«Я не боюся сказати»: тема нового сезону?

«Я не боюся сказати»: тема нового сезону?

1460
Ukrinform
Про правильний флешмоб на тему домашнього насильства, що визріла нарешті й в Україні

За кілька днів до проведення в соцмережах флешмобу "#Я Не боюся сказати" я повернулася з інтерв'ю від жінки-політика, яка займається просуванням Стамбульської конвенції щодо протидії домашньому насильству.

Вона розповіла таку історію. Шість років до судді районного суду приводили на суд чоловіка, який б'є свою дружину. А на сьомий рік їй привели дружину, яка вбила цього свого чоловіка. "Ця драма розгорталася у мене на очах", - сказала суддя, яка дала обвинуваченій шість років колонії. (Якщо кому цікаво, жінка не відсиділа повний термін і вже на волі).

Але це апогей того, що часто відбувається у пострадянських суспільствах з патріархальним укладом, неможливістю для жінок заробити, реалізуватися, часто прив'язаних до чоловіків просто житлом і необхідністю годувати дітей. Ця тема домашнього насильства, вже згадувана у західних суспільствах, визріла, нарешті, в Україні. І поява у Фейсбуці ланцюга розповідей двадцяти-тридцяти і сорокарічних дівчат і жінок, позначених хештегом #Я Не боюся сказати, я вважаю не витівками фіксів, маркетологів чи когось іще. Ця реакція миттєвого відгуку на розповідь про домашнє насильство свідчить про одне: виросло покоління дівчат з гідністю, внутрішньою свободою і самостійністю, які категорично відкидають за замовчуванням проповідуване терпіння та приниження.

До речі, колись десять років тому я акредитувалася у столичний притулок для жінок-жертв домашнього насильства, щоб написати репортаж. Колись такий проект був у колишнього мера Олександра Омельченка, він витрачався і на притулок і на утримання юристів та психологів. Я збрехала, що мене б'є цивільний чоловік і, віддавши на три дні паспорт, оселилася в облаштованому будиночку. Я хотіла написати стьобний репортаж у своєму стилі. Але за два дні зрозуміла, що жартувати немає над чим. Благополучні, красиві, розумні, часом статусні і з дітьми, які втекли з дому хто вдень, хто вночі, і категорично не знають, що робити з цією проблемою – ось кого я там зустріла. Цей притулок у такі періоди виявляється порятунком.

На жаль, після публікації я отримала великий скандал від керівництва притулку. У них був мій домашній адресу, і, знайшовши мене після репортажу, вони сказали: ваш текст призвів до «ретравматизации», сплеску насильства в одній родині, де чоловік себе упізнав, а крім того, притулок тепер легко знайти, і нам доведеться шукати нове приміщення.

Я досі гублюся в сумнівах: чи потрібно було писати текст... Але згадую про нього тільки, щоб наголосити: домашнє насильство - це не тема пошуку грантів. Ця тема здоров'я і психіки жінок та дітей. І не думаю, що за ці десять-п'ятнадцять років ситуація змінилася на краще.

Зазвичай, коли починають говорити про те, що насильство в сім'ї зумовлено тим, що в родині у чоловіків були такі ж приклади домашнього насильства, і воно генетичним чином гуляє по роду, не готова сперечатися. Може, комусь і затишно жити в такій детермінанті, але якщо жінка від цього страждає, то і суспільство, і держава має реагувати.

На заході запобіжником і пом'якшувачем від домашнього насильства служать тимчасові притулки для жінок, спеціальні зелені кімнати у поліції для делікатних ситуацій. У нас поки що немає нічого, крім громадського осуду і публічного обговорення. Ось чому я подумки привітала дівчат, які так щиро і відчайдушно відкрили забрала, розповідючи про особистий досвід.

У самому флешмобі, про який написали медіа, перемішалися три теми. Перша: власне тема домашнього насильства.

Друга тема: домагання до дітей, дівчаткок - навіть ще не підлітків. У дні флешмобу дівчата – інтелектуалки, волонтерки, журналістки - згадували викладачів вузів, шкіл і масажистів своїх містечок з їхніми непристойними жартами і домаганнями. І головне, згадували свій шок, нерозуміння і сором розповісти про це батькам. Ми не звикли про таке говорити вголос. Але як по-іншому підвищити градус нетерпимості до будь-яких проявів ось цієї гидоти? Публічність, обструкція - одним і всіляа підтримка - дівчатам. Можливо це допоможе встановити дистанцію для чоловіків раніше, ніж з'являться законодавчі норми, які регламентують таке от спілкування.

І третя тема флешмобу: чистий кримінал, зґвалтування. Це - злочин будь-де, у будь-якій країні. Але тільки у нас чоловіки допускають фрази: "з одним жінка може впоратися", чи "не слід поводитися погано". Ця ідея, що жінки провокують, - просто стійкий совковий стереотип. Я вибудувала в стовпчик прізвища подруг з різних періодів свого життя, з десяти моїх подруг четверо пережили це, п'ята... просто дуже спортивна, вона дуже швидко бігає. Що стосовно інших чотирьох, жодна з них не хотіла бути зґвалтованою, жодна з них не пішла до ґвалтівника додому або - як там люблять говорити...

Найдивовижнішою була уїдлива реакція чоловіків. Деякі писали про пережитий шок: чому ж жінок, які пройшли через це, так багато ("невже ми такі му..ки?"), другі міркували: чи не купити дочкам пневматичну зброю. Але були й треті - відомі, типу, інтелектуали, які писали про флешмоб з явним глузуванням. Думаю, не тільки мені, а багатьом жінкам "третій тип" в цей момент сам здавався кимось на кшталт цих самих насильників.

Втім, не будемо захоплюватися. Флешмоб не був подією, в якій дотримані елементарні правила обережності та гігієни щодо жіночої психіки. Він нікого не лікує, тому що такі масові зізнання не мають терапевтичного ефекту. Більше того, вони є небезпечними для жінок, які пережили насильство. У приваті одна з подруг, яка пережила це, написала, що після початку флешмобу пішла на тиждень з Фейсбуку, їй важко це все знову переживати.

Але це був правильний флешмоб. Тому що він про наше життя, в якому багато речей треба серйозно змінювати.

Лана Самохвалова, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-