Солдати України та найманці «русского міра»

Солдати України та найманці «русского міра»

2447
Ukrinform
За що воюють українські та російські військові: роздуми ветерана Другої чеченської

...Тільки 12 березня до клінічних лікарень Донецька було доставлено 23 тіла убитих під Авдіївкою «ополченців». І 34 поранених. Ополченців? Місцеві блогери пишуть, що це давно вже регулярні російські частини. Лише зрідка на вулицях міста можна побачити якогось зальотного "ополченця", що вирвався з якогось далекого блокпоста. Місто заполонили російські військові. Більшість з них – вже зрілого віку, 45-50 років. Вони їздять на дорогих машинах з російськими номерами. І їх у Донецьку досить багато...

Солдати - вони і по один, і по інший бік фронту, який називається «лінією розмежування». Тільки солдат, який іде на війну в формі з українським шевроном, знає, за що він воює. Знає він, знає його сім'я, друзі, сусіди, люди на вулиці, знає кожен українець. Можуть бути різними думки щодо цієї війни, способів її ведення і доцільності, але ставлення до своїх військових залишається незмінним - ці люди дійсно захищають країну.

Це те, чого немає в російській армії, і ніколи не було. Тому що війни останніх років, розв'язані Кремлем – ганьба і зрада своїх же солдатів. І якщо український військовий на передовій – захисник країни і населення, то російський – кремлівський найманець і окупант.

СПАСИБІ ВАМ!

На станції у вагон Інтерсіті зайшов чоловік у військовій формі. У зв'язку з подіями останніх двох років - буденна справа. На військову форму вже мало хто реагує, та й не всі можуть за зовнішніми ознаками розрізнити – це активіст якоїсь патріотичної організації, який «воює», в основному, на мітингах і соцмережах, або ж це солдат, який повертається з фронту.

Дивлячись на цього чоловіка, який сів у крісло неподалік від мене, я одразу впізнав у ньому ветерана. За поглядом. Знаю цей погляд того, хто побував у пеклі і повернувся назад, хто дивиться на все навколо інакше, з усвідомленням ціни «звичайному» мирному життю. Він дивиться на всі події як на рай і дуже гостро реагує на будь-який негатив, будь то чиєсь хамство, кинута на пішохідному переході машина чи гори сміття на місці проведених пікніків.

Всі люди навколо - свої, він же за них воював, отже, всі разом. І йому здається, що всі навколо так само, як і він, просто радіють тому, що можна дихати і спокійно ходити, не побоюючись пострілів.

Саме через це відчуття, що «навколо все свої», як на передовій в одному бліндажі, він так і поводиться. Щоб розбити незручну тишу, що виникла серед тих, хто сидить з ним поруч, він почав розповідати їм про себе.

Розповідь була довгою, з неї ми дізналися, що на фронті він був вже не перший раз, і зараз він перебував там 9 місяців. Дружина народила йому сина, поки був на війні. Дитину він ще жодного разу не бачив. Дітей дуже любить, проходячи вагоном, бачачи десь дітлахів, він зупинявся й починав гратися з ними. Обшарював свої кишені, бігав обшукувати бушлат і рюкзак, щоб знайти щось у подарунок дітям. Потім тихо лаявся на себе: «взяв і роздав уже все, дурень».

Він розповідав про війну, про Дебальцеве, про те, як гинули його товариші, про те, що шкода, що так довго збиралися, треба було в Донецьк входити вже давно, про сни, в яких все про дім, про мирних жителів у тих місцях, де він воював, про те, що ніяк не може зрозуміти - ніхто не хоче війни, але війна все одно відбувається. Як ніби її хтось включає.

Хлопцю у сусідньому кріслі, зацікавленому фотографіями в його телефоні, цей солдат показував і розповідав про війну, як лектор. Тільки лектор, який добре знає предмет, але сам предмет ненавидить.

Солдат виявився з відділення артилерійської розвідки. Він розповідав про буссоли, про снаряди, про самохідки, про те, як його взводу розвідки доводилося підходити впритул до позицій противника, щоб передати артилерії координати, а потім ще й коригувати вогонь, коли по тобі стріляють не тільки вороги, а й свої, адже ти знаходишся у секторі обстрілу з обох сторін.

Люди у вагоні принишкли. По обличчях було видно, що слухають. Слухають з повагою. Солдат розповідав, що дуже хоче побачити сім'ю і дитину, якої взагалі не бачив, але повинен виконати обов'язок - зараз він їде не додому, а на могилу батька. В інше місто, і буде проїжджати свою Вінницю, де його сім'я. Сказав, що сьогодні він йде на кладовище до батька, а завтра відразу їде цим поїздом назад, додому до сім'ї.

На найближчій станції, коли люди виходили з вагона, проходячи повз нього, хтось неголосно сказав: «Спасибі вам».

Я згадав, як їздив у свій час воювати в Чечню. Вже після відряджень на війну я звільнився і повернувся в журналістику, став розбиратися в тому, що робить Росія на Кавказі. І вже в ці дні, у тому вагоні, коли люди дякували українському солдату, який їхав з війни, я йому позаздрив. По - людськи, по-ветерански, згадуючи що було зі мною і з усіма тими, хто їздив в Чечню.

«МИ ВАС ТУДИ НЕ ПОСИЛАЛИ»

Зараз, коли спілкуюся з ветеранами бойових дій української армії, мене вчергове захоплює злість за те, як з нами поводилися під час війни у Чечні. Я розповідаю українським колегам про свій досвід, вони відчувають шок і кажуть, мовляв, а ми-то думали, що у нас якісь проблеми! Іноді у деякі речі їм важко повірити.

У Чечню я потрапив на другу війну. Вже після армії, у складі ОМОН. В наш контракт входив пункт про виконання завдань в зонах надзвичайних ситуацій. У складі мобільного загону угруповання військ на Північному Кавказі офіційно ми виконували завдання із забезпечення громадської безпеки» в рамках контртерористичної операції (КТО).

Війною це ніхто не називав. Хоча за спецоперації, за кожен окремий день участі в них, нараховувалися бойові. Зараз це приблизно 500 доларів за 3 місяці відрядження.

Перед відрядженням формувався загін, нас посилали на місяць перед відправкою на ротацію - нвчання, як бойові, так і психологічні. На політзаняттях» показували фільми з відрізуваними головами і розповідали про те, що Чечня після перемир'я 1996 року стала розсадником світового тероризму, і мирні чеченці просять їх захистити. Нам в голови напихали потужну пропаганду, після якої багато моїх колишніх товаришів по службі не можуть оговтатися досі.

У самій Чечні доводилося виживати не тільки в умовах війни, а й у тих умовах, у яких ми жили. Були і голод, і холод, і обстріли з боку своїх.

Доходило до того, що ми ходили по селу і продавали все, що могли продати - стовпи, колючий дріт (нам надіслали в якості «гуманітарної допомоги» для облаштування блокпостів) тощо, щоб були гроші на їжу.

У часи голоду позичали у солдатів-строковиків мішок картоплі і варили на загін з 50 чоловіків «диво-суп» - бак з водою, у який кидали кілька картоплин і залишки витряхнутих з мішків круп. Виходила гаряча сіра водичка з рідкісними шматочками чогось твердого.

Коли в одному з відряджень прикріплений к нам на час відрядження божевільний командир загону влаштовував самостійні зачистки, підставляючи всіх, через деякий час ми відмовилися виходити на спецоперації, поки він не покаже нам наказ комендатури, якій ми підкоряємося і який має в неї бути.

Призвідником «бунту» призначили нашого командира взводу, з дому терміново приїхала група офіцерів для розбору і для того, щоб відвезти назад нашого чотового, помінявши його на іншого. Весь загін заявив, що якщо його заберуть, ми пишемо рапорти і звільняємося - здаємо зброю шаленому командиру - нехай сам воює.

Бунт тривав близько тижня. Ми не виходили з території нашої бази (колишньої школи). Після вдалося домовитися, і на вигадані спецоперації ми більше не ходили.

Повертаючись з війни, ми стикалися з тим, що нікому не потрібні, вже в дорозі. Як то замість доби нас везли додому три доби. Ламалися автобуси, чекали якихось начальників. У нас вже не було грошей, їжі, автобуси промерзали наскрізь. У Ростовській області ми з напарником, закинувши за спини автомати, виштовхували зі снігу машину за гонорар у 30 рублів, щоб потім в придорожньому кафе купити половинку порції гречки.

У Воронезькій області нас вивантажили ночувати в якійсь замерзлій будівлі селищного міліцейського опорного пункту. Хлопці у формі і зі зброєю ходили у найближче село просити їжі. Хоча це більше нагадувало зачистку.

Приносили банки з салом і огірки з льодом. Їли на вулиці в снігу з ножів, роздаючи шматки їжі по колу.

Бойові гроші, які були вже виписані на нас і кудись перераховані, відповідно до журналів обліку бойових дій, зникли. За одне відрядження ми судилися 3 місяці, за інше я особисто судився 8 років, вигравши 3 суди.

До ветеранів Чечні відчувалася відраза. У суді секретарки говорили мені: «Вам чого, грошей треба? Гроші це зло». У ЖЕКах не оформляли відповідні знижки на оплату комунальних послуг, прискіпуючись до якихось папірців: «Ваші командири толком нічого вам оформити не можуть, а ми тут не при чому - ми вас туди не посилали».

Посвідчення ветерана бойових дій вже до 2005 року перетворилося на звичайний папірець. Пільги скасували, замінивши з «компенсацією», що дорівнює розміру приблизно 800 гривень (зараз), що ніяк не компенсує ні проїзд на громадському транспорті (враховуючи, що у Москві квиток коштує близько 30 гривень), ні знижку на комуналку, нічого.

Коли після університету МВС я влаштовувався на навчання в цивільний ВУЗ, ретельно вивчивши свої права як пільговика, мені пояснили - ну так, закон є, але ось так виходить, що він не працює. Всі тільки на загальних підставах.

Працевлаштуватися кудись ветерану бойових дій було проблематично - навіть охоронцем в магазин брали колишніх вояків рідко - адже реабілітацією та виведенням з посттравматичного синдрому ніхто не займався. Від таких людей у майбутньому могли бути проблеми.

Одного разу в суді з відтсуджування «бойових», який проходив у кабінеті судді, вона сказала мені: «А ви знаєте, що ми «бойових» більше не присуджуємо?» Відповів, що знаю, але мені їх присудили вже багато років тому, просто бюрократична сволота з міністерства фінансів роками крутила нашими документами, відправляючи назад під різним приводом. Наприклад, з пакету документів витягали папір з реквізитами банку і роки через півтора повертали папери назад: «Недостатньо вказані реквізити банку отримувача».

Над нами знущалися навіть ті, хто нас відсилав в Чечню. Коли ми прийшли у відділ кадрів загону просити видати нам копії посвідчень про відрядження для суду за «бойові», офіцер-кадровик сказав: «Зараз виходьте, і цієї розмови не було, ви до мене не приходили і нічого не просили. Командир загону сказав: всіх, хто буде питати ці папери - тягнути до нього на килим, а звідти везти в управління області для дачі «роз'яснень».

Коли ми стали з адвокатами збирати папери для суду самі, командир загону пошикував нас і заявив, що якщо хтось буде «смикатися» з приводу судів - у того будуть великі проблеми.

Наші гроші за війну роками плавали у невідомих інстанціях. Нам вони були виділені лише на папері. Більшість моїх колишніх колег своїх грошей так і не отримали. Інші потім загинули на війні.

Вся чеченська війна для нас була лише глобальним списуванням і крадіжкою бюджетних грошей. Мільярдами.

Навіть пораненим не давали те, що обіцяли. Нашому бійцю в Грозному відірвало ногу. Коли його привезли з шпиталю в загін, влаштували шоу для телекамер, генерал тряс ключами перед об'єктивами і говорив про те, що хлопцеві виділяють квартиру. Бійцю без ноги, з двома дітьми, квартиру так і не виділили, копійчаної пенсії ні на що не вистачало. Він сам навчався спеціальності на комп'ютері і кудись потім влаштувався.

Коли ми були у Чечні, вдома нам нараховувалася зарплата. Перед від'їздом ми залишали довіреності на її одержання для дружин та членів родини. А через місяць, на війні, риючись у смердючих окопах, дізналися, що зарплати нашим сім'ям не видають, тому що «змінилася форма написання довіреності».

Була така процедура, яка негласно називалася «гуманітарка». Коли наступала половина строку нашого перебування в Чечні, до нас приїжджав конвой з дому. Когось міняли і відправляли додому, привозили листи, посилки з дому, і приблизно до весни 2001 року «гуманітаркою» називалася добровільна допомога воюючим.

Це не зовсім волонтерство цього часу в Україні. Командування загону зверталося до керівників великих фірм і підприємств, аби ті допомогли нашим бійцям на війні. Виділялися макарони, консерви, коробки чаю тощо.

Однак цієї допомоги було постійно то мало, то її розкрадали ще до того, як привезти в загін і готувати до відправки нашим бійцям на передову.

Тоді ОМОН робив «благодійний рейд» по оптовим ринкам, де було багато комерсантів-кавказців. Під'їжджав автобус, звідти висипалися бійці у формі, масках, броні і з зброєю, підходили до комерсантів і пропонували «по-дружньому» допомогти воюючим у Чечні.

Звичайно ж, автобуси набивалися продуктами і різними побутовими дрібничками до стелі. Адже точно в такому ж порядку раніше приїжджав ОМОН «зачищати» ці ринки, і міг приїхати ще. Тобто це була суто «відкупна благодійність».

Але потім штабіст нашого загону через журналістів подякував одному заводу за допомогу, надану воюючим у Чечні. Весь наступний день після виходу в ефір цього сюжету він провів у відділі власної безпеки. Його не звинувачували в тому, що загін вимагає у комерсантів на ринках продукти, його звинувачували в тому, що загін кришує великий бізнес - заводи, фабрики, фірми, які виділяли не тільки продукти, а й гроші, які йшли у невідомому напрямку.

«Гуманітарка» опинилася під повною забороною. Щоб відправити нашим бійцям, яким нічого було їсти через перебої з постачанням, картоплю, ми їздили черговою групою в колгосп домовлятися з фермерами. Прямо у формі ми прибирали з полів картоплю, половину віддавали колгоспу, а половину брали в загін - для відправки в Чечню. У машинах картоплю везли як контрабанду - закопуючи мішки в бушлати та залізні щити для роботи на масових акціях.

«ВИ НА ЕСЕСІВЦІВ СХОЖІ...»

Одного разу я був на чергуванні вже в Росії, стояла страшенна спека, а нас з нагоди приїзду якогось міністра вирядили у напівсинтетичну чорно-синю форму, яку ми ненавиділи, віддаючи перевагу х\б камуфляжу.

До мене, коли я стояв в оточенні, підійшла жінка, яка сказала: «Чого ж ви в такому одязі, жарко ж». Я вже було приготувався почути слова співчуття, як жінка раптом сказала: «Ви в цій формі на есесівців схожі», і пішла.

У ті роки я ще не міг зрозуміти, чому до нас так ставляться, адже ми давали присягу, виконували накази командування, яке, за їхніми словами, там когось рятує.

Ніяких слів підтримки або поваги з боку не тільки населення, а й свого командування ми не чули. Ставлення до нас у багатьох було як до найманців. Справедливість такого ставлення я зрозумів пізніше. Але, єдине, чого не можу зрозуміти досі, як мої колишні колеги і донині виконують накази тих, хто кидав нас в Чечні. Виконують їх тепер не в Чечні, а в Криму, на Донбасі.

На відміну від українських бійців, які знають, за що вони воюють, ми виправдовували себе під час війни тим, що просто виконуємо накази. Хтось вже розумів, що війна в Чечні - неправильна, що не можна нападати на країну, яка, переживши стільки страждань через «великого імперського сусіда» і просто захотіла жити окремо, як і багато інших країн колишнього совка. І їй не пощастило лише з місцем розташування і тим, що по території проходить нафтопровід з Азербайджану.

Нагородами за Чечню не можна пишатися. Дати чеченської війни - лише скорботні. Країна зраджувала своїх солдатів на війні, а потім знущалася над ними вдома. І те, що хтось з російських ветеранів Чечні йде воювати з Україною - схоже на мазохізм і шизофренію. Адже на ці граблі вже неодноразово наступали, починаючи з Афганістану.

ЗЛИТІ КОМАНДУВАННЯМ

Я спокійно спілкуюся і дружу з колишніми бійцями ічкерійської армії і з діючими бійцями армії української. Як солдати, ми можемо один одного зрозуміти. Багато ж моїх колишніх колег по війні у Чечні ненавидять всіх чеченців, всіх грузин, а тепер ще й усіх українців. Вони все ще «воюють» у своїх головах, виконуючи досі накази Кремля. Хоча і знають, що цей самий Кремль ставиться до них, як до сміття. Про це можна поговорити хоча б з полоненими бійцями ГРУ Єрофєєвим та Александровим. За їхнею долею не слідкує весь світ, за них не бореться їхня країна, не проходять мітинги за їхнє звільнення, вони не схожі на Надію Савченко.

Їх злили, як використаний туалетний папір. Свої ж ватажки, як це було завжди.

ЗА НАРОД І ПРОТИ НАРОДУ

Головна різниця між українськими і російськими військовими у тому, що одні воюють за свій народ, а інші воюють з чужим народом.

Неможливо собі уявити в Росії такі соціальні відеоролики, які виходять в Україні на підтримку армії. Неможливо собі уявити в Росії таку всенародну волонтерську підтримку своєї армії, як в Україні.

Як жартує мій знайомий ветеран бойових дій української армії: «В України немає ядерної зброї тільки тому, що волонтерам її ще не замовили».

Коли солдат знає, за що він воює, коли він бачить, як до нього ставляться люди, коли військовим аплодують на вокзалах, а загиблих у селах зустрічають, ставши на коліно, він не може не перемогти.

Так, в українській армії ще багато проблем. Це природно, враховуючи, в якому стані вона перебувала до 2014 року. Це природно в країні з багатим і триваючим пострадянським минулим, колишні лідери якої довгі роки після совка тільки й робили, що вичавлювали країну до краплі.

Але Україна знає, за що воює. На відміну від Росії. І коли той солдат, який їхав з нами у потязі, виходив з вагона, ми теж сказали йому: «спасибі». Це не складно, і це потрібно не тільки йому, а й нам.

Дмитро Флорін, російський журналіст, Валентина Сямро, Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-