй треба було зупинитись, оглянутись. Якщо вона знає військовий статут, то мала б вийти, а тоді зайнятися розвідкою, аби оцінити обстановку і потім вирішити, що робити. А вона відразу кинулась заявляти. В результаті, вона говорить абсолютно політично незрілі речі. Вона розумна жінка і спроможна вчитись. Шкода, що без цього навчання Надія  взялася за заяви. Світ прислухається до неї, а вона говорить поки що «зелені» речі. Розумні люди все розуміють. Але, безперечно, це те, що їй не варто було поки робити. 

- У вашому політичному житті була ще одна знакова жінка. Маю на увазі Юлію Тимошенко. Адже ви два скликання поспіль проходили до Верховної Ради у списках «Блоку Юлії Тимошенко». Чи спілкуєтесь з лідером «Батьківщини» сьогодні?

- Так, я був у Блоці Тимошенко. Але, тоді я очолював «Українську республіканську партію». Тепер з Юлією Володимирівною ми не спілкуємось, бо немає потреби. До речі, коли Республіканська партія була у БЮТ, то 90% законопроектів ми голосували разом. Втім, УРП була автономною, і були теми, на яких ми з БЮТ стояли на зовсім різних позиціях. Наприклад, ми  пропонували відзначити на державному рівні річницю від дня народження Уласа Самчука (український письменник, журналіст, член уряду УНР - авт.). Тоді партія Тимошенко не проголосувала, бо Самчук написав роман «Марія», в якому прямо звинувачував Росію у геноциді української нації, а їм це не подобалось. У блоці було тоді шість партій, а у Верховній Раді - три. У парламенті ще була Соціал-демократична партія Онопенка. І всі ці три сили мали своє обличчя і діяли по-своєму.  Я завжди знав, що буду служити Україні , не залежно від того, де я є. А є люди іншого складу, які не можуть робити щось інше, як те, аби у Верховній Раді тиснути кнопки.

- Парламент, який ми тепер маємо, є першим, в якому за 25 років демократів більше, як половина. Створена ніби патріотична більшість. По-перше, там немає комуністів, що сприяло покращенню його складу, бо комуністи ніколи не визнавали нашу державність. Ми носили прапор жовто-блакитний, а вони - прапор колонії, радянський. Це була відкрита п'ята колона Росії. Тепер до парламенту прийшли молоді люди. Що з ними сталося? Вони показали, що малокультурні, не мають достатніх знань. І хвалитися знову нічим. Бо парламент мав би бути взірцем вищої національної еліти, а не став таким. Тепер ми знаємо, що вони піддались впливу. Їх купили олігархи, і вони зобов'язались голосувати за ті законопроекти, які цікаві олігархам. Тому завдання нації – думати, як покращити вищий законодавчий орган України.

Необхідно, аби наш парламент на 80% складався з українців, а решта 20% - віддані національним меншинам. Завдання кожного виборця - взявши бюлетень, виділити українців. А потім, серед них знайти кандидата з кращою освітою, досвідом, подивитись на його роботу, не на обіцянки. Демократичним способом треба парламент зробити українським, а тоді сподіватись, що почнеться відродження України. Якщо нас, українців там меншість, лише третя частина, то як ми можемо до влади пред'являти претензії?

 - Чим ви займаєтесь сьогодні у паузах між політичною агітацією, як відпочиваєте?

- Справді, хотів би відновити «Республіканську партію», її впливовість. Окрім цього, я часто їжджу до студентів та до старшокласників, 9-10 клас. Це - надзвичайно добра аудиторія, розумна, патріотична. І мені хочеться дати їм більше знань про нашу історію. Адже є люди різні. Один - любить Україну, інший - ні. Один ходить по цій землі, знаючи, що її топтали наші прадіди, а інший - як по площині, на якій можна твердо стояти. Якби збільшилась кількість тих, хто любить Україну! Бо їм серце і розум підкаже, що треба робити в інтересах об'єкту своєї любові. Якщо ж людина має порожнє серце до України, її важко спрямувати на добро. Я стараюсь зустрічатись з молоддю, бо вважаю це для себе корисною роботою. Раніше я їм роздавав багато книжок. Але потім переконався, коли даєш книгу безкоштовно, її не читають. Тоді я почав просити купити книгу, заплативши за неї п'яту частину, половину, але ж - заплатити. Бо тоді, переконаний, її прочитають.

- Що радите читати молоді?

Переконаний, немає кращого способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїзм наших предків

- Раджу молодим цікавитись історією, бо недолік української нації в тому, що ми не могли її вивчати. Московська імперія заткнула рот українцям цензурою. І так було протягом 200-300 років. Тому в нас немає національної єдності. Для того, щоб нація консолідувалась, необхідно поширення державницької ідеології, історії. Переконаний, немає кращого способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїзм наших предків. Тому я працював у Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Їх вивчення, а голодоморів було три: 21-23 роки, 32-33 та 46-47 роки, це -  пізнання теперішньої історії України. Голодомори організувала Московська імперія, і якщо людина прочитає книгу, як її рідні вмирали найважчою смертю, від голоду, то обов'язково зацікавиться, хто підняв руку на цілу націю, хто загнав 15 мільйонів людей у могилу. Людина не може байдуже ставитись до такої трагедії. Це має налаштувати її на захист. Побачивши, як її націю покарала північна сусідка, вона має в руках стиснути шаблю, аби покарати ката.

- А що ви зараз читаєте?

- Мені дуже багато дарують віршів. Хоча, я вже менше захоплююсь поезією. Більше читаю того, що потрібно в роботі. Філософія, соціологія, національна ідея, історична література, спогади легендарних людей. Ось дочитую про начальника генштабу, генерала Лопату (перший заступник Міністра оборони України 1993-1996 р, - авт). Дуже люблю про найдавнішу історію України.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-