Геннадій Афанасьєв, український політв`язень, звільнений з російського полону

Політв`язням Росії я надіслав листівки з волі - з мапою України

29.06.2016 10:00

На першу спільну з адвокатом Олександром Попковим прес-конференцію в Укрінформі нещодавно звільнений український політв'язень Геннадій Афанасьєв прийшов разом з мамою Ольгою та другом-кримчанином Алімом Якубовим. Після того, як він закінчив розповідь про пережиті в російській в'язниці нелюдські катування, у прес-залі на якийсь час запанувала тиша - від почутого важко було отямитися.

Коли я підійшла до нього попросити про інтерв'ю, Геннадій направив мене до мами, аби звірити його розклад на найближчий час.

«Як ви це можете слухати?» - спитала я в неї. «А я не можу - сиджу і плачу», - призналася жінка. На моє запитання, чи Геннадій хоч трохи звільняється від страшних спогадів, коли ділиться ними з людьми, Ольга Афанасьєва відповіла негативно: «Ні, він переживає їх знову й знову, але вважає своїм обов'язком розповідати про це людям».

Я пообіцяла, що під час інтерв'ю не буду знову повертати його до теми катувань. Вільний час у Геннадія був через день після прес-конференції, тож Ольга записала мене у шкільний зошит у клітинку на п'ятницю. «Але якщо нас викличуть в якісь офіційні інстанції, то інтерв'ю доведеться перенести», - попередила вона.

Не викликали - наразі пильний інтерес до Геннадія виявляють переважно журналісти. Він не відмовляє нікому і, долаючи страшенну втому, розповідає, розповідає...

Відчувається, що 25-річний Геннадій досі карається через те, що не витримав нелюдських тортур і під тиском катів підписав зізнання у всьому, що вони вимагали. І хоча на суді над Олегом Сенцовим та Олександром Кольченком він знайшов у собі мужність заявити, що покази проти них були дані під тортурами, своїми відвертими розповідями Геннадій ніби спокутує насамперед перед собою той гріх, дорікати за який ні в кого не повернеться язик.

На інтерв'ю Укрінформу Геннадія супроводжував той самий Алім. Коли ми трохи роззнайомилися, я довідалася, що він разом з Геннадієм працював фотографом у Сімферополі, потім разом з друзями переїхав до Києва, де також фотографує, найняв житло, в якому наразі дає притулок обом Афанасьевим. Весь цей час він не поривав зв'язків з родиною друга-політв'язня і з ним самим, всіляко їх підтримував і продовжує робити це зараз.

Перед початком інтерв'ю я запитую, якою мовою Афанасьєву буде зручніше розмовляти. «Рідною. Українською», - не роздумуючи жодної секунди відповів він.

Я НЕ ЗМІГ РОЗЛУЧИТИСЯ З БАТЬКІВЩИНОЮ І ПОМІНЯТИ КРИМ НА АМЕРИКУ

- Геннадію, у вас російське прізвище. Розкажіть трошки про ваше коріння.

- По лінії матері я етнічний росіянин, а по батькові повністю українець. Я народився у Сімферополі, але до 6 класу жив у Одесі: ходив до українського дитсадка - можливо, ви бачили в інтернеті моє дитяче фото в українському вбранні, потім вчився у двох школах.

- Олег Сенцов у своїй книжці оповідань розповідав, що з дитинства ішов упоперек течії, у школі його не раз били, але він все одно залишався при своїй думці. А яким ви були у дитинстві?

- Я просто був творчою людиною. До 5 класу я навчався в інтернаті, кожного тижня ми виступали перед батьками, і співали українські пісні, наприклад, «Рідна мати моя» або відтворювали якісь українські національні події. Я також виступав у театрі ляльок - ми показували дітям українські казки, захоплювався грою на музичних інструментах.

- Чому ж тоді ви вирішили вчитися на правознавця?

- Мій дідусь - його теж звали Геннадієм - був правознавцем і допомагав дуже багатьом людям. Він працював суддею у військовому трибуналі, захищав військовослужбовців, боровся з дідівщиною. Тому я вирішив піти по його стопах.

Я вірив у закон і право, допоки не почав учитися. Вже під час навчання я побачив оту корумпованість, а коли закінчував університет, зрозумів, що закони не працюють, як слід, що ані слідство, ані захист не мають можливості виконувати свої завдання так, як потрібно, бо є якісь вищі органи, які мають свій інтерес у деяких справах. І все це дуже брудне, і все це робиться через гроші.

- Під час навчання ви платили за заліки чи іспити?

- Ні. Викладачі іноді справді створювали ситуації, коли треба було заплатити, але я в такому випадку волів отримати погану оцінку, але не платив.

Але загалом по закінченні університету я отримав гарний атестат за фахом «правознавство, суд, адвокатура».

- Однак ви не працювали за ним жодного дня.

- Так. Ще під час навчання, у 2010 році, я вирушив до США з метою заробити грошей і щось змінити у своєму житті. Чому США? Бо я вважаю, що там і в Канаді найвільніше повітря.

Це були дуже важкі для мене півроку - я працював зранку до ночі без вихідних, не цураючись жодної роботи. Я знав, як даються гроші, бо, напевно, з 6 класу постійно працював, але собі їх ніколи не залишав, а віддавав матері. Але мені хотілося за свою тяжку працю отримувати гідну зарплатню, і в Америці я міг на це розраховувати

- У вас не виникало думки там залишитися?

- Я не міг не повернутися, бо у мене тут мама, батьки, про яких треба піклуватися. І потім, я не зміг розлучитися з батьківщиною, не зміг проміняти Крим на Америку.

Я повернувся, купив усю необхідну дорогу апаратуру і почав працювати фотографом.

- Ви десь вчилися фотографії?

- Це був авантюризм, творчий порив, тож я вчився на своїх помилках. Я займався приватною фотографією в одній компанії, і це давало мені можливість добре заробляти - вистачало і на себе, і на допомогу батькам.

НІКОЛИ НЕ БУВ ТАКИМ ЩАСЛИВИМ, ЯК ПІД ЧАС ВОЛОНТЕРСТВА У КРИМУ

- Як ви долучилися до волонтерської діяльності. Що стало поштовхом?

- Живучи у Криму, я, мабуть, не дуже добре реагував на те, що відбувалося у Києві на Майдані з листопада 2013 до лютого 2014 року, бо дивився на це крізь призму російського телебачення, яке я зараз називаю лише отрутою. Тож я був отруєний тією інформацією.

16 лютого, ще до кривавих подій, повертаючись до Криму з Карпат, куди я їздив фотографувати, я проїздом був у Києві і пішов на Майдан. Я ходив серед людей, відчував той дух, бачив фотографії декількох убитих раніше майданівців і місця їхньої загибелі, і в мені все тремтіло. Напевно, подібне відчуття буває у церкві, коли чуєш музику або спів.

Я повернувся додому, а через два дні на Майдані почалися криваві події. Я розумів, що я щойно звідти, люди там були мирними, вони не коїли нічого такого, за що їх можна вбивати. І ось тепер Небесна сотня, ота дівчина з кулею в шиї (20 лютого волонтер медичної служби Майдану Олеся Жуковська отримала поранення в шию від кулі снайпера. - Авт.), отой героїзм народу, ота кривавість, ворожість влади, яка знищувала свій народ, оті проросійські тітушки... В мені тоді все перевернулося.

- Ви у Криму з кимось цим ділилися? Адже там переважали інші настрої.

- Це все було всередині, бо я не мав друзів, які поділяли б такі погляди, або, можливо, вони й поділяли, але не висловлювали цього вголос.

Я вирішив, що сам виходитиму на всі наступні акції громадського протесту проти влади Януковича і Партії регіонів, бо хотів змін у державі. Я щиро вірив, що отой порив самосвідомості справді може принести демократію в нашу державу, що всі вже справді стомилися від того, що їх постійно обманюють, обкрадають.

Я ходив на ті перші мітинги, знайомився з людьми, брав їхні контакти, а коли після 26 лютого почалося російське вторгнення, почав їх обдзвонювати і пропонувати допомогти ліками та їжею саме військовослужбовцям та активістам, які можуть долучитися до сутичок з тим озброєним натовпом, який називав себе «кримським ополченням».

Я вже розповідав, що мене надихнула поранена в шию дівчина-волонтер з Майдану. Ми також хотіли рятувати людей, і саме за цю роботу я взявся у Криму.

Я ніколи не був такий щасливий, як тоді, коли займався волонтерською діяльністю, допомагав людям, бо знав, що роблю дійсно важливу річ для своєї держави. Для мене це навіть більша насолода, ніж займатися фотографією!

Я НЕ ПОЧУВАЮСЯ ГЕРОЄМ АБО ЛЮДИНОЮ, ЯКА БІЛЬШЕ ЗА ІНШИХ НА ЩОСЬ ЗАСЛУГОВУЄ

- Геннадію, давайте повернемося у сьогоднішній день. Перед вашим звільненням у ЗМІ була інформація про ваш із Юрієм Солошенком тяжкий стан здоров'я. Що показало медичне обстеження?

- Мені сказали, що у мене важкий психічний стан через те, що я трохи більше двох років перебував у маленькій камері. А щоб я не почувався у лікарняній палаті так само, як у ній, мені потрібне якесь курортно-профілактичне лікування, реабілітація. А ще мені призначили дуже багато досить дорогих пігулок - лише чотири їх види коштують 100 доларів.

- А де ви їх узяли? Чи вам дали ці пігулки безкоштовно?

- Мені допомогла коштами на перший час російська громадська організація, яка опікується українськими політв'язнями.

Але про якусь реабілітацію поки що мови нема. Я навіть ці пігулки не можу регулярно приймати - не встигаю, бо це треба робити після їжі, а я весь час серед людей, на зустрічах у місті, а кожного разу снідати й обідати там дуже дорого.

- Тобто ви вийшли з лікарні - куди?

- До друзів - ось, до Аліма.

- А якісь українські державні чи громадські організації вами опікуються?

- У мене на даний час немає ані житла, ані роботи, мені зараз нікуди повертатися і нема за які кошти харчуватися. Я не знаю, як реалізувати те прагнення захищати хлопців, яке в мене є.

Якщо повернутися до фотографії, якою я міг би заробити на життя, я не зможу допомагати політв'язням. Це важко поєднувати, бо не можна там і там робити по півсправи, все у цьому житті треба робити дуже гарно.

Якби мені допомогли, якби я мав де жити і що їсти, я працював би зранку до ночі. Мені подобається те, що я роблю. Я хоч і виснажений, як лимон, але я знаю, що це добра справу.

- А ви до когось зверталися чи, можливо, плануєте звертатися з цього приводу? Чи держава має сама запропонувати цю допомогу?

- Я не знаю, до кого мені звертатися, чи маю я на це право, бо я не почуюся людиною, яка більше за інших на щось заслуговує. Я не почуваюся героєм, і не знаю, як бути, бо тільки-но повернувся з в'язниці. Це така перевтома! Я ще не бачив цієї свободи і не зрозумів, що й до чого. Коли ви повертаєтеся з роботи додому, ви відчуваєте: «О, як добре вдома». А я повернувся з полону, але цього відчуття не можу отримати. Мама незабаром поїде назад у Сімферополь, а мені через ФСБ туди не можна.

- А з Юрієм Солошенком ви після виходу з лікарні зв'язувалися?

- Так, я телефоную йому в Полтаву, ми спілкуємося.

- Який у нього настрій? Йому теж весь час надокучають з інтерв'ю?

- У нього життя спокійніше, бо все ж таки треба берегти здоров'я. Він поруч із родиною, у своїй хаті, а незабаром повернеться на лікування до Києва.

- Ви встигли у столиці десь побувати після звільнення?

- Я відвідав лише Володимирський собор, бо хочу постійно ходити до церкви, але зараз не маю часу.

Ще між зустрічами з журналістами потрапив до алеї Небесної сотні, постояв біля хреста, помолився, вклонився їхній пам'яті. Хотів би, коли буде час, купити свічки і прийти поставити, але поки його немає, бо, окрім журналістів, є громадські організації, якісь акції, зустрічі з адвокатами, родинами в'язнів - і так цілодобово.

- Ви бачите якийсь механізм звільнення українських політв'язнів у Росії? Якою може бути ваша участь у цьому?

- Все залежить від того, яку роботу мені запропонують і які повноваження я матиму, бо просто сам по собі, як людина без жодних повноважень, я можу лише поділитися з громадськими чи державними організаціями якимись своїми міркуваннями.

Я вважаю, що в Україні просто необхідно активізувати і скоординувати ті організації, які займаються допомогою політв'язням, полоненим чи просто в'язням, бо вони діють дуже роз'єднано, а також налагодити спілкування з російськими правозахисниками. Треба створити організацію чи штаб, які могли б казати: «Хлопці, не треба всім разом іти в одну точку, є потреба спрямувати ваші зусилля сюди, а ваші - туди». Це був би єдиний напрямок, а то вони всі щось роблять і не мають зв'язку між собою, тож про це треба думати.

А ще треба об'єднати родичів усіх політв'язнів та полонених - разом їм буде набагато спокійніше, налагодити зв'язок між політв'язнями та їхніми батьками, знайти спосіб допомагати їм матеріально - це може бути благодійний фонд чи якась допомога з боку держави, бо навіть писати листи зараз дуже дорого.

Наприклад, я купив конверти, марки та листівки для 29 політв'язнів у Росії - в мене вийшло вже 500 гривень.

- А що ви їм написали?

- Те, що відчував. Я їм надіслав листівки з мапою України, бо для людини, яка знаходиться у російській в'язниці, це дуже важливо, а мапу там не можна мати - її забирають.

Звісно, листи були різними, але я всім написав, що повернувся, тож майте надію, процеси ідуть, я про них знаю, тримайтеся. Якщо вас ще не засудили, то все одно засудять, бо це російський суд, але не засмучуйтеся, ми вас витягнемо, я зроблю все можливе, щоб увесь світ, усі журналісти, всі люди продовжували працювати з іще більшою наснагою, бо вони можуть досягти результату.

- Вибачте, я уточню, для Олега Сенцова і Олександра Кольченка ви добирали якісь особливі слова?

- Я розповів їм про рідних, бо постійно спілкуюся з їхніми родинами, про якісь власні переживання, звісно,приносив вибачення і пропонував і дружбу.

ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ Я ЖИВУ НА КОШТИ РОСІЙСЬКИХ ПРАВОЗАХИСНИКІВ

- Після всього пережитого за ці два роки який висновок ви для себе зробили - люди загалом добрі чи погані?

- Якщо казати про наших людей, то вони в нас чудові, просто неймовірні! Коли я їду в метро, до мене вітаються, звертаються, про щось запитують, я дякую, розвідаю про плани, даю якісь поради, ділюся спогадами.

- А за те, що з вами робили у російській тюрмі, хтось має відповісти?

- Ті, хто це робив, - злочинці, а із злочинністю треба боротися: порушувати проти них справи, шукати, затримувати, саджати за грати і карати за те, що вони роблять!

- Чи збираєтеся ви як правник подавати до Європейського суду з прав людини на своїх катів?

- Звісно! У мене є адвокат Олександр Попков, є захисники з Росії, в нас є кейси, з якими ми будемо працювати і будемо подавати до суду (ЕСПЛ. -Авт. ).

Я добре пам'ятаю не лише всіх тих, хто мене катував, а тих, хто принижував, затримував, порушуючи українські закони, незаконно утримував за гратами.

Цих законів, які вони порушили, дуже багато, тож, я вважаю, що ми будемо боротися, переслідувати, шукати всіх, хто коїв злочини не тільки проти мене, а насамперед проти українського народу. Бо вони арештовували мене не просто як Геннадія Афанасьева, а як громадянина України.

- Надія Савченко після двох років у російській в'язниці казала, що наразі ловить себе на відразі навіть до берізок і хоче якось подолати у собі це відчуття. Чи відчуваєте подібне психологічне відторгнення усього пов'язаного з Росією?

- Я вам раніше вже казав, що першу допомогу після повернення в Україну мені надали саме російські громадські організація, які допомагать українським політв'язням у Росії. Їх багато, назву, наприклад, «Росузник».

Є російська влада, а є росіяни. Я буду доводити до кожного українця, що треба розділяти - є ті, хто із заплющеними очима, не розмірковуючи, йдуть за своїм президентом Путіним і роблять те, що він їм каже. А є інша категорія людей, яка розуміє, що відбувається в Криму, в Україні, хто у цьому винен, їм за це соромно, і вони дуже сильно допомагають.

Я хочу сказати, що дуже багато росіян відкрито виступають проти того, що відбувається в Росії, і потрапляють за це за грати. Я їх зустрічав, спілкувався з ними. Навіть учора ввечері (інтерв'ю записувалося 24 червня. -Авт.) ми мали між собою невеличку конференцію і будемо й надалі спілкуватися, бо, по-перше, їм треба подякувати, а, по-друге, подумати, як ми можемо об'єднатися заради боротьби.

Тобто росіяни в РФ сидять за гратами за українські справи, а в нас про це ніхто не говорить. Тому як я можу сказати, що ненавиджу берізки, коли зараз живу і харчуюся лише завдяки допомозі російських правозахисників? Вони і в тюрмі мені дуже допомагали - роздруковували листи, які мені писали через інтернет, надсилали марки, поповнювали мій телефонний рахунок, і завдяки цьому я міг жити і спілкуватися і з ними, і з українцями.

- І насамкінець, ви не думали піти в політику, адже вибори в Україні відбуваються доволі часто?

- Що я можу зараз сказати? Якщо політика буде тим шляхом, який допоможе реалізувати щось із моїх проектів, то чому б ні? Але мені зовсім нічого не пропонують, тому не знаю... Я віддаю весь свій час і всього себе народу України, дуже хочу, щоб мене зрозуміли, повірили і від цього була якась віддача.

Я сподіваюсь, що у мене буде змога попрацювати, що мені дадуть якийсь кредит довіри, і я зможу щось змінити. В мене є таке бажання. А якщо ні, то я робитиму, що зможу - виходитиму на ті самі акції, буду підтримувати політв'язнів. Якщо мені запропонують кудись поїхати і десь виступити, то я це зроблю.

Я вже зараз буду зустрічатися з нашими військовослужбовцями, які прибувають із зони АТО до Києва у відпустку, вивчатиму долі полонених і як з ними іде спілкування, розповідатиму, що можна зробити як перші кроки саме для політв'язнів та полонених. А далі буде видно...

***

Вже коли я вимкнула диктофон, Геннадій Афанасьєв признався, що його боляче зачіпають деякі необережні, а часом і відверто хамські коментарі під інтерв'ю різним виданням.

«Люди пишуть, мовляв, навіщо їх стільки, чому він так піариться? Та я не піарюсь, я вже вижатий, як лимон! Я справді хочу подякувати кожному українцю і допомогти тим, хто зараз за гратами», - гаряче переконував Геннадій.

А ще виявилося, що жодних пропозицій стосовно реабілітації, окрім запрошення чеських правозахисників відвідати тижневий тренінг у таборі відпочинку в їхній країні, він наразі не отримував.

Щоправда, про безпритульність Афанасьєва згадали члени міжфракційного об'єднання «Єврооптимісти» і оприлюднили відкритого листа президенту з пропозицією надавати житло тим звільненим політв'язням, яким нема куди повертатися.

А щоб посилити бажання допомогти Геннадію, нагадаємо кілька цитат з його прес-конференції в Укрінформі, бо «люди повинні про це знати».

***

« 9 травня 2014 року я ішов на парад до Дня перемоги з фотографією мого прадіда, щоб вшанувати його пам'ять. Це був центр міста, і раптом з усіх сторін на мене накинулися люди, повалили на землю, викрутили руки за спину і наділи на мене кайдани, які я не знімав 767 днів».

«Мене відвезли до ФСБ, і почалися допити. Зі мною працювали 10 днів. Мене постійно били по голові, по животу, але мені казали, що ніхто не дізнається, що тебе били, бо вони знали, як це робити - вдягали рукавиці, одягали пакети на голову та душили. У мене постійно запитували, де терористи, я повинен був визнати, що і я терорист».

«Мені вдягали на голову протигаз, закривали шланг, я не міг дихати, а вони, коли бачили, що я вже втрачаю свідомість, його раптово відкривали, щоб я зробив подих, а вони бризкали туди якимось спреєм чи рідиною і знову надівали. Коли я робив повторний подих, у мене починалася блювота, яка не могла нікуди вийти, і я починав її ковтати».

«Щоб змусити підписати визнання провини, мене роздягали догола, клали на підлогу, брали міліцейський кийок, водили по статевих органах і казали, що звалтують. Після того вони брали паяльник і, вибачте за пряму мову, я процитую російською, що мені казала ця людина: «Сейчас мы в тебя его засунем холодным, а потом включим, он будет нагреваться, у тебя будет эрекция, а потом у тебя все там сгорит, ты не сможешь ни садиться, ничего не сможешь, и в тюрьме ты никому не докажешь, что ты мужчина нормальной ориентации».

«Мене знову роздягали, прив'язували до статевих органів оголені дроти і пускали струм. Це дуже боляче. Мені постійно казали, що зараз те саме буде із твоєю матір'ю, що мене ніхто не врятує, ти просто зникнеш із світових радарів і всі про тебе забудуть».

«Ці люди примусили мене сказати, що я винен, що я терорист, вони змусили мене дати покази на Олега Сенцова, на Олександра Кольченка. Я вважаю, що мені треба було витримати, я вже про це казав, не буду повторювати, бо я знаю, що люди мені кажуть, що все добре, але все недобре...»

«Коли я залишився сам на сам із собою і бетонними стінами, мені треба було міркувати, як далі жити і що робити, чи варте моє життя, те, що мене перестали бити, життя двох хлопців, які страждатимуть більше за мене. І я вирішив, що ні...»

«Коли ми з Юрієм Даниловичем опинилися в літаку, то були такі розгублені, що навіть не посміхалися, бо не вірили. І лише коли літак нарешті покинув цю землю, ми закричали: «Прощай, немытая Россия!» Це було перше відчуття свята, бо ми розуміли, що літак не можна зупинити, як машину, ми не повернемося, ми будемо летіти, бо наші нас назад уже не віддадуть!»

«Там ( у Росії) ніхто не може сказати те, що він думає, а в нашій державі за два роки люди можуть казати, що вони забажають. Так, у нас є багато проблем, я це бачив по телебаченню, я це почув від звичайних людей на вулицях, але це вже зміни, бо в нас є свобода, а в них свободи нема, і вони зараз намагаються забрати цю свободу в нас».

"Окупанти вкрали не лише мою свободу, мої роки життя, вони ще вкрали батьківщину, куди я не можу повернутися, я маю на увазі місце мого народження Сімферополь. А ще вони вкрали гори та море. І кожна людина з Криму, знає, що це таке.

Я був на Дніпрі, але Дніпро дуже спокійний. Лише один раз, коли якесь судно проходило поруч, я почув отой голос моря, отієї води. Тому що море має свій особливий характер. Воно дивовижне, і мені його дуже не вистачає»

Надія Юрченко, Київ.