18 червня. Пам’ятні дати

Як відомо, Тараса Шевченка було поховано (перепоховано) на Чернечій горі у травні 1861 року. Спочатку над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80-х років ХІХ століття, оскільки царський уряд всіляко протидіяв справі належного її впорядкування. В 1884 році на могилі Шевченка на народні пожертви було, нарешті, встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для наглядача. В 1923 році замість хреста на Тарасовій горі було поставлено чавунний бюст Шевченка, відлитий на Городищенській цукроварні (Черкащина) за проектом скульптора Каленика Терещенка. У 1923 році академік Володимир Різниченко вніс пропозицію про створення Державно-національного Заповідного Парку на Тарасовій горі. На думку вченого, охорона Шевченкової могили вимагала, насамперед, охорони навколишньої природи. Територія Тарасової гори стала заповідною 20 серпня 1925 року. Протягом 1927–1930 років було проведено меліоративні роботи для укріплення схилів гори, засаджено лісом навколишні яри та міжгір’я. Площа заповідника в результаті цих заходів розширилася до 10 га. Тоді ж південний схил Тарасової гори і сусідньої з нею зрізали на конус, засадили деревами та зробили дерев’яні ринви для відведення дощової води, а провалля перегородили гатками. Збудували і довгі звивисті сходи на вершину гори. У 1929 році у Каневі біля підніжжя Пилипенкової гори (від імені місцевого жителя, який мав тут землі i сіножаті) для відвідувачів могили Шевченка був збудований готель. Він був дерев’яний, двоповерховий, розташований так, що майже всі кімнати виходили вікнами на Дніпро. У ньому розмістились і дві музейні кімнати з матеріалами про життя і творчий шлях поета, бібліотека, кінолекційний зал (на цьому місці зараз турбаза «Канів»). У 1939 році, до 125-річчя з дня народження поета було упорядковано й капітально укріплено могилу поета, над склепінням покладено залізобетонне покриття. На залізобетонній поверхні могили встановлено гранітну надмогильну плиту з написом і споруджено величний бронзовий монумент поетові, автором якого є Матвій Манізер, а архітектором – Євген Левінсон. Тоді ж було відкрито і музей Шевченка, збудований за проектом Василя Кричевського і архітектора Петра Костирка. Такий вигляд могила має й тепер: двоярусний насип, заввишки 6,5 м, увінчаний лабрадоритовим постаментом, що сягає вгору на 7,5 м, на ньому височить 3,5-метрова бронзова постать Шевченка. 

Ювілеї дня:

335 років від дня народження Феофана (Єлеазара) Прокоповича (1681–1736), українського церковного і громадського діяча, письменника, вченого. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську колегію; навчався в польських школах та Римському колегіумі. Був професором риторики і піїтики в Київській академії, з 1710 – її ректором. У 1716 році за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично став на чолі російської православної церкви (по суті став «устами Петровыми» у сфері релігії (вірніше, ідеології, бо Петро ліквідував патріаршество, заснував Синод і сам себе призначив главою Церкви)). У філософських трактатах і проповідях виступав пропагандистом петровських реформ. Був видатним публіцистом, драматургом, поетом, теоретиком літератури, реформатором російського і українського вірша. Автор віршованої трагікомедії «Володимир» (1705), оди «Епінікіон» (1709) на честь Полтавської битви (твір був створений одразу в трьох версіях – слов’янській, латинській і польській), юридичних, педагогічних, літературно-теоретичних праць. Феофан Прокопович був людиною розумною, ученою, але авантюрного складу, що вміла «находить себе счастие, не справляясь с совестию» (оцінка Філарета Чернігівського).

Сьогодні виповнюється 135 років від дня народження Олександра Митрофановича Пучківського (1881–1937), видатного українського оториноларинголога, науковця, хірурга, одного з тих багатьох представників української наукової та творчої еліти нації, хто був знищений у часи сталінського терору. Олександр Пучківський – доктор медичних наук, професор, засновник української школи оториноларингологів, розробник української медичної термінології. Вчений створив перший український посібник з оториноларингології, був автором понад 100 наукових праць. Народився Олександр Пучківський в селі Красному Конотопського повіту, Чернігівської губернії (нині Бахмацького району Чернігівської області) в родині генерал-майора. Закінчив Петербурзький археологічний інститут, а згодом – Військово-медичну академію в Петербурзі. Після закінчення академії був направлений на роботу в вушне відділення Московського військового шпиталю. В 1907–1911 роках завідував вушними відділеннями 7-го Вільного Харбінского шпиталю, Смоленского лазарету та Владикавказького військового госпіталю. В 1911 році захистив докторську дисертацію. В 1918 (за часів Скоропадського)  обраний на посаду головного лікаря Одеського клінічного військового шпиталю, потім асистентом Одеських жіночих курсів. За його ініціативою була організована перша в Одесі ЛОР-клініка. З 1920 року –  професор ЛОР-кафедри Одеського медичного інституту. Від 1921 року – професор Київського медичного інституту. У 1937 році відомого вченого (до того ж хворого – на той час Пучківський переніс дві складні операції) було заарештовано органами НКВС. Рідні намагалися визволити його, та марно – їм лише сказали, що його засуджено до 10 років без права листування – то була типова відмовка-брехня, насправді ж професора Пучківського розстріляли в київській тюрмі НКВС 14 грудня 1937 року. На ту пору йому було лише 56 років. Всі його книги більшовики вилучили з обігу, а ім’я на десятиліття викреслили з історії української медичної науки й освіти. Але знищити пам’ять про видатного вченого все ж не вдалося: пам’ять про нього зберігали учні вченого, а також доньки, одна з яких – Надія Олександрівна Пучківська (1908-2001) - була відомим лікарем-офтальмологом, ученицею академіка Володимира Філатова, який, по суті, замінив їй батька (до того ж, Пучківський і Філатов добре знали один одного, приятелювали). Надія Пучківська, яка на момент арешту професора Пучківського вже працювала лікарем, могла б повторити батькову долю (її одразу ж звільнили з роботи), але на якомусь із партійних зборищ Сталін обмовився, що «діти за батьків не відповідають…», і доньку репресованого професора залишили у спокої. Згодом вона – права рука Володимира Філатова, почесна містянка Одеси, навіть стане Героєм Соціалістично Праці, але завжди пам’ятатиме розстріляного ні за що батька. Біль втрати вона пронесе через усе життя. 16 червня 2005 року в Києві, на фасаді будинку по бульвару Тараса Шевченка, 17, де в 1921–1937 роках працював вчений, відкрито гранітну меморіальну дошку.

90 років від дня народження Аллана Рекса Сендіджа (1926-2010), американського астронома. Першим відкрив квазар (космічний об’єкт з надзвичайно сильним випромінюванням).

64 роки від дня народження Ізабелли Росселіні (1952), італійської кіноактриси і моделі. Донька Інгрід Бергман та Роберто Росселіні. Знялась у фільмах: «Дикі серцем», «Смерть їй личить», «Синій оксамит» (фільм Девіда Лінча, найвідоміша її кінороль), «Великий Мерлін», «Похорони» (фільм Абеля Феррари; актриса зіграла хоч і невелику, але найкращу свою роль), «Останній лицар». Протягом 14 років Ізабелла Росселіні була «обличчям» французького косметичного гіганта «Ланком». Варто зауважити, що креми від зморшок не належали до світу цінностей дитинства Ізабелли Росселіні. В очах її батька – великого Роберто Росселіні, це виглядало як щось нікчемно-буржуазне. Навіть тепер, через багато років після його смерті, актриса відчуває необхідність виправдовуватися (що  вона й робить у книзі «Трохи про себе»), приводячи аргументи на користь професії, що принесла їй славу («Справжня актриса повинна знати, як робити makeup»). Згодом вона намагалася примирити нову професію моделі з історією  сім’ї. На межі 90-х років минулого століття вона позувала для колекцій Dolce & Gabbana «Gli’ 40» і «La Dolce Vita», замішаних на неореалізмі й дикунській чарівності Анни Маньяні, коханої Роберто Росселіні до одруження з Інгрід Бергман. Для реклами «Ланком» фотографи знімали обличчя Ізабелли, культивуючи м’якість і чистоту його ліній та майстерною ретушшю надаючи йому херувимського сяяння. На поясних знімках для Dolce & Gabbana, навпаки, добре видно крупнозернисту пористість її шкіри й міцну статуру сицилійської селянки. Як писала Ізабелла в передмові до книги «10 років Дольче і Габбана», їй сподобалось, що на прем’єрних показах колекцій в залі були присутні сім’ї дизайнерів, котрі «тримали пальці хрестом і нишком посилали молитви Мадонні». Вона одразу ж упізнала в них своїх. Прикметно, що в книзі Росселіні практично нічого не пише про свою кінороботу. Вона начебто сама визнає свої ролі не гідними згадки: «Я завжди хотіла бути актрисою, але ніколи не забувала, що моя мати – Інгрід Бергман». Акторська робота вперше дала їй незнайоме раніше відчужене відчуття масштабу стосовно батьків. І мабуть саме з відчуття самозбереження вона дуже обережно вступає на територію, де сяяла її мати. Ізабелла Росселіні – зіркова дочка зіркових батьків є напрочуд скромною, навіть, як це й не парадоксально звучить, сором’язливою людиною, позбавленою таких «статусних» рис характеру як пиха та гонор. У фільмі Роберто Росселіні «Подорож до Італії» йдеться про одного актора, котрий стоїть на велелюдній вулиці. Незнайомі перехожі вітають його, він потішений відповідає, гадаючи, що його впізнають, але, раптом озирнувшись, бачить позад себе маленький вівтар з Богородицею, котрій, звісно, й призначалися ті поштиві поклони. Ізабелла, як слухняна дочка, засвоїла цей батьківський урок моралі на все життя.

Роковини смерті:

35 років з дня смерті Віктора Михайловича Іванова (1909-1981), українського кінорежисера, письменника. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. О. Довженка (1999, посмертно) за фільм «За двома зайцями». З 1950 року працював на Київській кіностудії художніх фільмів. Поставив кінокартини: «Пригоди з піджаком Тарапуньки», «Шельменко-денщик», «Сто тисяч», «За двома зайцями», «Олекса Довбуш», «Веселі Жабокричі» та ін. Автор сценаріїв до багатьох власних фільмів, у тому числі й до «За двома зайцями». 23 серпня 1999 року у Києві встановлено паркову скульптуру героям фільму «За двома зайцями» Проні Прокопівні (Маргарита Криницина) та Голохвостову (Олег Борисов).

5 років тому пішла з життя Олена Георгіївна Боннер (1923-2011), російський правозахисник, громадська діячка, публіцист, дружина академіка Андрія Сахарова.