9 березня. Пам’ятні дати

Попри час, Шевченко не віддаляється, не бронзовіє. Він – апостол правди – живий! У чому криється цей феномен, ця дивна незбагненність? У живому щирому слові Тараса, що іноді бринить як струна, а іноді подібне до гострого важкого меча. «Без Нього… хто знає, що було б з нами!», - зауважує Богдан Лепкий. «Кобзар» для українців те саме, що й Біблія. Його загортали у вишитий рушник і зберігали біля образів як святиню. По ньому український селянин, водячи зашкарублим, покрученим від важкої праці пальцем, вчився читати. Вуста старанно шепотіли заповітні прості рядки, а розум осявала істина – «Борітеся – поборете!» Його вчили напам’ять. Політв’язні царату, дисиденти, шістдесятники. Шевченко був з кожним українцем у тюрмах, таборах і на засланні; на чужині, в еміграції. Був на Майдані і в окопах війн, в руїні Донецького аеропорту з нескореними кіборгами і з кожним українцем, що залишився на окупованих агресором українських територіях. З тими, кого ворог переслідує, кидає до в’язниць і вбиває за мову. Прострілений російською кулею «Кобзар», на якому запеклася кров українського солдата, свідчення того, що Шевченко живий. Він був і є всюди, де були, є і будуть українці. Навіть, у найнесподіваніших місцях і навіть за найнеочікуваніших обставин. Ось один із таких прикладів. Був такий відомий письменник Корній Іванович Чуковський. Той, про якого пишуть «російський радянський письменник», автор відомого свого часу дитячого твору про доктора Айболіта. Але коріння в нього було українське, мати була з Полтавщини, рідною мовою була українська, а дитинство Корнія Івановича минуло в Одесі. Так склалися обставини, що став він відомим радянським письменником, жив у підмосковному Передєлкіні. Одного разу до нього, подорожуючи по СРСР, заїхав американський товариш, професор-славіст Рів (до речі, батько відомого актора Крістофера Ріва). Не встиг заокеанський гість переступити гостинного порога Чуковських, як тут, наче з-під землі з’явився дільничний міліціонер на мотоциклі. Він учинив гвалт, що, мовляв, американець не має права тут зупинятися, у нього інший маршрут. Жодні вмовляння з боку Чуковського на нього не подіяли. Робити було нічого, гості зібралися й поїхали. Міліціонер їх супроводжував. Але треба було знати Чуковського. Він одразу ж сів і написав гнівного листа міністрові внутрішніх справ. За декілька днів з’явилися високопоставлені гінці – два генерала. Приїхали просити вибачення за непорозуміння. Пішли в кабінет Чуковського. Минає година, дві, три, - жодного руху. Рідні занепокоїлися: що сталося? Йдуть, дивляться. Всі сидять за чаркою, Корній Іванович читає їм Шевченка (Чуковський знав напам’ять «Енеїду» Котляревського і майже увесь «Кобзар»), а вони – двоє здорових дядьків, сидять, слухають і ридають. Як виявилося, генерали були українцями, земляками. Отак Шевченко поєднав трьох українців, що перебували на службі у Москві, нагадавши їм про батьківщину, пробудивши, хоч ненадовго, приспану від ситого життя совість.

Ювілеї дня:

160 років від дня народження Жюля Фелікса Філіппа Альбера де Діона ля Валь де Мальф’янса (1856-1946), одного з піонерів французького автомобілебудування, графа, відомого конструктора і гонщика, прозваного Гоночний Граф. Один із засновників фірми «Де Діон-Бутон і Трепардьє» з виробництва парових автомобілів (припинила існування в 1932 р.). Ініціатор створення у Франції автомобільного клубу (1895), що організував у 1898 році перші міжнародні перегони Париж-Амстердам-Париж.

130 років від дня народження Георгія Івановича Нарбута (1886-1920), видатного українського графіка, педагога, одного із засновників Української Академії Мистецтв у Києві, про яку мріяв ще Тарас Шевченко. Митець бачив академію не тільки як вищий навчальний заклад, але й центр науково-дослідницької роботи по вивченню історії національного мистецтва. Однодумцями Георгія Нарбута в цій справі були Олександр Мурашко, брати Василь та Федір Кричевські, Микола Бурачек, Михайло Жук. Нарбут створив українську школу графіків. На зміну міщанському оформленню книг у колишній провінції Російської імперії, він відкрив цілу епоху серйозної книжкової графіки з неповторною технікою й оригінальним шрифтом, що визрів із захоплення Пересопницьким Євангелієм ХVІ століття і лишається модним досі. Був автором перших українських грошей (малював і для Центральної Ради і для Скоропадського). Кожен уряд звертався до нього виключно як до майстра, жоден – як до свого прибічника. Варто зауважити, що художню освіту Георгій Нарбут здобув самостійно, понад 10 років жив і працював у Петербурзі. Але відразу після більшовицького перевороту 1917 року кинув столицю імперії й прибув до Києва, щоб взяти найактивнішу участь у відродженні вітчизняного мистецтва й культури. Саме цей крок, який приніс йому безсмертя, не був схвалений його колишніми російськими колегами та радянськими ідеологами. Ім’я художника було на довгі роки забуто, викреслено з історії культури… Графік, історик мистецтва Петро Нерадовський писав про Нарбута: «Живий, із принадливим характером, він не любив самотності. Він завжди шукав оточення людей і любив працювати на людях: йому не заважали ані гуркіт, ані розмови… тиша його пригнічувала. За натурою був затятий супротивник усієї гнітючої одноманітності, якою цивілізація знищує відмінності між расами, народами, нівелюючи їхні характерні особливості». Помер Георгій Нарбут на 34 році життя після складної операції. Київ був знову зайнятий петлюрівськими військами (тепер уже разом із поляками), наставав голод. Друзі знайшли віз, прибрали його українськими килимами (щоправда, сірих волів не знайшли) й поховали на Байковій горі – так, як заповідав «Нарбутяка». «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, - писав у своїх спогадах Микола Зеров, - зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас, - і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба». Майже всі, хто проводжав в останню путь Нарбута, будуть розстріляні більшовиками (зокрема й Зеров). Поодинокі вирвуться за кордон, а той, хто залишиться в Україні живий (як Тичина) – муситиме мовчати до самої смерті.

80 років від дня народження Володимира Микитовича Артеменка (1936), українського режисера-документаліста, заслуженого діяча мистецтв України (2000). Був актором Вінницького драматичного театру ім. М. Садовського, Черкаського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. З 1973 року працює на студії «Укркінохроніка».

Роковини смерті:

355 років з дня смерті Джуліо Мазаріні (1602-1661), французького державного діяча, кардинала (з 1641 р.), першого міністра французького уряду, фактичного правителя країни в перший період царювання Людовіка ХІV. З ім’ям Мазаріні пов’язане укріплення абсолютизму і утвердження гегемонії Франції в Європі. Був затятим бібліофілом. Став засновником однієї з найбільших тогочасних бібліотек (1643), яка увійшла згодом до складу Національної бібліотеки Франції.

35 років з дня смерті Макса Дельбрюка (1906-1981), американського біофізика німецького походження, лауреата Нобелівської премії з фізіології та медицини (1969; спільно з Альфредом Херші і Сальвадором Лурія «за відкриття, що стосуються механізму реплікації і генетичної структури вірусів»). Починав свою наукову кар’єру як фізик; він, зокрема, першим передбачив один з нелінійних ефектів квантової електродинаміки – так зване дельбрюківське розсіювання.