16 березня. Пам’ятні дати

16 березня 2014 року в окупованому Росією Криму і місті Севастополь, в обхід діючого українського законодавства та законодавства Автономної Республіки Крим, відбувся так званий референдум, щодо статусу Криму. Згідно з офіційними російськими даними, 96,77 % мешканців Криму підтримало приєднання півострова до Росії, у Севастополі за приєднання до Росії проголосувало 95,6 відсотків містян. Референдум, організований проросійською владою Криму за силового тиску російських військових та воєнізованих «ополченців», а також за підтримки пропагандистських російських ЗМІ, став черговим етапом кремлівського плану з захоплення території України. Як відомо, референдум двічі переносили: спочатку була призначена дата 25 травня – саме тоді мали відбутися вибори президента України, потім на 30 березня. Зрештою зупинилися на 16 березня – Кремлю потрібно було якнайшвидше приєднати анексований півострів, видавши збройну окупацію за мирне всенародне волевиявлення. Бойкотувати референдум закликав лідер кримських татар Рефат Чубаров, підкреслюючи, що саме рішення про його проведення було ухвалене неправовим шляхом. Результати неконституційного референдуму були грубо сфальсифіковані, а вже через два дні, 18 березня 2014 року в Кремлі відбулось підписання так званого Договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації. Більшість країн-членів ООН та інші міжнародні організації визнали інсценований окупантами фальсифікований кримський референдум нелегітимним.

Події дня:

Цього дня у 1917 році військова нарада на чолі з полковником Павлом Волошиним заснувала українське військове товариство – «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», що мало на меті українізацію військових частин, та створення українського збройного війська. Ініціатором створення Клубу був відомий харківський адвокат Микола Міхновський (лідер Української партії самостійників-соціалістів). Протягом тижня він організував реєстрацію товариства та офіційне відкриття із правом створювати філії на всій території України. У пункті 3 статуту Клубу, який уклали Міхновський разом зі своїм помічником Леонідом Ганом, було визначено його мету: «гуртувати в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців української народності». Головне завдання Клубу полягало в ідеологічній частині організації національного руху серед війська Російської імперії. «Полуботковці» розгорнули пропагандистську роботу, закликаючи військових-українців єднатись. «Товариші браття! Не даймо України нікому! Полита кров’ю славних козаків-запоріжців, вкрита в цю війну горами нашого трупу – нехай встане вона до свойого життя! Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки! Єднайтеся з думкою про волю України, про її козацьку силу!» – говорилося у відозві до вояків-українців. Вживалися також заходи щодо організації першого українського військового формування – полку ім. Богдана Хмельницького. Першими вступили до полку (одразу після наради) сотник Леонід Ган і відомий український актор Микола Садовський. За прикладом Києва військові клуби були створені по всій Україні. Міхновський разом із побратимами-полуботківцями вважав, що військовий рух необхідно використати для створення національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України, але соціалістична більшість у Центральній Раді дивилася на це по-іншому – політики мали на меті взагалі позбутися армії й замінити її народною міліцією. Подальші події, зокрема збройна агресія Росії проти України, показали, що рацію мав саме Міхновський, але було вже пізно. 

Ювілеї дня:

435 років від дня народження Пітера Корнеліса Гофта (1581–1647), нідерландського історика, поета і драматурга (між іншим, був сином мера Амстердама). Належав до так званої камери риторів – товариства літераторів, що дбали про розвиток нідерландської національної культури. Сюжети для своїх трагедій брав з античності. На творчість Пітера Гофта позначився вплив поезії Франческо Петрарки. Автор праць з історії (наслідував Таціта, якого перекладав). Упродовж тривалого часу (майже 40 років) жив і працював у замку Мюйдерслот на схід від Амстердама. Будівлю замку Мюйдерслот і сьогодні можна побачити – вона, попри вік, чудово збереглася і є однією з архітектурних перлин Нідерландів. У ХХ ст. був відновлений і сад трав біля замку.

145 років від дня народження Миколи Григоровича Бурачека (1871–1942), визначного українського живописця-пейзажиста, художника театру, історика мистецтва, письменника. Навчався в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка, Краківській академії красних мистецтв, удосконалював майстерність в Парижі. З 1912 року мешкав у Києві. Один із засновників Української академії мистецтв (1917, з 1918 – її президент; відкривав заклад разом з Михайлом Грушевським). З 1925 року працював у Харкові (викладав у харківських художньо-технічному та художньому інститутах). Він був одним із тих, хто започаткував вітчизняне шевченкознавство, першим зробив хронологію живописної та графічної спадщини Шевченка, по суті відкривши українцям Шевченка-художника. Був активним учасником проектів спорудження пам’ятників Кобзареві та створення його музеїв у Києві, Каневі, Харкові, Вінниці, Чернігові. Микола Бурачек прославився своїми чудовими ліричними пейзажами: «Сутінки», «На Дніпрі в сутінки», «Подвір’я взимку», «Соняшники», «Дахи Софійського собору», «Хмари насуваються», «Яблуні в цвіту». «Мене часто називають імпресіоністом, але я тільки планерист, хоч не цураюся деяких набутків імпресіонізму... – Пише Бурачек у нарисі «Мій творчий шлях». Народився художник на Поділлі в повітовому Летичеві в сім’ї поштового службовця. Рано ознайомився з малярством – його батько був художником-аматором, копіював старі картини, заробляючи тим самим якусь копійку. Одного разу до Бурачека-старшого привезли високохудожню копію автопортрета Рембрандта. Цей портрет великого художника справив на Миколу надзвичайно сильне враження – навіть снився, а коли через багато років після того, художник побачив оригінал цієї картини у Відні, то «зустрівся з ним як з рідним батьком». Тобто, поштовхом для митецької долі став Рембрандт. Саме після цього, як зізнається Микола Бурачек в автобіографії «Моє життя» «…я почув у собі щось особливе, яке характеризував би словами «почув у собі художника». Втім, професійним художником він став доволі пізно – після 34 років. До того працював актором. Микола Бурачек є автором низки оповідань, нарисів (присвячених переважно художникам – «Микола Самокиш», «Олександр Мурашко»), статей з питань оформлення книжкових видань («Перші ілюстратори «Кобзаря»») та проблем розвитку мистецтва. Був одружений з Ольгою Тимофієвою – далекою родичкою письменника Івана Буніна. Помер художник в окупованому нацистами Харкові у серпні 1942 року. Нині його сонячні пейзажі знаходяться в музеях України та в приватних колекціях. 

75 років від дня народження Бернардо Бертолуччі (1941), видатного італійського кінорежисера, сценариста, продюсера. Поставив фільми: «Перед революцією», «Конформіст» (приз МКФ у Берліні, 1970; премія «Давід ді Данателло» в номінації «Кращий фільм», 1971), «Останнє танго в Парижі», «ХХ століття», «Останній імператор» (9 премій «Оскар», 1988; премія «Сезар» у номінації «Кращий закордонний фільм», 1988; 3 премії BAFTA, 1989), «Маленький Будда», «Краса, що вислизає», «Під покровом небес» (інша оригінальна назва «Чай в пустелі»), «Мрійники». У 2001 році удостоєний високої державної нагороди Італії – Золотої медалі за заслуги в царині культури і мистецтва. Бертолуччі не надто полюбляє спілкування з журналістами, або ж велелюдні прем’єрні покази. Він небагатослівний і уникає публічності, де лише можна її уникнути. «Нехай за мене говорять мої фільми», – не стомлюється повторювати митець надто цікавим. Утім, він не ставиться до успіху легковажно – радше, він його цінує: «Успіх – важка їжа для роздумів, але після того, як її перетравиш, приходить відчуття щастя… Я люблю свої найпопулярніші фільми, бо вони принесли мені успіх. Хоча після нього і буває певний період душевної агонії, але з часом це минає». Коли вже говорити про успіх, то тут варто зазначити, що чималим його відсотком Бертолуччі завдячує віртуозній операторській роботі Вітторіо Стараро (щедрі на компліменти італійці називають його «богом світлотіні»), а також бездоганній роботі зірок-акторів (згадати хоча б Марлона Брандо в «Останньому танго в Парижі»). Сам режисер і не заперечує цього: «Кожен мій фільм – це історія кохання з актором. Після того як я показав Брандо відзнятий матеріал, він упродовж тривалого часу навіть не розмовляв зі мною… Не міг пробачити мені того, що зовсім непомітно, навіть, попри його волю, я спромігся «витягти» з нього те, що мені було потрібно…»

Роковини смерті:

120 років з дня смерті Петра Івановича Ніщинського (1832–1896), українського композитора, поета-перекладача, автора славнозвісного хору «Закувала та сива зозуля» до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Народився майбутній композитор в селі Неменка на Вінниччині. Молоді роки його минули в Києві, де він навчався в духовному парафіяльному училищі, а потім у семінарії. Чудовий голос і музичні здібності семінариста привернули увагу керівників Київської духовної місії, яка в 1850 році від’їжджала в російську посольську церкву в Афіни. Для підсилення церковного хору туди взяли й Ніщинського. В Афінах Ніщинський закінчив університет (філологічний і богословський факультети), захистив дисертацію на ступінь магістра наук, вивчав старогрецьку культуру й мистецтво, удосконалюючи знання з грецької мови й літератури. Кінець його перебуванню у Греції поклав конфлікт з церковниками: він відмовився прийняти сан священика, одержав відставку і повернувся на батьківщину. Близько трьох років жив у Петербурзі, а потім оселився в Одесі. Викладав російську й грецьку мови, виступав у пресі як літературний критик, брав участь в організації любительских хорів і драматичних гуртків, складав вірші та пісні. Працював багато, але жив у нестатках і в 1875 році був змушений перевестися в провінційне місто Ананьїв, де продовжував педагогічну і літературну діяльність. Недалеко від Ананьєва, у повітовому місті Єлисаветграді (нині Кіровоград) на той час велася жвава культурно-просвітницька робота. У ремісничому училищі був створений досить хороший хор, в якому брали участь учні, викладачі, місцева інтелігенція. Наїжджаючи з Ананьєва, Ніщинський не раз керував цим хором. У 1875 році єлисаветградський артистичний гурток уперше поставив п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля» з музикою і новим текстом «Вечорниць» П. Ніщинського. Музичною частиною спектаклю керував сам композитор. Багато творчої енергії віддавав Ніщинський художнім перекладам. Він був першим перекладачем з грецької на українську мову «Антігони» Софокла і «Одісеї» та «Іліади» Гомера. Цю роботу свого часу високо оцінив Іван Франко. Ніщинський також брав участь у складанні російсько-українського словника, переклав на грецьку мову «Слово о полку Ігоревім».

55 років з дня смерті Вацлава Таліха (1883-1961), чеського диригента, скрипаля і педагога. Одного з найвідоміших чеських диригентів ХХ століття. Диригентську діяльність розпочинав у 1904 році в Одесі  (працював концертмейстером у міському оперному театрі). У 1934-1941 рр. – головний диригент Чеського філармонійного оркестру. Згодом очолював Словацький філармонійний оркестр у Братиславі.