Сергій Леп'явко, доктор історичних наук, професор Ніжинського держуніверситету - 10.02.2016 11:36 — Новини Укрінформ
Сергій Леп'явко, доктор історичних наук, професор Ніжинського держуніверситету
З декомунізацією маємо ситуацію, коли мертвий тримає живого
Інтерв'ю 10.02.2016 11:36 2483

- Насправді випадки масових перейменувань географічних об'єктів в історії України й Чернігова до 1917 року зустрічалися рідко. Почали робити це саме комуністи. Якщо ж поглянути на світові традиції, у тому числі й українські, можна побачити, що назви, які виникли 500-1000-2000 років тому, існують і дотепер. Це видно, скажімо, на прикладах назв давніх міст і поселень. Чернігів і через тисячоліття залишається Черніговом. Рим уже три тисячі років зветься Римом. Назвали колись район Парижа Єлисейськими полями, а гору в Києві Батиєвою - так вони існують і досі. Урочище Кожум'яки, річки Либідь і Почайна у Києві відомі понад тисячу років. Те саме можна говорити й про інші об'єкти топоніміки. Тому ми й досі маємо Буг, Десну, Дніпро, Тетерів та інші річки.

Масові перейменування практикувала Російська імперія при захопленні нових територій, наприклад, у Криму й на Кавказі. Власне, масштабні перейменування у світовій історії пов'язані саме з процесами імперських колонізацій. Такі ж зміни відбувались і у випадках перепланування міст.

- А як у давнину давали назви, до чого їх прив'язували?

- Назви з'являлися за різних обставин, часто випадково. Якщо вони приживалися, то вже залишалися назавжди. Якщо говорити про міста, села і вулиці, то їхні назви часто є похідними від назв природно-географічних об'єктів, тварин, рослин, імен людей та іншого. Так, Львів, наприклад, - від князя Лева, Стрий - від річки Стрий, містечко Остер - від річки Остер. Простими є назви Біла Церква, Вишневе, Миргород, Новгород. Вулицю Хрещатик назвали від Хрещатого яру, Шовковичну і Липську - зрозуміло чому. Проте далеко не завжди можна так легко прочитати походження назви. Найменування природних об'єктів, насамперед, річок, часто неможливо з'ясувати через їхню давність. Це заняття для мовознавців.

-  Чому радянська влада свого часу пішла іншим шляхом? І яким узагалі був її підхід до перейменувань?

Вулиць Фрунзе сьогодні чи не найбільше в нашій країні

- На відміну від своїх попередників, комуністична влада була дуже "зав'язана" на ідеології, на яку доводилось "тиснути", щоби виправдати своє існування і зберегти себе як владу.

Епоха тотальних перейменувань топонімічних об'єктів почалася з 1918 року, коли в Росії утвердилась нова влада. Перша хвиля в Україні припала на 1919 рік, далі були 20-ті, 30-ті. І дуже легко простежити, що це робилося за наказом згори. Так, коли помер радянський воєначальник Фрунзе, по всьому Союзу відразу в усіх містах з'явилися вулиці, названі його іменем (попри те, що неугодного комусь Фрунзе, імовірно, зарізали самі ж більшовики). У результаті, вулиць Фрунзе сьогодні чи не найбільше в нашій країні. Для комуністичної влади головним було зафіксувати в назвах свою ідеологію, щоб людина навіть удома не могла від неї втекти.

Так, наприклад, сучасний Майдан Незалежності до 1917 року називався Думською площею. Потім став Радянською, далі - Калініна, ще пізніше - Жовтневої революції, тобто пережив три зміни радянських назв.

- У радянські часи, мабуть, ніхто не питав у людей, як би вони хотіли назвати свій населений пункт, район чи вулицю.

- Радянська влада в таких випадках дійсно нікого не питала. І активного опору теж ніхто не чинив. Опір був лише пасивний. Він проявлявся в тому, що люди продовжували називати свої вулиці, міста і села старими назвами. Були навіть казусні випадки. Так, наприклад, під Черніговом у дорадянські часи одне із сіл називалося Дурнями. Зрозуміло, що в революційному пориві народ цю назву замінив. Та найсмішніше, що місцеві жителі, які мають почуття гумору, іноді жартома кажуть, що вони "дурні", тому що з Дурнів.

Що стосується старих назв вулиць, то у східній частині України, яка жила під радянською владою з 1917 року, їх давно позабували. А от у західній - ні. Так, у Львові серед літніх людей і сьогодні можна знайти тих, хто одну з вулиць називає Академічною. Хоча в радянські часи вона була перейменована і отримала достойну назву - проспект Шевченка. Попри це, люди старшого віку вважають попередню правильнішою, бо в кінці вулиці жили академіки - так у Львові колись називали студентів. У подібних випадках, коли стара назва зберігається поколіннями, можна говорити як про тяглість історичної пам'яті, так і про певний спротив змінам.

- На Чернігівщині перейменуванню підлягають 64 населені пункти. І донедавна нові назви були ухвалені лише в половині з них. Про що свідчить така млявість: про несприйняття даної реформи, неготовність населення розпрощатися з комуністичними назвами чи страх перед додатковими витратами?

- Багато хто вважає, що це не першочергова реформа, бо економічних зрушень українці не відчувають. Якби економічні й соціальні реформи рухались, люди ставились би до ідеологічних змін прихильніше.

А щодо готовності, то я думаю, що більшість населення України насправді до цього готова. Хоча думка, що не треба поспішати й витрачати кошти - досить поширена. Попри те, що страх цей - перебільшений. Я сам живу на перейменованій 15 років тому вулиці і не витратив жодної копійки на щось, пов'язане зі зміною назви. Таблички теж ніхто не змушує замінювати в один день. Що ж стосується нових назв населених пунктів, то там дійсно значно більше проблем.

- Тут теж, навіть у новітній історії України, маємо достатньо прикладів складності, але водночас і безболісності цього процесу, оскільки він розтягується в часі. Адже ніхто не примушує міняти довідники і літературу відразу. А нова все одно друкується. Так, відоме місто Маріуполь до 1989 р. називалося Жданов. Луганськ довго був Ворошиловградом. Так само під Маріуполем перейменовано кілька населених пунктів. Нічого, пережили.

А якщо поглянути на значення цих назв (раз я вже заговорив про схід), то в Донецькому басейні сконцентрована найбільша кількість комуністичних назв міст, вулиць, пам'ятників Леніну. І саме тому там досі значною мірою живе "радянський народ", який ідентифікує себе не так з Росією чи Україною, як з давно неіснуючим Радянським Союзом. І саме з цієї причини жителі Донбасу мають те, що ми сьогодні бачимо.

Давайте глянемо на карту регіону, про який говоримо: Первомайськ, Краснодон, Комінтернове, Торез захоплені бойовиками. А між назвою і долею завжди є зв'язок. Люди, які займаються таємницею імен, можуть пояснити, що будь-яка назва впливає на свідомість людини. Недаремно ж є приказка: як корабель назвеш, так він і попливе. І тому доки населені пункти носитимуть неприродні комуністичні назви, толку в житті тамтешнього населення може бути мало.

Повертаючись до економічної складової перейменувань, хотів би сказати ще одну річ. Витрати, звісно, будуть. Але користі від цього процесу може бути значно більше - якщо поглянути на перейменування з точки зору залучення інвестицій, скажімо. У Чернігові колись польські бізнесмени відмовились від співпраці. "Я не можу вкладати кошти в місто, де є вулиця Леніна", - сказав один із гостей. Тоді вулицю Леніна і проспект Жовтневої революції швидко перейменували.

Друга частина економічної складової для таких міст, як Чернігів - туристична. Якщо турист ходитиме по вулицях Комсомольській, Воровського, Дзержинського, німецьких комуністок-феміністок Клари Цеткін і Рози Люксембург, навряд чи в нього складеться повністю позитивний образ міста. Чи не краще, щоб ці вулиці називалися Тиха, Монастирська, Підзамча, Святого Антонія, Іллі Муромця?..

- Отже, в радянські часи в основу перейменувань лягала ідеологія. Зараз у хід пішла історія. Але іноді старі назви не сприймаються сучасними людьми саме через їхню віддаленість від сьогодення і неактуальність. Ну от, скажімо, не хочуть люди повертати селу назву Панська криниця. І я їх цілком розумію - хтозна, яким був той пан. Так само неохоче сприймають назву, пов'язану з іменем місцевого сотника. Не станеться так, що поміняємо "шило на мило"? Давні діячі теж були людьми свого часу, зі своїми вадами і промахами, як і радянські. Просто про них зазвичай менше інформації.

- У проблемі перейменувань є дві складові. Одна - це забрати старі комуністичні назви, і друга - не помилитися у виборі нових (що значно важливіше і нерідко складніше). Нова назва може формуватися двома способами: або поверненням до старої, яка була в дорадянський час, або створенням нової, відповідно до якихось критеріїв.

Що стосується повернення до старих назв - то це простий і часто найкращий підхід. Адже наведені вами приклади - поодинокі. У більшості випадків старі назви були позаідеологічними і давніми настільки, що ми навіть не знаємо їхнього походження. Але повернення до них є досить природним.

Інша річ - ставлення людей. Якщо місто Щорс називалося Сновськом, то що поганого в назві, яка походить від назви річки?

- То чому ж населення її не хоче?

- Справа в тому, що три покоління жителів містечка Щорс із 20-х років минулого століття виховувались на тому, що знаковою особою для їхнього міста, предметом гордості є Микола Щорс. І забирати його у них - все одно, що позбавляти людей певного фундаменту. Так їм здається.

Водночас, якщо поглянути на постать Щорса, то вона дійсно неоднозначна. Він воював за радянську владу, а потім загинув від рук більшовиків. Згодом був прославлений найвидатнішим українським режисером Олександром Довженком у однойменному фільмі. Відтак, виходить, що для жителів містечка Щорс ця постать - і предмет гордості, і предмет образи на радянську владу, і частина власного "я". Звісно, з такою плутаниною в голові їм важко визначитись.

Наведу інший приклад: одне з сіл області в дорадянський час називалося Баба (з наголосом на другому "а") - від однойменної річечки. Коли ж селу запропонували повернути давню назву, місцеве населення не схотіло. Вирішило, що вона - язичницька. Після обговорення зійшлися на Покровському - похідному від назви сільської церкви. Це наводить на думку, що ініціаторами такої ідеї, скоріш за все, були місцевий священик і його оточення. А от чому відповідальні особи не змогли переконати населення - питання відкрите. Особисто мені шкода, що красива прадавня назва Баба не повернеться на карту.

- Але часи змінилися. І, гадаю, треба намагатися розуміти людей, які хочуть жити в населеному пункті з сучасною або милозвучною назвою. А "ламати через коліно" - це лише викликати спротив і посилювати напругу в суспільстві. Як повинні поводитись надто завзяті "декомунізатори" при виконанні цієї, я б сказала, делікатної роботи?

- На мою думку, має проводитись велика просвітницька робота. Відведений законом час добігає кінця, а така робота у нас і досі "кульгає". З самого початку це питання було частково упущене. В результаті, я думаю, закон про декомунізацію буде виконаний не скрізь. А якщо й буде, то без бажаного консенсусу.

Зараз яскравим прикладом відсутності належної просвітницької роботи є Кіровоград, де ніяк не можуть домовитися про нову назву. Ідея перейменувати місто на Інгульськ не була підкріплена масовою роботою з населенням. А от за Єлисаветград агітували значно активніше. Так ніхто толком і не знає думки жителів Кіровограда. Зате в публічному просторі, від місцевих виразників - тих, хто говорить від імені громади, частіше звучить Єлисаветград. А просвітництво, інформація має щотижня бути в ЗМІ. Лише тоді в людей прокинеться інтерес і вони почнуть думати й обговорювати. Без цього перейменування сприйматиметься як тиск, що, звичайно, нікому не подобається.

Взагалі найкраще - це розбудити ініціативу людей. У Чернігові маємо випадок, коли мешканці зібрали понад сто підписів і попросили дати їхній вулиці назву "Льотчиків". Вулиця веде до колишнього льотного училища, назва логічна і, на жаль, уже історична. Тому їхнє побажання відразу задовольнили.

- Чи треба у спірних, гострих випадках відтерміновувати виконання закону?

- Я вважаю, що треба дивитись на кожен регіон окремо. На Чернігівщині справа йде важко, але серйозні проблеми з перейменуваннями маємо лише в кількох населених пунктах. Процес зміни назв вулиць нарешті пішов у Чернігові. Схожа ситуація у всій центральній Україні. А от на сході я був би обережнішим. І радив би там, де справа зовсім не рухається, зняти для початку лише 10-20 найбільш одіозних назв.

Хоча насправді до остаточного перейменування ще достатньо часу. До кінця лютого надати пропозиції мають керівники територіальних громад. Потім ще три місяці дається голові облдержадміністрації (в тих випадках, якщо громади нічого не запропонують). Остаточно ж населені пункти буде перейменовувати Верховна Рада. Отже, з кінця лютого питання просто переходить на вищий рівень.

- Що ви як історик могли б сказати сьогодні противникам перейменувань, чим би спробували переконати?

- Противників перейменувань переконати нічим неможливо. З ними треба говорити, але переконувати потрібно, насамперед, людей, які ще не визначились. Треба, щоб усі зрозуміли: маємо ситуацію, коли мертвий тримає живого. Що скоріше ми скинемо вантаж комуністичного минулого, то більшими будуть наші шанси збудувати нормальну країну.

Наталія Потапчук, Чернігів.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>