1 квітня. Пам’ятні дати

1 квітня. Пам’ятні дати

2601
Ukrinform
Сьогодні 1 квітня – День сміху, жартів і всіляких витівок

Цей день, або як його ще називають, День дурника, відзначають не тільки в багатьох європейських  країнах, але й по всьому світі, зокрема і в США. Відомий він із ХVІІ століття, «батьками-засновниками» вважають англійців. 330 років тому, відомий англійський письменник і антиквар Джон Обрі (сучасник і добрий приятель такого серйозного чоловіка як Томас Гоббс), котрий збирав не тільки старі цінні речі, але й усілякі кумедні історії, чутки, плітки та лондонські анекдоти, вперше згадав про «Свято дурників». Декілька років потому, гурт молодих лондонців квітневого ранку запрошував містян до Тауера – мовляв, там відбувається цікаве й незабутнє видовище – миття левів. Роззяв завжди і всюди вистачає, тому чимало городян клюнули на цю байку й рушили до Тауера. Щоправда, там їх зустріла не схильна до веселощів, похмура і мовчазна варта й наказала забиратися геть, пригрозивши, замість левів, влаштувати добрячу мийку настирам. Утім, дехто сумнівається в тому, що першими День сміху «винайшли» саме британці й надає пальму першості у цій справі французам. Як би там не було, а в Україні цей веселий День з’явився приблизно з кінця ХVІІІ століття, а остаточно затвердився у столітті ХІХ. Його, як і новорічне свято, «завезли» іноземці. Про те, що День сміху в Україні прижився, можна зрозуміти по тодішній пресі, яка рясніє першоквітневими жартами – здебільшого досить невинними. То повідомляється про начебто новий невиданий роман Віктора Гюго, то йдеться про те, що відомий критик і теософ «Південного краю», такий собі пан Черняєв написав у віршах рекламу про американські підтяжки «Еластік-Міракле», або про те, що директор одного з театрів пообіцяв залізти у пляшку, а коли в приміщення набилася тьма-тьмуща людей – поклав біля скляної посудини табличку «перше квітня», розвернувся й пішов за куліси. Цікаво, що першоквітневі жарти, містифікації з центральних газет перекочовували на шпальта регіональних ЗМІ – таким чином, довірливих провінціалів теж зачіпали крила «першоквітневої качки» (тобто, все, як і зараз, тільки з поправкою на швидкість розповсюдження інформації). За радянської доби українці жартували, але гумор був переважно сумний. День сміху з’явився у нас лише на початку 70-х років, з початком всесвітньо відомої одеської Гуморини, яка відтоді стала традиційним заходом, справжнім святом сміху і гумору.     

Щороку 1 квітня традиційно відзначають Міжнародний день птахів. Першим офіційним міжнародним документом щодо охорони птахів була «Міжнародна конвенція про охорону птахів, корисних у сільському господарстві», підписана 19 березня 1902 року (набрала чинності 12 січня 1905). Згодом, 18 жовтня 1950 року на зміну їй у Парижі була підписана «Міжнародна конвенція про охорону птахів», яка набрала чинності лише у 1963, через 13 років після підписання. Існує також Міжнародний день перелітних птахів, який відзначається кожної другої суботи і неділі травня, починаючи з 2006 року. Чимало країн світу (зокрема США, Канада, Великобританія, країни Латинської Америки) відзначають у певні дні року власні Дні птахів. В Україні День птахів сприймався як прихід справжньої весни, своєрідна офіційна зустріч перелітних птахів, що поверталися з чужини до рідних країв. До пернатих у нас в країні споконвіку було шанобливе й трепетне ставлення. Варто зауважити, що таке ставлення до пернатих не всюди однакове. У північних країнах воно більш відповідальне – так, наприклад, скандинавські країни витрачають мільйони євро на збереження зникаючих видів птахів, тоді як країни Середземномор’я подібними питаннями займаються хіба що під тиском спеціальних європейських природоохороннних організацій. Так, із 5 мільярдів птахів, що летять з Африки в Євразію виводити потомство, щороку приблизно мільярд з них убивають в країнах Середземномор’я – переважно на Мальті, Кіпрі, в Італії, Албанії. Донедавна на маленькому Кіпрі вбивали по 10 мільйонів співочих птахів на рік. У Кіпра й Мальти навіть були проблеми під час вступу до ЄС через варварське знищення пернатих – у цих країнах їх не тільки масово відстрілюють, ловлять на палі які змащують спеціальною смолою, але й ловлять у величезні тенета за допомогою звукозаписуючої техніки. Після вступу в ЄС Кіпр неодноразово отримував попередження щодо порушення засадничої директиви європейського співтовариства 1979 року, яка зобов’язує європейські країни охороняти всі європейські види птахів і забезпечувати їм належне середовище існування. За останні 300 років на нашій планеті вимерло близько 120–130 видів птахів. На початку XXI ст. близько 1200 видів пернатих перебувають під загрозою цілковитого зникнення. Серед них і сірий жайвір – донедавна така звична пташка, один із символів України.

Події дня:

130 років від часу відкриття (1886) першої телефонної станції у Києві. Варто зауважити, що українська столиця не була лідером у цій справі – у 1882 році телефонний зв’язок було встановлено в Одесі, а в 1884 – у Львові. У Харкові телефонізація відбулася у 1888 році, через два роки після Києва.

40 років тому (1976) в Каліфорнії була зареєстрована компанія Apple Computer, Inc., заснована інженерами-комп’ютерщиками Стівом Джобсом і Стівом Возняком. На сьогодні – провідна американська корпорація, виробник і проектувальник персональних і планшетних комп’ютерів, аудіоплеєрів, телефонів, програмного забезпечення. На початок 2016 року Компанія займає перше місце в світі за ринковою капіталізацією, розмір якої складає понад 537 млрд доларів США.

15 років тому (2001) в Нідерландах набув чинності закон про одностатеві шлюби. Ця країна стала першою в світі, в якій подібні шлюби були легалізовані. Наразі вже у 18 країнах діють подібні закони.

Ювілеї дня:

Сьогодні День народження класика світової літератури Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852) – одного з найзагадковіших письменників ХІХ століття. Автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Тараса Бульби», «Шинелі», «Ревізора», «Мертвих душ», «Вибраних місць з листування з друзями». Микола Васильович Гоголь – уродженець Великих Сорочинців що на Полтавщині. Дитинство його минуло в селі Василівці (тепер Гоголеве) поблизу Миргорода. Навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. Дев’ятнадцятирічним приїхав до Петербурга з метою прославитися. Мріяв стати актором, зіркою театру, потім – чиновником, високопосадовцем, але став письменником. Із 43-х років свого життя Гоголь прожив у Росії приблизно 13 років. Двадцять – в Україні, та майже десять – за кордоном, переважно в Італії.  Гоголь любив цю країну. З одного боку вона чимось нагадувала йому рідну Україну – клімат, люди, кухня (до речі, Миколі Васильовичу смакували італійські страви, він знався на сирах, вині, сам пречудово готував славнозвісну італійську пасту, аналог полтавських галушок), а з іншого, зокрема Рим – якоюсь мірою наштовхував його на думку про Росію, про Петербург, щоправда вже муміфікований, мертвий, а отже, й не здатний заподіяти якоїсь шкоди. І по сьогодні точаться дискусії з приводу того, чи Гоголь українець чи росіянин. Про це його запитували ще за життя. В одному з листів до своєї приятельки, одеситки Олександри Смирнової він писав: «Вы говорите:  «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно вы русский или хохлик?» …скажу вам только, что знаю: что это до сих пор неразрешимая загадка… для меня. Знаю только, что меня подозревают в двуличности или какой-то макиавеллевской штуке…сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом и, конечно как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой…» Отаким він і залишається для нас – поміж російською шинеллю і українською свиткою – загадковий подорожній у довгому чорному плащі та саквояжем, з м’яким проникливим поглядом карих очей і усмішкою Мони Лізи – містик Гоголь.

День народження Сергія Васильовича Рахманінова (1873-1943), російського композитора, піаніста і диригента, одного з найвидатніших музикантів ХХ ст.

90 років від дня народження Енн Айнез Маккефрі (1926–2011), відомої американської письменниці-фантастки. Авторка циклу романів «Вершники Перна», «Сага про живі кораблі» (головна героїня – жінка-кіборг), «Планета Сурс», «Співці кристалів» тощо. Загалом написала понад 100 книг (у тому числі й у співавторстві). Перша жінка, удостоєна престижних нагород в царині фантастики «Г’юго» і «Неб’юла». Професійно почала писати у 1954 році. До того займалася чим завгодно – працювала клерком, співала оперні партії, навіть встигла покерувати оркестром. А за фахом Енн Маккефрі – метеоролог. У 2006 році письменниця була включена до Зали слави наукової фантастики. За походженням Енн Маккефрі – ірландка, у 1970 році вона повернулася на батьківщину предків і там прожила решту свого життя. В Ірландії була написана переважна більшість її книг.

Роковини смерті:

25 років з дня смерті Марти Грехем (1894-1991), американської танцівниці, хореографа, педагога. Була однією з основоположниць національної сценічної хореографії США, засновницею і найяскравішою представницею школи танцю «модерн». Автор майже 190 постановок. «Найбільш войовнича і найталановитіша феміністка, Марта Грехем звільнила жінку і танець!» – фотографія Марти Грехем якось з’явилась на обкладинці «Нью-Йорк Таймс» саме з таким підписом. Вона й дійсно звільнила танець, який з одного боку був обтяжений золотими ланцюгами академізму, а з іншого – був надто легковажним; так само як і звільнила жінку в танці, яка до того повинна була бути або неземним створінням – Сильфідою, образ якої був створений Тальоні ще в 1832 році, або ж просто безіменною молоденькою статисткою з міцними ногами для метушливого канкану з найближчого кафе-шантану. Ні те, ні інше Марту Грехем не задовольняло. Вона почала пошуки, які врешті й привели її до модерну – стилю, що трактував танець як один із шляхів самоосягнення, як засіб, спроможний висвітлити підсвідомі, найтонші людські емоції. В своїх пошуках хореографа Грехем постійно розробляла нові просторові й динамічні можливості жесту. Вона оголила механізм руху – зусилля і розслаблення (які, до речі, ретельно приховуються в класичному танці) – саме вони й стали найважливішими елементами її танцювальної лексики. «Я не хочу бути ані деревом, ані квіткою, ані хвилею. Я хочу залишатися сама собою», - сказала вона якось в одному з інтерв’ю. В тілі танцівника на її думку, глядач повинен бачити, передусім, людину – дисципліновану, спроможну до високої концентрації, дієву, сильну. Грехем співробітничала з видатними американськими і європейськими композиторами, які писали музику спеціально для її вистав (можна згадати хоча б Хорста, Копленда, Хіндеміта, Барбера). Разом із скульптором Ісаму Ногучі, котрий оформлював більшість її постановок, Грехем запровадила чимало новацій і в оформленні балетних вистав, що невдовзі стали звичними для театру танцю модерн: декорації, що рухалися, символічну бутафорію, новий костюм (довгий, темний одяг, замість звичного костюму і леотарду – купальник, який став репетиційною уніформою для танцівників і класичної школи, і танцю модерн). Чимало робіт Марти Грехем зняті на кіноплівку.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-