23 січня. Пам’ятні дати
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Антонович Денисенко) – третій Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату після Патріарха Мстислава (Скрипника) та Патріарха Володимира (Романюка). Народився у 1929 році на Донеччині. У 1950 прийняв чернецтво. У 1962 році був поставлений на єпископа. З 1962 року - єпископ Лузький, у 1962-1964 – єпископ Віденський і Австрійський, у 1964-1966 - єпископ Дмитрівський. З 1966 року отець Філарет очолював православну паству в Україні. Саме він ініціював звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні, ставши її першим Митрополитом (1990-1992). Після здобуття Україною незалежності у 1991 році виступив поборником української церковної самостійності. У 1992 відбувся Всеукраїнський Помісний Собор, на якому було проголошено об’єднання частини Української Православної Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського патріархату. Митрополита Філарета було обрано заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України. На Всеукраїнському Помісному Православному соборі у жовтні 1995 року митрополита Філарета було обрано третім Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України. Інтронізація відбулась 22 жовтня 1995 року.
Події дня:
335 років тому (1681) був підписаний Бахчисарайський мирний договір – угода про перемир’я між Туреччиною, Кримським ханством та Московською державою, зумовлений війною за українські землі. При укладанні договору з російського боку був присутнім генеральний писар Війська Запорізького Семен Ракович. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 70-х років XVII століття між цими державами за володіння землями Правобережної України.
Ювілеї дня:
140 років від дня народження Отто Дільса (1876-1954), німецького хіміка-органіка, лауреата Нобелівської премії з хімії (1950; спільно з К. Альдером). У 1928 році разом з К. Альдером відкрив дієновий синтез.
125 років від дня народження Павла Григоровича Тичини (1891-1967), українського поета, державного і громадського діяча. Творчий шлях поета - одного з найбільш знаних українських поетів XX століття - припав на складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. Натомість справжнього класикою української лірики стала рання творчість Тичини - це поезії написані в 1907-1929 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України».
110 років від дня народження Віктора Миколайовича Добровольського (1906-1984), українського актора. У 1928 році закінчив студію при Одеській державній драмі. Працював в Одесі, Харкові, Донецьку. З 1939 актор жив і працював у Києві. 25 років грав на сцені Київського українського драматичного театру ім. І. Франка і 20 років (1964-1984) – на сцені Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Знімався в кіно («Украдене щастя», «В степах України», «Калиновий гай»), був режисером ряду радіовистав на українському радіо.
85 років від дня народження Івана Васильовича Сподаренка (1931-2009), українського журналіста і політика, голови редакційної ради газети «Сільські вісті»; Героя України (2006).
Роковини смерті:
95 років з дня смерті Миколи Дмитровича Леонтовича (1877-1921), українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча, педагога, збирача музикального фольклору. Автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик). Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. В родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва. Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки.
85 років від дня смерті Анни Павлової (1881-1931), російської артистки балету. Після закінчення Петербурзького театрального училища була прийнята в Маріїнський театр. З 1909 року брала участь у «Російських сезонах» у Парижі, утримувала власну трупу, з якою гастролювала в Європі, Америці та Азії. Коронним номером балерини був «Вмираючий лебідь» на музику Каміля Сен-Санса, поставлений спеціально для неї балетмейстером Фокіним. Сен-Санс, побачивши Павлову в цьому номері, домігся зустрічі з нею, аби сказати: «Мадам, завдяки вам я зрозумів, що написав прекрасну музику!»
60 років з дня смерті Александра Корда (Шандор Ласло Келлнер; 1893-1956), англійського продюсера, кінорежисера, сценариста угорського походження. Поставив фільми: «Приватне життя Генріха VІІІ», «Рембрандт», «Багдадський злодій», «Леді Гамільтон». Основоположник жанру історичної мелодрами з приватного життя знаменитих людей.
5 років з дня смерті Володимира Івановича Труфякова (1918–2001), українського вченого у галузі міцності матеріалів і конструкцій, члена-кореспондента АН УРСР. З 1949 року працював в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР, куди його запросив сам Євген Оскарович Патон. Автор праць в галузі опору матеріалів і зварних конструкцій, створення холодостійких сталей. Мостобудівником Труфяков став доволі випадково. В січні 1942 він закінчив Московський інститут інженерів транспорту (евакуйований тоді в Новосибірськ), біля витоків якого наприкінці ХІХ ст. стояв екстраординарний професор Є. Патон. Із Сибіру його направили на роботу в Москву. Але ГУВР, Головне управління відновлювальних робіт, перенаправило молодого фахівця на знаменитий панфіловський роз’їзд Дубосєково. 23-річному військовому залізничнику наказали займатися технічною стороною відновлення мостів на ділянці до Волоколамська. У лютому 1944 інженер-капітан Труфяков опинився в Києві. У відрядженні вписаний був доволі оригінальний строк: «до кінця війни»… Після війни Патону знадобився мостобудівник, тому він почав умовляти Труфякова перейти в його інститут. Згодом Володимир Іванович з усмішкою згадував: «Патон даремно мене вмовляв! Різниця в зарплаті, звичайно, подвійна, але мені дуже вже обридло рейсшиною свистіти. А головне: преді мною ж сидів сам Патон! Це все одно, що побачити живих Кербедза, Белелюбського, Проскурякова чи інших легендарних постатей мостової науки!»
