30 березня. Пам’ятні дати

30 березня. Пам’ятні дати

1666
Ukrinform
У православних християн сьогодні день святого Олекси – чоловіка Божого, або як ще кажуть у народі Теплого Олекси

За народним повір’ям, молитвами семи праведників стоїть світ. Одним із таких праведників і був свого часу святий Олексій – чоловік Божий. Жив він на межі ІV-V століть, був  римляном, належав до знаного та багатого роду. Батько-сенатор знайшов йому заможну наречену й Олексія одружили. Але юнак, віддавши молодій дружині обручку, пішов з дому. Сімнадцять років мандрував він світом – жив у Сирії, Туреччині. Ходив у лахмітті, жебракував. Єдиною його справою була полум’яна молитва до Бога. Після того він прибув до Риму й оселився в батьківському будинку. Рідні його не впізнали, сприйняли за жебрака, але дозволили залишитися. Відтоді Олексій жив під сходами в невеличкій комірчині. Їв недоїдки, терпів приниження від слуг (на одній із західних ікон зображено, як служниці виливають помиї на Олексія). Молився, ходив до храму, чудес не творив. Так минуло ще сімнадцять років, а потім він помер. Вже по його смерті виявилося, що Олексій був людиною святого життя, або, кажучи по-простому, чоловіком Божим. Цього святого вшановували здавна як на Заході, так і на Сході, зокрема і в Україні. Це видно з того, з якою шаною і християнською любов’ю українці приймали в себе бідних подорожніх, нужденних і просто жебраків, яких так і називали – Божими людьми. Попри те, що храмів на честь Олексія в Україні майже не було, зате надзвичайно популярним було саме ім’я. А ще, саме з Олекси, як вважали українці, починалася справжня весна. Цього дня селяни святково вбиралися, вітали одне одного з весною й теплом. Працювати на Олексу заборонялося, аби «не прогнівити весну». Виняток був лише для пасічників, які виносили цього дня вулики. Вшановували святого Олексу й українські рибалки, які щиро вірили, що «хто не почитає святого Олексія – чоловіка Божого, тому риба на руку не піде». На честь Олекси, що мандрував по світах і спізнав нелегкого життя, українцями складено чимало переказів і пісень. Мощі святого знаходяться нині під головним престолом базиліки святих Боніфація і Олексія на Авентинському пагорбі в Римі.

Події дня:

52 роки тому (1964) за особистим розпорядженням секретаря Київського обкому Компартії України Бойченка було здійснено акт вандалізму – знищено вітраж на пошану великого Кобзаря в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка, виконаний Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Людмилою Семикіною та Галиною Севрук. Мистецький твір було визнано «ідейно хибним». На вітражі був зображений гнівний Шевченко, що однією рукою пригортав до себе скривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій руці тримав книгу. Зображення супроводжувалося словами Кобзабря: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Художники, які брали участь у створенні вітража були піддані репресіям.

Ювілеї дня:

270 років від дня народження Франсіско Хосе де Гойї (1746-1828), видатного іспанського живописця і графіка. Довге життя Гойї схоже на захоплюючий роман. Початок був буремно-романтичний: поножовщина, дуелі, нескінченні любовні інтриги, галасливе товариство волоцюг та мандрівне напівголодне життя в трупі матадорів. Кінець – похмуро-романтичний: мізантропічна усамітненість в «Кінта дель Сордо» («Будинок Глухого»), куди нікого не впускають, де його господар, глухий і напівсліпий старий, на самоті покриває стіни чорними фресками, образами примар і смерті. А посередині між цими двома крайнощами – роки неймовірної слави, успіхів, життя при мадридському дворі та втаємниченість у його справи; роман з екстравагантною красунею герцогинею Альба. Таким самим нерівним, сповненим протиріч був шлях Гойї в мистецтві. Починав він як чудовий живописець, «співець галантного ХVІІІ століття», талановитий послідовник Веласкеса. Славу здобув завдяки роботам, виконаним, радше, в дусі рококо – картонами для шпалер (тобто тканих картин, які виготовлялися королівською фабрикою у Мадриді). Він був блискучим колористом: обожнював вогняні тони, що нібито проступають крізь серпанковий наліт або чорну вуаль і зовсім не займався гравюрою. Коли ж художник працював над знаменитою серією «Капрічос», йому вже було за п’ятдесят, він був хворий і майже глухий, але це вже був художник нового типу і нового століття. Після «Капрічос» були «Дезастрес» («Лихоліття війни») та «Діспаратес» («Шаленства») – графічні роботи, сповнені надзвичайної експресії та високого трагізму. Останні чотири роки свого життя Гойя жив у Франції (в Бордо), там і помер. В 1898 році його прах було перевезено до церкви Сан-Антоніо де ла Флоріда в Мадриді.

130 років від дня народження Михайла Івановича Терещенка (1886–1956), українського землевласника, банкіра, мецената. Син Івана Миколайовича Терещенка. Народився в Києві. Йому не було ще 17 років, коли він майже водночас втратив діда та батька і став спадкоємцем всієї їхньої величезної спадщини. Середню освіту здобував удома. Але у 1904 році склав іспити на атестат зрілості в Першій київській гімназії, після чого вчився в університетах Лейпцига та Петербурга, у 1911 отримав диплом юриста в Московському університеті. Багатий, освічений (до речі, вільно володів французькою, німецькою та англійською, знав давньогрецьку та латинь), затятий театрал і меломан Терещенко зав’язує широкі знайомства з художньою елітою (зокрема з Блоком, Ремізовим), засновує і спонсорує видавництво «Сирин», яке спеціалізувалося на виданні творів найкращих тогочасних поетів і прозаїків. У ці роки він перебуває в Петербурзі, Києві, неодмінно займаючись благодійництвом. Його фінансова підтримка забезпечила перетворення у 1913 році Київського музичного училища в консерваторію. З початком Першої світової війни Терещенко активно працює над створенням мережі шпиталів, очолює Київський військово-промисловий комітет, стає членом Всеросійського. На цих посадах завдяки не лише величезним капіталам та особистим зв’язкам, а в першу чергу енергії та організаційним здібностям Михайло Терещенко здобуває чималий політичний авторитет і відразу після Лютневої революції 1917 року стає спочатку міністром фінансів, а невдовзі міністром закордонних справ Тимчасового уряду. Влітку 1917 року разом з делегацією Тимчасового уряду вів переговори з Центральною Радою щодо автономії України. В ніч на 8 листопада 1917 року разом з іншими членами Тимчасового уряду був заарештований більшовиками в Зимовому палаці та ув’язнений в Петропавлівській фортеці. Лише завдяки матері (Єлизаветі Михайлівні Терещенко) та дружині – француженці Маргарет Ное, які підключили всі свої зв’язки, і вийшли на більшовицьких лідерів, заплативши за звільнення Михайла 100 тисяч крб. – йому вдалося уникнути неволі, або й взагалі – кулі. Його зникнення з фортеці було подано новою владою як втеча. Подружжя Терещенків опинилося в Норвегії (в 1923 році вони розлучились; у 1926 Михайло Терещенко візьме шлюб з норвежкою). Впродовж еміграції Терещенко працював переважно в скандинавських країнах, був досить успішним підприємцем. Справи вів по всій Європі і навіть в колоніях західних країн. Під час Другої світової війни мешкав в Англії, потім в Монако. Помер у Монте-Карло. 1 квітня цього року виповнюється 60 років з дня його смерті.

Роковини смерті:

43 роки з дня смерті Дмитра Івановича Донцова (1883-1973), українського публіциста, політичного діяча, однієї з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української політичної думки ХХ ст. Народився Дмитро Донцов у Мелітополі (тепер Запорізька область). Навчався в Петербурзькому і Віденському університетах. Належав до Революційної української партії та Української соціал-демократичної партії, за що двічі піддавався арешту (1905, 1907). У 1908 році навіть був змушений емігрувати. У 1913 році, виступаючи на другому всестудентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1917 році повернувся в Київ. В період Гетьманату Донцов очолив Українське телеграфне агентство (нині Укрінформ) і Державне бюро преси. В 1919-1921 роках – керівник Українського пресового бюро в Берліні. З 1922 року перебував у Львові, де виступив засновником Української партії національної роботи, керував двотижневиком «Заграва» та редакцією «Літературно-наукового вісника», видання якого було поновлено з ініціативи Євгена Коновальця. З 1939 року жив в еміграції (Німеччина, Чехо-Словаччина, Франція). 1947 року оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Донцов – автор багатьох публіцистичних праць, в яких обгрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму. Погляди Донцова еволюціонували від соціалізму до беззастережного його заперечення, від войовничого матеріалізму до ортодоксального християнства. Він послідовно обстоював ідею державної самостійності України та її духовно-культурної орієнтації на Захід. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Донцов застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна, пролетарсько-соціалістична чи ще якась. Ідеї Донцова мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали ідеологічним обгрунтуванням діяльності ОУН.

30 років з дня смерті Джеймса Кегні (1899-1986), американського кіноактора, одного з найяскравіших акторів класичного Голлівуда. Американський інститут кіномистецтва включив Джеймса Кегні в десятку найвидатніших акторів голлівудської історії ХХ ст. і саме йому в 1974 році ця поважна установа присудила свою першу премію за визначний внесок у розвиток кіномистецтва. Кегні був позбавлений фірмового голлівудського лоску – невисокого зросту кремезний чоловік з хрипким голосом грав переважно «поганих хлопців». Багато років Кегні намагався зламати стереотип, але це йому так і не вдалося. Глядач знає його по фільмах «Ворог суспільства», «Шалені двадцяті роки» (в радянському прокаті «Доля солдата в Америці»), «Мер пекла», «Хлопець з Оклахоми», «Перед вогнями рампи» та ін. В останні два десятиріччя свого життя Кегні знімався мало. Остання робота актора – невелика, але надзвичайно яскрава роль у знаменитому фільмі Мілоша Формана «Регтайм» (1981). Рональд Рейган (добрий приятель Кегні) у 1984 році нагородив актора Президентською медаллю Свободи.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-