Два роки віри та боротьби полковника Без'язикова

Двадцять три місяці неволі. Рівно стільки 45-річний полковник розвідки із Житомирщини Іван Без’язиков пробув у полоні бойовиків на Сході. Із білим прапором миру він пішов до ворога, який натомість мордував його упродовж майже двох років.

Сьогодні Без’язиков нарешті вільний. 5 липня, вперше за довгий час, обійняв свою дружину, котра встигла стати для нього найнадійнішим тилом. Усі ці місяці Маргарита Кушнірова не просто шукала правди – вона захищала честь і добре ім’я свого чоловіка, цинічно заплямовані пліткарями. Злі язики встигли охрестити Без’язикова навіть зрадником. Але сьогодні позаду й це.

Поки він наново звикає до мирного життя-побуту, готується до реабілітації і, врешті, збирається з усіма думками, вона по-своєму розповіла кореспонденту Укрінформу про їхні 23 місяці віри та  боротьби. Про деякі факти – узагалі вперше.

ФАТАЛЬНІ ПЕРЕГОВОРИ З ВОРОГОМ

«Усе нормально. Деякий час буду зайнятий, тому ти мені не телефонуй. Я ввечері сам тебе наберу», – цими словами полковник Без’язиков попрощався зі своєю дружиною 16 серпня 2014 року о 9:20. І він справді зателефонував би додому, якби у Степанівці його не затримали так звані «ополченці», взявши потім у полон.

«Під Степанівкою напередодні був бій, через що полягло багато наших із 30-ї бригади. Ось Ваня й пішов за тілами загиблих. Із білим прапором у руках. Він був парламентарем. Разом із двома офіцерами він пішов на переговори взагалі без зброї», – уточнила Маргарита Кушнірова.

Зрештою, з представниками ворожої сторони українським військовим вдалося домовилися про те, що 17 серпня заберуть тіла полеглих побратимів. Але до місця своєї дислокації вони так і не повернулися. Їх перехопили люди кавказької зовнішності, почавши нав’язувати свої правила цієї страшної «гри».

«Наші пояснювали їм, що прийшли з миротворчою місією. Проте ті заперечували, що знають перемовців, із якими було досягнуто попередньої згоди. Вони одразу взяли наших офіцерів у полон, познімавши із них при цьому годинники, хрестики...  Дорогою на Донецьк мого чоловіка та інших полонених били. А перед цим на якійсь базі, куди спершу їх привезли, катували шокерами, електричним розрядом, іншими засобами. У Донецьк їх привезли вже ближче до ночі».

Ці подробиці Маргарита дізналася вже значно пізніше. Та й про саме перебування чоловіка у полоні, зрештою, їй стало відомо не відразу.

«Про те, що Ваня – у полоні, я дізналася абсолютно випадково. Можна навіть сказати, що просто здогадалася. Він припинив виходити на зв'язок. Мав зателефонувати ввечері, але не зателефонував навіть уранці наступного дня. Потім із телевізійних новин я дізналася про те, що троє офіцерів із Житомира потрапили у полон. Мене спантеличило те, що сказали, що на чолі був майор – «замполіт». Мене це збило. Й до того ж, мама почала втішати, мовляв, начальника розвідки ж ніхто на переговори не відправить, – це нісенітниці! – він просто на завданні. Бо й до того бувало, що зв’язок міг урватися. Але тим не менш, він потім телефонував нам. А тут його телефон, певно, зовсім розрядився.

Я почала телефонувати до Іванових товаришів по службі. Побігла до 8-го армійського корпусу, який був у нас, у Житомирі (Іван Без’язиков служив у складі 8-го армійського корпусу на посаді начальника розвідки; у березні 2015 року це з’єднання розформували, – ред.). Спочатку мене туди навіть не хотіли пускати. Але я сказала, що телефонуватиму Віктору Муженку, – і мене пропустили», – пригадує  жінка.

На той момент вона серцем відчувала: відбулося щось страшне. Тому готова була телефонувати будь-кому й куди завгодно. Зокрема й начальнику Генштабу – її вже нічого не спиняло.

Черговий офіцер, якого лишили у 8-му корпусі за головного, пояснив Маргариті, що у зникненні її чоловіка немає нічого надзвичайного. Мовляв, у розвідників так буває: відбувши на завдання, можуть і тиждень не виходити на зв'язок. Насправді ж, зброю, телефон і навіть особисті документи, йдучи на переговори з бойовиками, Іван Без’язиков залишив на місці дислокації.

«Я спитала, чи міг мій чоловік загинути? Бо до цього разом із кумом ми обдзвонили всі тамтешні госпіталі й лікарні – серед поранених Вані не було. Офіцер сказав мені, що загиблим мій чоловік бути не може. Тоді я спитала про полон. Ймовірність цього мені тоді ані спростували, ані підтвердили. Я  розуміла, що все дуже погано», – продовжила дружина половника Без’язикова.

А підтвердження не забарилося. Повернувшись додому, Маргарита отримала сумну звістку від іншого військового, котрий у телефонній ромові зазначив: Іван пішов на переговори, і його затримали. «Тобто він потрапив у полон?» – перепитала вона. У слухавці прозвучало: «Так».

ІЗ ПОЛОНУ ЦІКАВИВСЯ, ЧИ ВСЕ ДОБРЕ ВДОМА

Протягом 23-х місяців полону полковнику Без’язикову в найсприятливіші місяці вдавалося раз на два тижні телефонувати додому. Найперше, про що він запитував у дружини під час тих коротких телефонних розмов, – чи все добре вдома. У них навіть була своя система розпізнавальних знаків-слів.

«Він давав мені зрозуміти, коли можна говорити, а коли – ні. Міг мене раптом перебити, і я розуміла, що чоловік залишився сам і може мені про щось розповісти. Своє місцезнаходження він підтверджував відповідями на коротке питання  „Ти там?“ Так ми умовно називали Донецьк», – уточнила Маргарита.

Спочатку, в 2014 році, жінка намагалася відправляти своєму чоловікові посилки. Але ці спроби все ж розбивалися вщент, бо точного місця перебування Без’язикова таки встановити не вдавалося. Та й пояснити дружині цього він не міг – усі їхні розмови завжди чули треті особи зі сторони бойовиків. Зрештою, полонених хоч і кепсько, але годували – кашею, хлібом і водою з-під крану.

Зв'язок із Без’язиковим його рідні втратили 22 травня 2015 року. Полонених тоді саме перехопило інше угрупування бойовиків, які вирішили, що Іванові не треба телефонувати додому. І лише напередодні нового року він зміг зателефонувати мамі.

«Вона точно не знала, чи то був він. Хоча ми відпрацювали контрольні запитання, які треба задати Вані: на якій вулиці вони жили? як звали його нянечку? як звали собачку, яка була в нього в дитинстві? Відповіді на них знало дуже вузьке коло людей і аж ніяк не бойовики. Вона спершу сказала, що він на них відповів, а далі завагалася, чи таки розмовляла з сином», – пояснює Кушнірова.

Сама ж Маргарита вперше після тривалого мовчання почула голос чоловіка лише 16 березня  цьогоріч:

«Підтверджень, що він досі живий,  не було. Але залишалася віра у це, тому треба було все одно шукати і не опускати рук».

Як не дивно, чуйними часом виявлялися й самі «ополченці». Так, Кушнірова зокрема розповіла, що в останньому місці, де утримували її чоловіка, на День святого Миколая один із них подарував йому зубну щітку. Хоча в попередньому угрупованні ставлення було жахливим: полонених били і мордували голодом упродовж трьох діб.

ВОЛОНТЕРИ ЗАМІСТЬ КОЛИШНІХ ДОБРИХ ЗНАЙОМИХ

«За цих майже два роки відсіялося дуже багато людей, котрих ми вважали близькими. Або ж, щонайменше, добрими знайомими. Дехто повівся, м'яко кажучи, не гарно: підтримували плітки про Ваню, які ширилися містом. Говорили, що він перейшов на сторону „ДНР"...» - розповідає Маргарита Кушнірова, тепер лише гірко всміхаючись натомість.

Більше того, позаочі злі язики подейкували й про те, буцімто Іван Без'язиков давно має іншу сім'ю у Донецьку. Знаючи ж свого чоловіка, Маргарита сприймала ці чутки як погані жарти:

«У нашій сім'ї апріорі ніколи не було бруду, зради, ревнощів. Я жодної хвилини не вірила цим чуткам! Так, було боляче й неприємно усвідомлювати те, до чого доходять люди. Бо на той момент волонтерам групи „Патріоти"  Олегу Котенку, Миколі Мерзі, не вдавалося відслідковувати Ваню - і ми взагалі не знали, чи живий він...»

Сьогодні вже можна спокійно констатувати, що ця ситуація, вся ця дворічна боротьба правди із кривдою, стала лакмусовим папірцем, продемонструвавши, хто є ким насправді. Так, у житті родини Без'язикових-Кушнірових в одну мить старих «приятелів» замінили чуйні незнайомці, ставши їм справжніми друзями. Спершу ці люди, розшукавши контакти Маргарити, підтримували морально, а далі всіма силами сприяли поверненню її чоловіка додому. Серед них були й небайдужі жителі Донбасу.

«Я цих людей зовсім не знала. Це було дивовижно! Вони телефонували і говорили: „Ми з тобою - тримайся!" Тоді, коли я вже почувалася знесиленою, вони продовжували смикати різні відомства, волонтерів. Телефонували люди зі Львова, з Івано-Франківська і говорили, що моляться за нас. А одного разу зателефонував чоловік із Києва і попросив номер моєї банківської картки, щоб перерахувати гроші. Я спершу вирішила, що то аферист і навіть відмовилася надавати реквізити, та згодом все ж погодилася. Хоча ми й не потребували фінансової допомоги, бо отримувати зарплату чоловіка. Крім цих людей, підтримували хіба що моя мама, його мама і троє дітей. Також на власний страх і ризик допомагали люди з Донбасу. Так, з одного боку, я розуміла, що їхня допомога може бути дуже важливою, бо вони перебувають безпосередньо там. Але з іншого - не хотіла наражати їх на небезпеку. Бо це було вкрай ризиковано», - зауважила вона.

Із теплотою Маргарита пригадує й свою нещодавню поїзду до Слов'янська. По суті, заходи з нагоди другої річниці звільнення Слов'янська і Краматорська від російсько-терористичних військ збіглися за часом із датою визволення її чоловіка з полону:

«Там настільки відкриті люди - вони не озлобилися на весь світ, хоч і пережили війну. Вони мене радо прийняли. І коли ми з чоловіком вже виїжджали на Київ, нам навіть дали із собою поїсти в дорогу».

ВІН НІКОЛИ НІКОГО НЕ БЛАГАВ

Попри те, що за минулих два роки родину полковника Без'язикова встигли оточити добрі та порядні люди, траплялися й неприємні випадки спроб шахраїв збагатитися на їхній тривозі.

«Був випадок, коли мені зателефонував невідомий чоловік і сказав, що я повинна терміново перерахувати 2,5 тис. грн, що для такої справи було смішною сумою. Він говорив, що телефонує з Донецька і зауважував, що то - останній шанс мого чоловіка повернутися. Ці гроші треба були нібито на бензин, щоб перевезти Ваню. На той момент чоловік уже не виходив на зв'язок. Тому я відразу спохватилася бігти, відправляти гроші... Але потім попросила дати слухавку чоловіку. Мені сказали, що це поки неможливо, що Ваня зателефонує ввечері, а зараз я маю перерахувати кошти. Інакше чоловіка можуть навіть розстріляти, бо в нього нібито виник конфлікт із ополченцем. А далі він сказав фразу: „Ваш чоловік благав допомогти!" Саме ці слова мене остаточно отямили. Бо мій чоловік ніколи нікого не благатиме. Тим паче, противника. Та й перебування в полоні він не сприймає як геройство. Тож я звернулася до міліції і попросила пробити номер. Мені відразу сказали, що то аферисти. Виявилося, що провокатори телефонували не з Донецька, а з Києва», - розповіла Маргарита Кушнірова, акцентуючи на тому, що працівники правоохоронних органів упродовж тих 23-х місяців завжди ставилися до її прохань із розумінням.

БІДА, ЩО ЗГУРТУВАЛА

У полковника Без'язикова  троє дітей. Двоє старших - син і донька - від переднього шлюбу, а також найменший син - спільний із Маргаритою Кушніровою. Усі троє завжди були близькими з батьком. А тому не дивно, що звістку про його утримання в полоні сприйняли важко.

«В офіцерському корпусі мені сказали попередити родичів, що їм може загрожувати небезпека. Зважаючи на те, що у чоловіка було високе звання, то існувала навіть загроза викрадення дітей. Попри те, що нашому спільному сину на той момент було лише 3,5 роки, він одразу все зрозумів. Він знав, що тато - у бандитів. І от, коли у новинах показували поховання наших захисників, він мене завжди із жахом перепитував: „Мамо, а це ж не тато?"

Він завжди боявся, щоб тато тільки не помер... Йому завжди хотілося, щоб у тата знайшлася якась чарівна паличка, за допомогою якої Ваня міг би відкрити всі двері і повернутися додому,» - пригадує Маргарита.

Сприйнявши звістку мужньо, за деякий час маленький хлопчик все ж замкнувся в собі. Вивести його зі стану, коли він не хотів спілкуватися з однолітками, їсти і навіть ходити до вбиральні у дитсадку, допомогла робота психолога.

Паралельно з цим Маргарита мусила розповісти про це двом старшим дітям свого чоловіка і його колишній дружині. Зрозуміло, що до цього жінки між собою не спілкувалися. Зваживши  усі «за» та «проти», Кушнірова зібралася з думками і поїхала до Новограда-Волинського, де й проживала перша сім'я полковника Без'язикова, а також його мама:

«Ми всі зустрілися у моєї свекрухи. Ми сиділи один навпроти іншого. Я так і сказала, що Ваня потрапив у полон. Розповіла, за яких обставин, що він не виходить на зв'язок, але ми сподіваємося, що він живий. Найперше - ми обидві з його колишньою дружиною почали одразу плакати. Ми плакали довго. Потім вона обіймала мене, я - її. Затим обговорювали, що ж робити далі. Відкинули всі образи, претензії - зрозуміли, що залишилися ми і троє дітей, що чоловік не може зараз нам допомогти. Під час тієї розмови у старшого сина, котрому зараз 21 рік, виступили на очах сльози. Причому він мовчав - жоден м'яз на його обличчі не здригнувся. Донька ж була настільки в шоці, що здавалося, вона не усвідомлювала, що таке взагалі могло трапитися насправді. Вони не знали, що тато воює - думали, що він на навчанні. Зрештою, нас це згуртувало. Не можу сказати, що ми стали однією великою сім'єю, але точно зрозуміли, що є головним, а що - ні».

Ці люди почали підтримувати один одного навіть тоді, коли їхніми містами почали ширитися чутки про нібито іншу сім'ю їхнього батька та чоловіка на Донбасі.

«Пам'ятаю, як старший син сказав мені: „Ну ви ж у це не вірите? Тато б не зміг!"» - згадує Маргарита.

СТАРЕНЬКА МАТИ ДОЧЕКАЛАСЯ СИНА

Дочекатися Івана Без'язикова з полону стало буквально справою життя й для його старенької мами - пані Ольги. Коли вся ця невідомість обрушилася на їхні плечі, жінці було 82 роки. Їй було вкрай важливо не померти перш ніж він повернеться.

«Вона дочекалася і дуже щаслива зараз. Вона переживала, що помре і навіть за руку його не потримає. Ці її слова буквально розривали моє серце. Ваня теж завжди турбується про маму, яка для нього - завжди на першому місці. Я інколи навіть ревнувала», - усміхається Маргарита, згадуючи стосунки свого чоловіка із його мамою.

Чекаючи на сина, Ольга Без'язикова навіть почала молитися, чого досі ніколи не робила. Цієї звички не полишає й зараз. Щоправда, тепер молиться вже за порятунок інших військовополонених.

«Після повернення Вані вона навіть почуватися стала краще. Раніше вона буквально через силу виходила на прогулянку, лише тому що мала дочекатися сина», - каже Маргарита.

Наприкінці тижня пані Ольга нарешті побачиться із своїм сином.

ПЕРША ЗУСТРІЧ ПІСЛЯ ДВОРІЧНОГО ПОЛОНУ

Вперше за 23 місяці живим свого чоловіка Маргарита Кушнірова побачила 5 липня 2016 року в одному з населених пунктів поблизу Слов'янська (назва не вказується умисно, - ред.). Далі у супроводі СБУ вони прибули до Києва, звідки вже приїхали додому.

«Коли я його побачила, у мене буквально обірвалося серце... Чекаючи в машині, я весь той час уже знала, що його забрали. І от приїхав автобус із волонтерами, працівниками Служби безпеки, з якого вийшов і мій чоловік. Я навіть не можу передати того, що я тоді відчувала. Я лише бажаю пережити ці почуття всім, хто чекає. Тоді в буквальному сенсі обрушилося щастя. Я його обійняла: живий, дихає! Звісно, він був дуже худим. Але це все ніщо у порівнянні із тим, що він був нарешті поруч!» - поділилася враження Маргарита.

Про те, що зустріч із чоловіком цілком реальна і відбудеться зовсім скоро, вона дізналася вранці 4 липня. Далі придбала останній квиток до Слов'янська і вже ввечері їхала, в буквальному сенсі, назустріч долі.

«Мені зателефонував Олег Котенко (переговорник волонтерської групи «Патріоти», - ред.) і спитав, чи можу я приїхати до Слов'янська. Я погодилася, хоч може, це здасться й необачним, легковажним. Але я довіряла цим людям, волонтерам групи «Патріоти», - за цей час вони встигли стати близькими мені. Я не задавала зайвих питань. Купила останній квиток і вже ввечері виїхала до Слов'янська. Все відбувалося так швидко... Вранці 5 липня мене зустріли, а вже ввечері чоловіка звільнили. Взагалі, вся ця спецоперація, як мені пояснили, тривала декілька місяців», - пригадує жінка.

Після цього полковник Без'язиков деякий час перебував у лікарні. Вдома поки був лише один день - 10 липня. Наразі ж він намагається з'ясувати, якою буде його подальша доля після розформування 8-го армійського корпусу, у складі якого він служив. І, вже завершивши цю справу, військовий проходитиме реабілітацію.

«Його обстежили у київській лікарні. Надалі він лікуватиметься вже у нашому госпіталі, в Житомирі. Взагалі, мені трохи незручно говорити про здоров'я Вані, знаючи, що у полоні є люди, у яких немає кінцівок або вони осліпли, як от Жемчугов (українець, мирний житель Володимир Жемчугов, випадково підірвався на розтяжці, утримується в полоні бойовиками "ЛНР" і звинувачується в диверсійної діяльності, - ред.). Слава богу Вані свастику на тілі не вирізали і татуювань розпеченим залізом не набивали... Як каже сам мій чоловік, руки-ноги-голова на місці - значить, усе добре».

У ПОЛОНІ МАЛЮВАВ ПОРТРЕТИ

Полковника Без'язикова без перебільшення можна назвати багатогранною особистістю. Він має чимало захоплень - від риболовлі до різьби по дереву і малювання. Останнє, власне, допомагало деякою мірою порозумітися з «ополченцями».

«Він дуже гарно малює. Навіть коли був у полоні, багато «ополченців» приносили йому фотографії своїх коханих дівчат, дітей і просили намалювати їхні портрети...», - каже Маргарита Кушнірова.

ВІРА, НАРОДЖЕНА В НЕВОЛІ

Із полону полковник Без'язиков привіз із собою дві речі - велику Біблію і маленьку ікону святої Маргарити, знайдену в одному з підвалів. Ці реліквії додавали йому снаги і водночас переконували: Бог є. Повернувшись додому він передусім пішов до храму, де молився і довго мовчав.

«Він каже, що, можливо, все пережите - це знак того, що вірою і молитвою можна себе врятувати. Ваня дуже любить такі християнські свята як Пасха та Різдво. Але при цьому він ніколи не молився й не хрестився. Хоча завжди знав, що є Бог, що є якась сила над нами всіма. Із Донецька він привіз велику Біблію, яка там весь час була з ним. Він молився. А ще, в одному з останніх приміщень, де його утримували, Ваня знайшов маленьку іконку святої Маргарити. Зараз каже, що завдяки їй розумів: все буде добре. В сенсі віри він став іншою людиною. Вчора (10 липня, - ред.) ми були в соборі, замовили благодатну молитву. Близько сорока хвилин ми сиділи у храмі і просто мовчали», - розповіла його дружина.

Усе пережите і віра в Бога спонукають їх обох нарешті зробити ще один важливий крок у житті - офіційно зареєструвати шлюб. Маргарита жартома зізнається, що зараз це їхня справа номер один.

«Ми познайомилися на роботі. За службовим обов'язком, я возила документи до того відділу, де працював мій тоді ще майбутній чоловік. Власне, зустрічатися ми почали задовго після того, як він розлучився із першою дружиною. До того спілкування обмежувалося лише на рівні «здрастуйте - до побачення». Тобто сім'ї я не розбивала, та й він завжди був порядною людиною. А от офіційно шлюб ми досі не взяли. Якось ми цьому ніколи не надавали особливого значення. Головне - що ми разом, і у нас все добре. Зрештою, до війни ми таки планували побратися. Пора би - бо вже й дитина підростає. Але потім Ваня поїхав... Тож зараз справа номер один - зареєструвати шлюб», - зазначила вона, сповнена планів на оновлене щасливе майбутнє.

Олександр Трохимчук, Житомир.

Фото: з семейного архіву; Микола Лазаренко, Анна Максимова / Укрінформ.