Чи віддавати життя за прапор? Депутат Рибак і тисячі інших

Чи віддавати життя за прапор? Депутат Рибак і тисячі інших

Аналітика
3011
Ukrinform
Синьо-жовтий стяг став для нас щемливим, майже одухотвореним символом, а прапороносцями стала вся країна. Час шукати у наших кольорах коди майбутнього

День українського прапора ми відзначаємо 23 серпня.

Це - офіційно. Але є й інші дати, кожна з яких могла б називатися Днем захисту державного прапора. Пам'ятаєш, читачу, квітень 2014-го? 14 числа начальник Горлівської міліції Андрій Крищенко заступився за наш стяг і був серйозно покалічений. Дивом врятували лікарі. 17 квітня Володимир Рибак намагався відновити український прапор на мерії Горлівки. Понівечене тіло патріота знайшли в притоці Сіверського Донця. Було це 21 квітня. Вбивці - російський громадянин Гіркін і місцевий мер-наркоман Пономарьов.

Тоді й зрозуміли ми: що таке наш прапор. На нашому боці лінії фронту - він оберіг. А на території ворога - смертельна небезпека. Людину з прапором не залишають живою. Бо прапор - це зброя.

Прапор народився як військовий атрибут. Кажуть, в Європу його принесли на списах кіннотники, що кочували на території сучасної України. З тих пір знамено довіряли найбезстрашнішому, бо прапороносець завжди під прицілом. Втратить прапор - дух перемоги покине лави воїнів, захлинеться атака.

Та, колишня, влада, не розуміючи сенсу синьо-жовтого полотнища, шанувала лише протокол. Раз на рік Янукович виходив на підйом прапора біля власної Адміністрації і виконував тяжку повинність патріотизму. Але - боязко, під захистом варти. Боявся, що буде, як із вінком?

Взимку 2014-го Янукович ще залишався державою, але прапор держави Україна був уже вибитий із його рук. Він майорів на барикадах.

Щось сталося з нашими очима і душами в ті дні. Був раніше офіціоз, за рознарядкою розвішуваний біля дверей держконтор. І раптом став - щемливим, майже одухотвореним символом. Ми свято вірили, що на Майдані не стрілятимуть у людину зі стягом. Хіба він для ментів і сбу-шників не такий же святий, як для нас?

І, може бути, так - українці, в тому числі й менти, в прапороносців не стріляли. Стріляли інші.

У Севастополі розірвали і спалили наш прапор російські покидьки. Не знамено палили, а випалювали наші очі й серце, спалювали мости Криму з Україною.

Ростовські гопники, терські казаки і кадировці полювали за прапорами по всьому сходу. Били, вирізали тризуб на тілі, гноїли в підвалах, прив'язували до ганебного стовпа, як Ірину Довгань.

Чи свідомо ризикував життям Володимир Рибак тоді, в Горлівці, чи це був душевний порив? Ми про це вже ніколи не дізнаємося. Але відкривши для себе страшну істину, що за вірність знамену можна втратити життя, ми зрозуміли й інше - прапор Батьківщини вартий того, щоб покласти за нього і тіло, і душу.

Тоді, якщо пам'ятаєш, читачу, прапороносцями стала вся країна. Прапори розвішували на балконах, ними увінчували хмарочоси й телевежі. Їх піднімали над окупованою Савур-могилою, над Донецьким аеропортом. Дніпропетровці першими розфарбували своє місто в синьо-жовті кольори, і, можливо, цим зупинили наступ сепаратизму.

На фронт прапори прибували у дитячих посилках, і воїни відправляли синьо-жовті полотнища, вже обпалені боями, за зворотньою адресою - в школи та дитбудинки, розписавшись на кожному. Їх везли як ліки, не рахуючись із зайвим вантажем, волонтери. Їх разом з іконкою Божої Матері стискали в руках смертельно поранені.

Чи пам'ятаєш ти, читачу, прикордонника Владислава Бувалкіна, що самотужки пробрався на замінований окупантами "Довжанський", аби врятувати від загибелі український прапор? Чи пам'ятаєш Ігоря Лук'янова, що зберіг синьо-жовте полотнище, зірване ворогами з краматорського міськвідділу міліції? Або того безіменного активіста, який 7 травня в Маріуполі відібрав у «вати» зірваний з міськради для глуму український прапор, і, добряче побитий, виніс його до своїх? Або Анатолія Водолазського, який 22 травня, в самий розпал «ДНР» у Дружківці, вийшов до пам'ятника Леніну з українським прапором, і ледь не був розстріляний окупантами... Скільки їх було таких подвигів - великих і малих?

Прапори виносили з котлів та оточень, з закривавленого Дебальцевого і захопленого Криму, виносили як останню цінність. А ті, хто залишався під окупантом, у своїх Фейсбуках клялися, що зберігають прапори під підлогою в квартирах, чекаючи повернення в Україну.

Наш прапор пробрався і через фронт - у Росію. Його піднімають москвичі й санктпетербуржці, протестуючи проти війни і вироку Надії Савченко. А руфер Мустанг прикрасив ним зірку на московській висотці... Скільки б йому дали, якби попався в лапи ФСБ? Напевно, як за вбивство «російської ідеї»?

Ти пам'ятаєш ту весну, коли страх перед двома бунтівними кольорами так охопив московську кліку, що вона ледь не заборонила сонце і небо?

Погортай інтернет, і ти побачиш безліч подібних історій двох останніх років - героїчних, трагічних, сентиментальних. Щоб не втратити це багатство, потрібен спеціальний музей. Музей Українського прапора.

Ау, новий міністре культури, ви нас чуєте?

Прапор зіграв ще одну роль - нерадісну, але важливу. Він змусив нас сфокусувати образ ворога. І понині його маркер - не російська мова й не віра, не громадянство, і не національність - а зневага до державного прапора України. Ворог-окупант іззовні, що ненавидить наш прапор, має бути знищений, а внутрішній - вигнаний.

...Чому ж сьогодні ми рідко згадуємо про приклади вірності Прапору? Чому вже не над кожним хмарочосом майорить синьо-жовте полотнище? І не на кожному балконі його можна побачити? Чому ми не носимо його, накинувши на плечі, і не плачемо, цілуючи? І мости, розфарбовані синім і жовтим, покриваються пилом, і немає добровольців, щоб оновити кольори?

Вірність прапору зіграла свою роль і більше суспільству не потрібна?

Відійшовши від печалі втрат і поховавши героїв, чи не взялися ми за старе? Чи не заговорили знову різними мовами? Чи не сконцентрувалися знову на формі носа і неправославній смаглявості обличчя? Чи не розділилися на тих, хто носить вишиванки і тих, хто перевдягнувся у "Бріоні"? Чи не йде кожен зі своїм прапором у свій бік? Хто від ватників - у Європу, хто від Ротшильдів - у Малоросію, хто від геїв - у золоте козацьке минуле?

Прапор не вигоряє в боях. Його кольори тьмяніють від наших дрібних розбірок, він блякне від нашого баригування і самодурства, від нескінченного споглядання власного пупа.

Там, на фронтах, де й понині так само ллється кров, можливо, почуття до прапора не схололи. А ми тут знову легковажно "подєліліУкраіну" - цього разу на Фронт, Тил і Далекий тил, звідки ні Донбасу, ні Криму, ні війни взагалі - не видно. А якщо війни не бачиш, то навіщо тоді прапор?

Або ж уся справа в тому, що прапор - це концентрована національна ідея, а ми сьогодні її якось випустили з уваги? Пращурам нашим було зрозуміло: вони бачили в кольорах прапора мирну працю на своїй землі і чисте небо над головою. Землю ми не зберегли, труд наш не назвеш мирним, і небо може відгукнутися гулом ворожих бомбардувальників...

Час нам шукати нові смисли у наших кольорах, знаки нескінченної боротьби і коди майбутнього. Щоб не віддавати наш Прапор на відкуп тим, хто прикриваючись ним, громить банки і жбурляє гранати біля стін парламенту; або тим, хто у вигляді депутатського значка на лацкані прикриває ним свою жадібність і користолюбство. Пора зробити все можливе, щоб, міцно тримаючи його в руках, по Хрещатику, на боротьбу з корупцією йшли колони і колони реформаторів...

Ну, хоча б, одна, якщо набереться...

І тоді ті, хто захищав наш прапор, а нині - спостерігають за нами з Небес, могли б сказати, що передали його в надійні руки.

Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-