20 червня. Пам’ятні дати

Відзначається з 2001 року водночас з Африканським днем біженця за рішенням 55-ї сесії ГА ООН від 4 грудня 2000 року. Війни, стихійні лиха, порушення прав людини – головні причини того, чому люди змушені кидати свої домівки й шукати кращого життя деінде. У XX сторіччі кількість біженців стрімко зростала. Намагаючись допомогти понад мільйону біженців після Другої світової війни, 1951 року було засновано Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН). Планувалося, що Управління проіснує три роки, виходячи з міркування, що невдовзі біженці адаптуються у суспільствах, які надали їм притулок; після цього був намір розпустити цю організацію. Однак так не сталося. У 1975 році у світі нараховувалося близько 2,4 мільйона біженців. Через десять років – 10,5 мільйона. У 1995 року кількість людей, що отримали захист та допомогу від УВКБ, зросла до 27,4 мільйона. На сьогодні кількість таких людей сягнула рекордних показників за всю історію спостережень ООН. Лише за минулий рік кількість внутрішніх переселенців в світі зросла на 8,6 мільйонів осіб, у тому числі за рахунок українців. Лідерами щодо переселенців стали Ємен, Сирія та Ірак, в яких за минулий рік зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. За межами Близького Сходу до списку країн з найбільшою кількістю внутрішніх переселенців потрапила Україна, яка зайняла четверте місце в загальному списку. За даними ООН, протягом 2015 року через конфлікт на Донбасі статус внутрішньо переміщених осіб отримали 942 тисячі осіб. Всього в Україні за час конфлікту зафіксовано 1,7 мільйона внутрішніх переселенців. Про це свідчать дані звіту Управління ООН з координації гуманітарних питань. За словами Верховного комісара ООН у справах біженців Антоніо Гутерреша, країни починають війни безкарно, а міжнародна спільнота, судячи з усього, не здатна їх зупинити. «В усьому світі ми бачимо сім’ї, котрі намагаються врятуватися від насильства. Їх величезна кількість, і ми не повинні забувати, що це – матері й батьки, доньки й сини. Це – люди, які жили звичним життям, допоки війна не примусила їх до втечі. У Всесвітній день біженців ми повинні пам’ятати про те, що нас об’єднує, - про наш гуманізм», - зазначив він.

Ювілеї дня:

230 років від дня народження Марселіни Деборд-Вальмор (1786-1859), однієї з найвидатніших поетес доби французького романтизму. Справила помітний вплив на Сент-Бева, Бодлера, Верлена. Автор поетичних книг «Марія, елегії та романси», «Елегії та нові вірші», «Сльози», «Бідні квіти», «Букети і молитви». Основні мотиви поезії Марселіни Деборд-Вальмор – туга нерозділеного кохання, радощі і тривоги материнства, пошуки душевного спокою в євангельських заповітах добра і милосердя. Писала також і для дітей.

163 роки від дня народження Олександра Пилиповича Мишуги (1853–1922), видатного українського співака, педагога, мецената. Навчався у Львівській консерваторії, вдосконалював майстерність у Мілані. З великим успіхом співав у театрах Мілана, Львова, Варшави, Відня, Лондона, Стокгольма, Петербурга, Києва. В кінці ХІХ століття  Олександра Мишугу вважали «королем тенорів» та володарем найкращого ліричного голосу. На світовій сцені його ставили в один ряд з Карузо та Шаляпіним, на українській – із Соломією Крушельницькою та Модестом Менцинським. У 1904–1911 рр. викладав у Київській музично-драматичній школі М. Лисенка, 1911–1918 – у Вищому музичному інституті в Варшаві, з 1918 року – у Стокгольмі. Співак мав винятково красивий за тембром, виразний і гнучкий голос, володів високою музичною й сценічною культурою. Вокальному мистецтву Мишуги було властиве органічне поєднання рис італійського бельканто і української народної пісенності. З успіхом виконував як ліричні, так і драматичні партії. Серед них – Андрій («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Йонтек («Галька» Монюшка), Ленський, Герман («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» Чайковського), Фауст (однойменна опера Гуно) та ін. Він багато виступав у концертах, присвячених ювілеям Шевченка, Франка (до речі, за життя поета допомагав йому фінансово) та ін. діячів української культури, що відбувалися у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах. Пропагував українські народні пісні і твори українських композиторів. Ось лише два враження про спів Мишуги: «Я не можу розповісти, що зчинилось тоді в театрі. Після хвилинки загальної тиші зчинилося щось, чому не було назви: публіка відповіла артистові таким висловом подяки, що можна було оглухнути». (Олександр Кошиць) «Господи! Я не знаю, що зі мною сталося. Я забув, де я і хто я, не знав, чи це спів людський, чи якась музика небесна, дух мені в грудях заперло, серце перестало бити, мене не було… Лиш ураган оплесків стягнув мене на землю, але ще довго-довго, куди я не йшов, летіло за мною оте не от міра сего: «Там на горі явір стоїть» (Богдан Лепкий)

155 років від дня народження Фредеріка Гоуленда Хопкінса (1861-1947), англійського біохіміка, засновника кембриджської школи біохіміків, лауреата Нобелівської премії з фізіології і медицини (1929) за відкриття вітамінів росту. В 1930-1935 рр. – президент Лондонського королівського товариства.

75 років від дня народження Стівена Фрірза (1941), відомого англійського кінорежисера. У 80-х Фрірз, Майк Лі та Кен Лоуч були найвідомішою трійцею британського кіно. Зняв фільми «Стукач» (1984, з Тімом Ротом у головній ролі), «Небезпечні зв’язки», «Герой», «Фанатик», «Брудні принади», «Королева» (збори понад 120 мільйонів доларів, а Хелен Міррен отримала «Оскар»), «Шері», «Чарівна Тамара», «Філомена». Очолював журі 60-го Каннського кінофестивалю; неодноразовий номінант на «Оскар», «Золоту пальмову гілку» МКФ у Каннах, «Золотого лева» Венеціанського МКФ. У 1999 отримав «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю; володар премії «Сезар» і «Гойя». Вважає, що робота в театрі та на телебаченні є гарною нагодою, аби ознайомитися з драмою і звикнути до камери. Власну кінокар’єру він саме так і розпочинав.  «А загалом – знімати фільми це те ж саме, що їздити на велосипеді. Спочатку трохи страшно, але потім звикаєш…», - жартує Фрірз. Більшість його фільмів базується або на реальних подіях, або на літературних джерелах. Декілька років Фрірз знімав у Голлівуді, і набутий досвід вважає досить хворобливим – «я намагався робити популярні фільми, які були б при цьому якісними, а це досить проблематично…» У 2014 році британський кінорежисер приїздив до України – був почесним гостем Одеського міжнародного кінофестивалю, навіть отримав «Золотого Дюка» за внесок у розвиток кіномистецтва.

Роковини смерті:

125 років з дня смерті Трохима Аврамовича Зіньківського (1861-1891), українського публіциста і громадсько-політичного діяча. Народився в Бердянську в бідній робітничій родині. Освіту розпочав у двокласному міському училищі, продовжував у військових навчальних закладах; вже армійським офіцером екстерном склав іспити на атестат зрілості (1886). Фах правника здобув у Санкт-Петербурзькій військово-юридичній академії. Ще юнаком познайомився з Борисом Грінченком, дружні стосунки з яким підтримував усе життя. Певний вплив на нього справили взаємини з Комаровим, київськими «громадівцями». У 1888 році Трохим Зіньківський розпочинає літературну працю, друкується в галицькій періодиці під псевдонімом Трохим Звіздочот, перекладає з європейських мов, займається видавничою справою. Палку дискусію в петербурзькій громаді викликала його доповідь «Молода Україна, її становище і шлях» (лютий 1890). Після закінчення академії одержав роботу за фахом у Києві, але задавнена хвороба обірвала творчі й громадські плани цієї талановитої людини. Місце Зіньківського в історії української думки визначається, передусім, його участю в осмисленні та обґрунтуванні національної ідеї. Він не тільки започаткував та поіменував наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. покоління «Молодої України», що прийшло на зміну «громадівцям» («Молода Україна», на думку Сергія Єфремова, «вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського»), а й зініціювала ревізію «українофільства», в яке виродився етнографічно-культурний напрям попередніх десятиріч. Зіньківський був переконаний, що поки національне питання не розв’язане, українська інтелігенція має присвятити себе праці на національній ниві. І це мусила б бути не тільки культурницька робота, а й діяльність, спрямована на політичне визволення народу. Без політичної волі неможлива внутрішня самостійність культури. Саме цей політичний акцент був новим словом «Молодої України». Плекання своєї національної еліти було чи не головною турботою Зіньківського, бо «ненаціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою народові».

87 років із дня смерті Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861–1929), українського літературознавця, лінгвіста, історика, політолога, мецената. Чикаленко вкладав кошти у видання перших українських газет, журналів («Громадська думка», «Селянин», «Рада», «Нова громада»); фінансував діяльність заснованого наприкінці ХІХ ст. у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка; підтримував матеріально Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського; збудував у Львові Академічний дім для студентів – вихідців із Наддніпрянської України. Це йому належить афоризм: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Помираючи (а помер він у Празі), Чикаленко просив, щоб прах його розвіяли на батьківщині, в Перешорах, розуміючи, що статися це може тільки тоді, коли Україна стане знову вільною. Якийсь час урна з прахом Чикаленка зберігалася в празькому Музеї Визвольної Боротьби України, але після завершення Другої світової війни музей цей було ліквідовано. Архіви перевезли до Києва, а прах Чикаленка поховали на місцевому кладовищі. А в його рідних Перешорах (Ананьївський повіт Херсонської губернії, а тепер – Одещина) досі немає навіть пам’ятника видатному земляку, який зробив так багато не лише для рідного села, а й для України в цілому.