19 березня. Пам’ятні дати

19 березня. Пам’ятні дати

1150
Ukrinform
Сьогодні день народження у Ліни Костенко

19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко, українська поетеса, прозаїк, громадська діячка. Автор понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Для багатьох українців вона – беззаперечний моральний авторитет, адже за свій вік не заплямувала себе підлими компромісами з не менш підлою владою. Тоді, як більшість співвітчизників заплющувала очі на всілякі беззаконня, слухняно киваючи головою й підтакуючи «власть имущим» за шмат ковбаси чи орден – не так вже й важливо за що – у неї вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне - ні. Ні - підлості, брехні, зрадництву, глупоті, насиллю, цинізму... Її поезія, її слова – не пустопорожня балаканина українського демагога у вишиванці – за її словом – позиція, вчинок, вибір. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища  над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона не злякалася, вистояла. Молодша колега Ліни Василівни поетеса Ірина Жиленко в одному з листів 1964 року, пише: «Учора водила Ліну по художниках. Були в Аллиній (Алла Горська) майстерні. Стільки барв, такі шалені речі, аж очі боліли. Алла захопилась триколірною гравюрою (чорно-біло-червоною), робить дуже експресивні роботи… Ліна ошелешено, аж мовби перелякано, дивилась на величезні Аллині ескізи. Спитала: «Як ви можете, Алло, все це робити, знаючи, що ніколи не зможете виставити свої роботи?». Алла засміялась лукаво: «А ви?» А я дивилася на цих ставних і гордих жінок із буйно-золотими зачісками, у пасмах сигаретного диму, і думала: які вони схожі!» (Ірина Жиленко, «Homo feriens. Спогади», «Смолоскип», 2011). Мовчання  Ліни Василівни теж є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона, як поет, людина з надзвичайно тонким слухом і смаком, воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією, вчинком. У 2005 році вона відмовилася (річ нечувана!) від звання Героя України. І дійсно: будь-яка «політична біжутерія» їй ні до чого, адже у неї є головне – совість та Ім’я. А в нас – її вірші, де все сказано.

Ювілеї дня:

195 років від дня народження Річарда Френсіса Бертона (1821-1890), англійського дипломата, мандрівника, етнографа, лінгвіста, гіпнотизера. Був надзвичайно відомою в свій час людиною; непересічною, оригінальною особистістю. Знав майже 30 мов (крім європейських володів багатьма азійськими й африканськими). Його ім’я оповите загадками й таємницями. Переодягненим у мусульманина він здійснив хадж до Мекки, став першим європейцем, хто опинився в священному для мусульман місті Харрар (нині місто на території Ефіопії). Бертон вперше переклав арабські казки «Тисячі та однієї ночі» й давньоіндійську «Камасутру» англійською мовою. Подорожував по Африці, Азії, Аравії, Бразилії. Разом з іншим мандрівником-британцем – офіцером Джоном Хеннінгом Спіком (тим самим, що відкрив для європейців озеро Вікторія) шукав витоки Нілу. Очолював експедицію, під час якої було відкрите озеро Танганьїка. Служив британським консулом в Екваторіальній Гвінеї, Дамаску й Трієсті. Сучасники подейкували, що він був шпигуном. Вправно володів шпагою, був запальним, сміливим, любив дуелі. Бував Річард Бертон і в наших краях – в чині капітана британської армії брав участь у Кримській війні. Ставлення сучасників до Річарда Френсіса Бертона не було однозначним: одні мали його за героя, а інші – за авантюриста. Надто чутливих і романтичних шокували його погляди на сексуальність. Мабуть йому варто було б народитися в ХХ столітті під час сексуальної революції, але тоді світ був уже відкритий, і в ньому майже не залишилося таємниць, які так любив британський мандрівник. Бертона неодноразово в своїх творах згадує й цитує Хорхе Луїс Борхес.

121 рік тому народився Максим Тадейович Рильський (1895-1964), український поет, перекладач, громадський діяч, класик української літератури ХХ століття. Перша книжка поезій («На білих островах») Рильського вийшла в 1910 році, а остання («Зимові записи») – в 1964. Відомий літературознавець Юрій Лавріненко у статті «Лірика і ліричний епос Максима Рильського», писав: «Подвійний парадокс Максима Рильського. Задеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відіграв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми…»

95 років від дня народження Віталія Михайловича Голубєва (1926-1991), українського футболіста, заслуженого тренера України (1965). Був одним із найсильніших захисників в історії київського «Динамо». Тренер школи «Динамо» (К) – 1962-1972. Під керівництвом Голубєва футболісти київського «Динамо» в 1965 році стали переможцями Всесоюзних юнацьких змагань. Серед його учнів були В’ячеслав Семенов, Володимир Булгаков, Сергій Морозов.

85 років від дня народження Емми Іванівни Андрієвської (1931), відомої української письменниці, художниці. З 1943 року живе за межами України: в Німеччині, Франції, США, тепер знову в Німеччині (у Мюнхені). Автор поетичних збірок («Кав’ярня», «Пісні без тексту», «Спокуси святого Антонія»), романів, новел. Досконало володіє чотирма мовами. Все життя цієї дивовижної жінки – приклад життєвої нескореності та стійкості. Вона знаходила надію там, де їй, здавалося б, не було місця; виходила переможницею із найважчих ситуацій і найнесприятливіших обставин, а важкий біль перетворювала у натхнення. Народилася Емма Андрієвська в Донецьку. Родина була російськомовною. З дитинства важко хворіла (була прикута до ліжка), але, попри це (чи завдяки?), самотужки вивчила українську мову. Невдовзі сім’я переїхала до Вишгорода. Тут відбулось «зачарування» Україною і цю дитячу любов до батьківщини Емма Іванівна пронесла й продовжує нести крізь усе своє життя. Шестирічною заприсяглася, що писатиме тільки українською. І слова дотрималась. Свого першого вірша вона написала у чотири роки. У шість створила першу ілюстрацію до не зовсім дитячого «Декамерона» Бокаччо. На Захід потрапила у 1943-му – дванадцятирічною дівчинкою. Її туди разом з іншими дітьми вивезла мати, чудово розуміючи, що нормального життя в СРСР не буде. Батька – хіміка-науковця розстріляли комуністи. В Берліні Емма навчалася в чоловічій гімназії, була відмінницею. Від навчання в «дівчачій» відмовилася – умови не відповідали її уявленням про освіту. Але життя в еміграції не було безхмарним – спочатку доводилося виживати, а потім учитися «видряпуватися». До того ж не відпускала хвороба. Три роки жінка провела в ліжку через туберкульоз хребта, а потім ще вісім мусила ходити в корсеті. «Закордон навчив мене дисципліни та працелюбності», - зауважує Емма Андрієвська. Вперше в Україну вона потрапила лише у 1992 році. Відтоді – частий гість на рідній землі. Переймається майбутнім батьківщини, вірить у молодь, але не любить моралізаторства і повчань. «Хочеш когось повчати – стань для нього прикладом», - вважає Емма Андрієвська.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-